Cьогодні у швейцарському Гренхені стартує чемпіонат Європи з велотреку. Українська збірна буде представлена в усіх видах програми, за винятком одного – командної гонки переслідування. Прикро, адже саме з цієї дисципліною пов’язані чи не найяскравіші сторінки історії українського велоспорту. Про одну з них якраз і піде мова сьогодні.
«Один за всіх та всі за одного» – саме під таким девізом виходила 19 вересня 2000 року на велодром імені Данка Грея у Cіднеї четвірка гонщиків з України. Два Олександри – Симоненко і Феденко, два Сергії – Матвеєв і Чернявський, а також тренер національної збірної Віктор Петрович Осадчий срібними літерами вписали свої імена в олімпійську історію велоспорту. Вони були, як одне ціле, в унісон їхали, в унісон рухалися, і навіть дихали в унісон. А як інакше, адже це командна гонка переслідування, в якій якщо хоча б один зі спортсменів випадає з ритму, це все одно, що частина серця перестає битися.
Варто зазначити, що командна гонка переслідування принесла нашій чоловічій збірній не лише олімпійське срібло, але й шість з одинадцяти нагород, здобутих на чемпіонатах світу за роки незалежності України. Чому саме ця дисципліна стала найуспішнішою в історії українського велоспорту?
Австралійський форс-мажор
З одного боку у нас було сильне покоління гонщиків. Починали їздити цю дисципліну окрім вище згаданих Симоненка, Феденка, Матвеєва, також Андрій Яценко, Дмитро Толстенков, Богдан Бондарев, потім додалися Олександр Клименко, Сергій Чернявський, Руслан Підгорний та Любомир Полатайко.
З іншого боку, до світових п’єдесталів вони діставалися з легкої і дуже фахової руки однієї людини – Віктора Петровича Осадчого. Він очолював нашу національну збірну з моменту її створення і до 2012 року.
Це лише на перший погляд, у командному переслідуванні все просто: є секундомір, їдьте і показуйте свій час. Але якщо ви візьмете чотирьох найсильніших гонщиків – це зовсім не означає, що вони одразу видадуть супер результат. Як розігнати команду, як провести зміну, як здати? Якщо команда рівна, це просто чудово, але так буває далеко не завжди. Що робити тоді? Є безліч тактичних нюансів, які потрібно прораховувати, і технічних моментів, які слід готувати заздалегідь.
На свою першу Олімпіаду українська команда їхала вже у статусі срібного призера чемпіонату світу у Боготі-1995. Проте до боротьби за олімпійські нагороди вона виявилася ще не готовою, хоча й показала у кваліфікації четвертий час. Вже маючи за плечима досвід Атланти-1996, два Олександри – Симоненко і Феденко у складі оновленої команди взялися під керівництвом Осадчого підкорювати нові вершини. 1997 року в австралійському Перті вони мали шанс золотими літерами вписати свої імена в історію чемпіонатів світу. У фіналі за три з половиною кола до фінішу українці вигравали 1,7 секунди у представників Італії. Така різниця просто так не відігрується, хіба що якийсь форс-мажор. Він з рештою і стався – падіння.
На щастя, ніхто серйозно не постраждав, а цей прикрий випадок лише додав українському колективу мотивації на наступний рік у французькому Бордо. Там знову дійшовши до фіналу, наші хлопці вже просто не залишили шансів суперникам з Німеччини (4.02,895 проти 4.08,160). Тоді ніхто не знав, що за два роки в олімпійському фіналі усе буде навпаки.
Тренувалися до нудоти і знемоги
У ті часи головною тренувальною базою української трекової збірної була Італія. Можливість тренуватися взимку, чудові дороги, які дозволяють тримати потрібну швидкість, супер рельєф: можна знайти гірку для будь-якого завдання, плюс найкращий календар любительських гонок у світі. А будь-які змагання це у сто разів краще ніж просто тренування!
Наскільки складним був процес підготовки до Олімпіади?
«А де ви бачили, щоб на тренуваннях було легко особливо, якщо готуєшся до стартів на такому рівні!» – парирує Сергій Чернявський.
«Ми їздили до нудоти й знемоги, – додає Олександр Симоненко. – Бувало таке, що після тренування жити не хотілося. Лежиш дві-три години і тебе підкидає. Але усе це відходить на другий план, коли поруч із тобою колектив однодумців і разом ви досягаєте того, до чого ти прагнув усе своє життя».
У плані взаємовідносин це був практично ідеал команди, як підкреслює, відповідаючи на запитання про мікроклімат у збірній зразка Сіднею-2000, Віктор Петрович Осадчий. Хлопці поважали й дуже уважно ставилися один до одного. Були і дружба, і розуміння, і взаємовиручка.
«Завжди було так: хто має більше здоров’я, той більше працює на позиції лідера. – у продовження теми каже Феденко. – У нас свого часу навіть девіз був як у мушкетерів: «Один за всіх і всі за одного!». Рівність їзди – це запорука успіху в нашому виді, якщо її немає, то навіть не варто на старт виходити».
Не останню роль в підготовці відігравало і, так би мовити, казармове положення, на якому перебувала збірна України під час тривалих зборів в Італії. Мешкала уся команда разом далеко не в п’ятизірковому готелі. Жорстка дисципліна, підйом, зарядка – усе за розкладом.
Драма у стилі екшн
На передолімпійському чемпіонаті світу, який проходив у Берліні-1999, українська четвірка в черговий раз довела, що входить до числа фаворитів в командній гонці переслідування. Проте здобути нагороду цього разу не змогла. Думки щодо причин цієї відносної невдачі в учасників тієї світової першості розходяться. Але в одному вони солідарні, вона аж ніяк не вплинула на настрій команди перед Сіднеєм-2000. А, можливо, навіть і навпаки, адже з тактичної точки зору вдалося дещо приспати пильність суперників, а з психологічної – наші спортсмени підійшли до головного старту чотириріччя по-спортивному злими й голоднішими до перемог.
Якби про сіднейський успіх українців в командній гонці переслідування знімали фільм, у якому жанрі він би вийшов?
«Напевно, пригодницькому» – каже Феденко. «А я б сказав, що бойовик», – бере слово Чернявський. «Гадаю, це була б драма у стилі екшн, – відзначає Симоненко. – Адже якби змагання відбувалися трішки за іншим форматом, таким, наприклад, як сьогодні, то ми б і золото могли виграти».
Варто зазначити, що 20 років тому боротьба у командній гонці переслідування проходила у чотири заїзди. Сюрпризи почалися вже на стадії кваліфікації, яку українська четвірка подолала досить впевнено (з другим результатом – 4.04,078 проти 4.04,030 у Великої Британії). Посипалися і вибули з боротьби за нагороди чемпіони світу-1997 представники Італії. Ті самі, які підколювали нашу команду після четвертого місця на світовій першості в Берліні. Не змогла показати усю свою міць Австралія. І якщо «синьо-жовтим», як другій команді кваліфікації, в опоненти по чвертьфіналу дісталися володарі сьомого часу голландці, то господарям треку, які мали за підсумками попереднього раунду п’ятий час, довелося протистояти четвертому номеру посіву грізній збірній Німеччини. Протистояння завершилося на користь останньої і втратою однієї з команд потенційних медалістів. Це все було 18 вересня. Головну ж боротьбу за нагороди належало провести вже наступного дня.
Світовий рекорд, який протримався 50 хвилин
У півфіналі на українців чекала зустріч з лідером кваліфікації Великою Британією. Вже за кілька років представники цієї країни стануть беззаперечними законодавцями мод в командному переслідуванні, а згодом й виграють три Олімпіади поспіль (2008, 2012, 2016). У Сіднеї перемогти їх було ще можливо… але для цього знадобилася побити світовий рекорд – 4.00,958, який на той момент тримався вже понад чотири роки (його встановили італійці 31 серпня 1996 року у Манчестері).
Як потім відзначали спеціалісти, півфінальний заїзд у виконанні українських гонщиків можна було заносити у підручники. Окрім першого кола розгону команда решту дистанції їхала по 14,75. Розбіжність була всього у дві-три соті. Тільки раз за гонку Симоненко вивів на 14,62. І лише на передостанньому колі Феденко скинув до 15,2.
Проте ейфорія від літер WR на табло навпроти результату української команди 4.00,830 тривала недовго (британці, до речі, показали час 4.02,387). Адже нашим спортсменам повідомили, що вже за п’ятдесят хвилин відбудеться фінал з Німеччиною.
«Німецькі гонщики не були сильнішими за нас у Сіднеї, – підкреслює Олександр Симоненко. – Але вони підійшли до заїзду за золото набагато свіжішими, адже не викладалися так, як ми, у півфіналі, де їм протистояла Франція. Остання взагалі не мала бути в четвірці й потрапила туди за великим рахунком завдяки невдачі австралійців. Розуміючи, що у півфіналі їм нічого не світить, французи не впиралися й економили свої сили для боротьби за третє місце, а заодно й сили німців. Враховуючи, що ми перед тим виклалися по максимуму, було зрозуміло, боротися з ними за перше місце буде вкрай важко. Але все одно ніхто не опускав руки. Як кажуть, надія вмирає останньою, тим більше, що в гонці може статися, що завгодно. Так, як було у нас у фіналі чемпіонату світу-1997. Ми вигравали майже дві секунди, але впали і фактично подарували золото збірній Італії».
Напередодні Сіднею-2000 Віктор Петрович Осадчий в одному з інтерв’ю спрогнозував, що команди будуть виїжджати там з чотирьох хвилин і висловив бажання, щоб першою, кому це вдасться, була саме Україна. Але вийшло інакше. І нові цифри в історію велотреку – 3.59,710 разом з олімпійським золотом вписали Роберт Бартко і Ко. Українська четвірка, подолавши дистанцію за 4.04,520 отримала срібло Сіднею. Воно і досі залишається єдиною для наших представників сильної статі олімпійською нагородою у велоспорті, і однією з чотирьох на велотреку.
Замість епілогу
Через рік на чемпіонаті світу українська четвірка, у складі якої відбулася лише одна зміна: замість Сергія Матвеєва у бельгійському Антверпені їхав Любомир Полатайко, взяла золотий реванш за срібний результат Олімпіади. Причому, подвійний, окрім перемоги в командній гонці було перше місце ще й в індивідуальній – в Олександра Симоненка. Після цього сіднейське покоління гонщиків в силу різних причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних почало поступово сходити з дистанції. І якщо якийсь час нам ще вдавалося тримати планку у командній гонці на рівні чемпіонатів світу, то зараз про це годі й мріяти. Коли наша чоловіча четвірка не відібралася на Олімпіаду у Лондоні-2012, це здавалося трагедією. На жаль, поступово вона перетворилася на тенденцію і про успіхи у цьому виді програми ми сьогодні можемо говорити лише крізь призму ностальгії. Чому так сталося, це вже тема для іншого матеріалу…
Анна Савчик