Найкращий бомбардир чемпіонату України 2006/2007, володар Кубку УЄФА у складі донецького Шахтаря, та колишній гравець збірної України Олександр Гладкий в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT розповів про початок свого спортивного шляху, нинішню діяльність, етапи в різних командах та збірній Україні, та про багато іншого.

До вашої уваги перша частина інтерв’ю.

Олександре, давайте розпочнемо спочатку, чому ви пішли в футбол?

Я вже колись розповідав, що футбол це наша сімейна справа. В мене батько займався, старший брат також. Я скільки себе пам’ятаю, з перших кроків я вже ходив на тренування. Мене спочатку не пускали, а потім, коли вже за віком можна було, то я почав тренуватись і грати.

Як ви вважаєте, за рахунок чого у вас вийшло дістатись до такого серйозного рівня?

Я тренувався і грав за своє рідне місто, потім пройшов огляд у спортивний інтернат в Харків, після чого вже підписав контракт з Металістом. Мабуть, за рахунок бажання, цілей, мрій, які я ставив перед собою, і також за рахунок підтримки родини.

Що було найскладніше в переході на професійний рівень?

Перехід з юнацького футболу до дорослого це дуже велика проблема українського футболу. Відсотків 90-95 юнаків цього не витримують. Чому так склалось, потрібно розбиратись в розвитку дитячого футболу. Ми маємо дуже багато гарної молоді, яка себе дуже гарно проявляє на юнацькому рівні, але не можуть далі зробити крок. Я вважаю, що все залежить від самих футболістів, все в їх руках. Юнацький футбол відрізняється від дорослого, і не в кожного з ним складається.

Ви пам’ятаєте як ви підписали перший професійний контракт?

Це було вже дуже давно, коли я був 11 класі. Я з 10 класу вже тренувався з Металістом, мене запрошували, а в 11 підписав контракт. Я їздив з батьками, пам’ятаю.

Розкажіть, будь ласка, чим зараз займаєтесь?

Я зараз я граю і працюю в клубі «Авангард» Лозова – це колектив з мого рідного міста, яке знаходиться в Харківській області. Я виконую обов’язки спортивного директора, і ще поки граю.

Які цілі перед собою ставить команда і взагалі цей проєкт?

Цілі, як я вже казав нещодавно в інтерв’ю, такі, що ми не відносимось до тих людей, які багато кажуть і нічого не роблять. Я думаю, що вже за рік ми будемо грати в Другій лізі. Тобто наша найголовніша ціль це перейти на професійний рівень. А також повернути футбол в наше рідне місто, адже в нас близько 15 років не було команди.

Чи звертаються до тебе футболісти за порадою?

Так, буває питають пораду, десь я їм підказую. Буваю і прикрикну, але це нормально, це робочий процес.

Взагалі приємно повернутись туди, звідки починав?

Якщо чесно, було моторошно, коли вперше повернувся адже я давно поїхав з рідного міста – після 8 класу. Звичайно, я навідувався туди, адже там живуть батьки і брат, але бував не так часто як би хотілось. Зараз так склалось, що повернувся. Це приємне відчуття.

Як клуб дбає про безпеку з огляду на реалії війни?

Реалії дуже важкі, ми всі розуміємо, чому. Наше місто знаходиться в 150 км від Харкова – між Харковом та Дніпром по середині. Як для того регіону, це більш менш спокійне місце. Але 100% гарантії наразі жоден клуб не може дати, але все, що від нас залежить, ми робимо для безпеки наших гравців та їхніх сімей. Регіон важкий, але, дякуючи Богу, в Лозовій більш-менш спокійно.

Як ти вважаєш, легіонерів в майбутньому можна буде запрошувати в клуб?

Ну, ви бачите, як зараз тяжко легіонерів запрошувати навіть в клуби УПЛ, адже всі бояться їхати в Україну. А що вже казати про аматорів. Наразі ми це не розглядаємо, робимо ставку на вихованців нашого рідного міста і Харківської області. Дуже важко вмовити когось прийняти пропозицію в Лозову. Всі чомусь вважають, що це місто знаходиться в 50-100 метрах від Харкова, а це трошки не так. Але ми робимо роботу аби пояснювати гравцям, що в Лозову можна їхати.

Як зараз відрізняється молодь?

Не знаю. Коли я починав, був один час. До мене – був інший. Всі постійно порівнюють, а, я думаю, цього не варто робити. Час йде,
зараз молодь інша ніж в мій час: зараз час гаджетів, інтернету. Ми раніше більше часу проводили разом, більше спілкувались, зараз все трохи інакше.