Легендарний український велогонщик, переможець етапів Tour de France та Vuelta, призер етапу Giro d’Italia, чемпіон світу до 23 років, найкращий молодий гонщик Tour de France-2005, а нині технічний директор американської команди Trek-Segafredo Ярослав Попович в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповів про свій спортивний шлях.
Друга частина матеріалу – про переїзд спортсмена з України до Італії у 2000 році, адаптацію у новій країні без знання мови, виграш чемпіонату світу до 23 років у Португалії, перемогу «як Отче наш» на гонках у Італії, кар’єрні успіхи середи нульових, враження від професіонального підходу до роботи у Discovery Channel, перемогу на 12 етапі Tour de France у 2006 році та інше.
Я в ті роки виступав за збірну України. І тоді наші хлопці-трековики постійно їздили до Італії на збори, готувались до чемпіонатів світу, до Олімпіад. Зазвичай вони там були по три місяці. В тій команді була плеяда наших трековиків, яка вигравала чемпіонати та Кубки світу. І вони завжди на збори брали з собою 1-2 шосейника аби закривати дірки.
В них в Італії був спонсор, вони були дуже організованою командою. Але вони їздили етапи по 100-120 км максимум. І їм потрібно було закривати дірки, хто б доїжджав за них змагання. І тому вони брали шосейників. І от в 2000 році я, як шосейник, потрапив разом з ними до Італії. Я пробув тут три місяці, адже в нас тоді були візи по 3 місяці. Ми потім повернулись до дому, зробили нові візи, і в кінці сезону знову приїхали.
І от на одному зі змагань з ними, я заїхав третім на останньому етапі, і на мене звернули увагу з команди Valutex, в якій я потім виступав. Мені запропонували приїхати до них, спробувати себе. Але так як я гарно виступав з нашими трековиками, вони не хотіли мене відпускати. До того ж я був армійцем. Проте дякуючи моєму начальнику по армійській лінії, мене відпустили. У 2000 році я вже приїхав до Італії в команду, і так лишився.
В одному з інтерв’ю ви казали, що і в Броварах було важко, і в Італії також, бо ви не знали мову, людей. Як ви адаптувались закордоном?
Тоді я цього не розумів, і потім якось цей період життя з моєї пам’яті випав. Але от недавно, спілкуючись зі знайомими, я згадував про це, і можу сказати, що так, було дуже важко. Тоді ж не було телефонів у кожного, і я щоб якось зв’язатись з домом, йшов до бару і дзвонив зі стаціонарного телефону або писав листи. І от мама мені не так давно читала ці листи, і каже: «Ось тут я відчувала, що тобі було погано. Але ти старався цього не показувати».
Мене поселили в будинок разом з 25-ма італійцями. Мови ніякої крім української я не знав. Мені видали велосипед, велоформу, показали ліжко, де я буду спати. Я лежу, дивлюсь на тих італійців, а вони щебечуть своєю мовою. День, два, три так проходять. Потім почались тренування, і я відчув цей неймовірний рівень тренувань. Я приїжджав після занять і не розумів, хто я і де. Така була втома. Проте потихеньку я почав пристосовуватись до всього, почав виживати. Наш тренер там був дуже важкою людиною. Він нас, можна сказати, змішував з гімном. Він нас кожен день зважував аби ми не поправлялись, кормив нас лише салатами. Було важко, але в мене не було вибору, куди звідти поїхати.
Пам’ятаю, якось сидимо в кімнаті з хлопцями, дивимось телевізор. І родина привозить до нас в команду хлопця, який буде в нас новачком. І ми починаємо ставити ставки, скільки він протримається (сміється). Було, що старші морально вбивали хлопців. Мене, до речі, старші не чіпали, бо я в перші з 2-3 тижні вже почав показувати результат, і вони мене вже боялись (сміється).
Був якось момент за пару тижнів після того як я вже там тренувався, коли ми проїхали гонку, я гарно себе показав. І потім в кімнаті італійці сидять, і що на мене, як кажуть, «стартують» італійською. А я їм беру і на їхній же мові: «йдіть в с**ку!» Вони були шоковані, і потім вони вже прийняли мене до себе.
Так. В Україні ж просто тоді взагалі не бачили змагань з велоспорту, і не знали, що це. Іноді, хтось з пацанів, хто вже був закордоном, приїжджав, привозив касети з гонками Tour de France чи Giro d’Italia. Ми сиділи вдома, дивились ці відео, ще й без звуку. І тоді ми починали розуміти, що таке велоспорт.
Коли я поїхав до Італії в команду – це не було для мене так, що я хочу туди, а воно мене саме якось затягнуло. Потім мені почали за це ще й платити гроші – взагалі класно було.
Батько коли до мене приїхав, то поїздив десь місяці два зі мною по Італії. Він бачив, в якому стані я повертаюсь з тренування, як ми під снігом та дощем їздимо етапи, як ми приїжджаємо після таких гонок і всі трусимось, як нас знімають з велосипеда. Він побачив як я виграю, як віддаюсь своїй справі, і потім, коли повернувся до України сказав: «Якщо мені хтось скаже, що велоспорт це нікчемний спорт – я йому морду наб’ю».
Ще є історія про дідуся. Коли я почав вже займатись велоспортом, почав в Італію їздити, він мене якось покликав і каже: «Для чого тобі цей велоспорт? Ти не заробиш ним на хліб». А коли я вже почав розмовляти італійською, він мені каже: «Скажи щось італійською». Я сказав і він каже: «О, ну будуть з тебе люди!» (сміється).
Вже за рік після переїзду в Італію ви стали чемпіоном світу до 23 років у Португалії. Це був крутий успіх для вас?
Нещодавно, до речі, мені Фабіан Канчелара скинув старе відео з чемпіонату світу роком раніше, який проходив у Франції, і де я став другим. Я тоді теж міг виграти, але трошки проґавив там. А щодо переможного чемпіонату світу, то я в ті часи вже вигравав багато змагань в Італії. Моя перемога це було як «Отче наш» - якщо зі мною нічого не ставалось, то я мав виграти.
Пам’ятаю, перед гонкою на ЧС мені наш тренер сказав атакувати з одним італійцем. Аби я зробив це, а далі подивимось. А той італієць не зловив момент початку атаки, але зі мною сів його співвітчизник – хитрий італієць. Ми з ним поїхали у відрив, потім я його кинув десь за 5-6 км до фінішу аби не ризикувати. Краще фінішувати самому ніж у двох чи у трьох, бо на трасі може статись будь що. І в гордій самотності фінішував першим.
Так, це було круто. Коли я вийшов на подіум, почали підіймати прапор України, почав грати наш гімн. Мене розірвало. На змаганнях, які я вигравав до того, не було великих церемоній, аби ти міг відчути урочистість моменту. Як зараз пам’ятаю, як по тілу бігли мурахи. На той момент це була моя найкрутіша перемога.
Ваша кар’єра тоді почала набирати оберти. За рахунок чого це сталось?
100% це якийсь хист, який був в мені закладений, адже ми всі тренувались разом, їли однакову їжу, відновлювались однаково – всі спортсмени в команді робили все однаково. Проте в мене була якась впевненість, впертість, наприклад, коли в мене боліли ноги, я все одно педалював, коли, здавалось, що вже не міг, то все одно міг.
Думаю, це можна назвати талантом. Але, до речі, я ще хитрий був (сміється). Я вигравав головою: знав, коли можна віддати партнеру перемогу, а коли треба виграти самому. Якщо подивитись на мої результати 2000-2001 років, то у 2000-му в мене було 16 перемог і 15 других місць. І ці другі місця – це коли перемагали мої партнери, тобто я їм віддавав ці перемоги, аби вони мені потім допомагали. Я працював тактично, розумів, які змагання що мені дадуть.
Ви два роки були у аматорському велоспорті, а потім перейшли в профі. Відчули різницю?
Так, різниця велика. В професіоналах ми вже приїжджали на змагання як серйозна команда: мікроавтобуси, машини, форма, все серйозно. Вимоги були вже інші ніж в аматорах, адже тобі за це платили зарплатню, і відповідно ти мав давати результат. Але в той же час тебе менше змушували, бо ти сам мав розуміти, що ти – професіонал і маєш ставитись до своєї справи так. Можеш тренуватись, можеш – ні, але результат маєш показати. Коли прийде кінець сезону в тебе може не бути контракту на наступний, тому ти маєш розуміти, що це твоя робота.
Для мене найважливіші часи, коли я ганяв з Ленсом Армстронгом – я в білій майці їздив кожен день. В нас часто були подіуми, ми з ним на вертольотах літали, до нас була дуже велика увага з боку вболівальників.
Якщо казати про результати, то, напевно, це перемога у 2006 році на 12 етапі Tour de France. Пам’ятаю, що ми стартували на Піренеях, а потім зі сторони Іспанії їхали до низу, до Каркасону у Франції. Стартонули всі дуже активно, швидкість була дуже висока. А потім, кілометрів за 6-7 була гора, і мені так було погано, що я відстав перший. Всі поїхали, а я телепався між машинами. Кілометрів 50 я мучився – то наздоганяв, то відставав, і сам собі думав: «Як я доїду цей етап – не знаю».
З часом пелотон заспокоївся, я в нього влився, а потім думаю: «Потрібно їхати вперед, бо якщо почнуть знову навалювати, щоб я потім ззаду не телепався». Я обганяю групу, і опиняюсь разом з іншим гонщиком, в нього на колесі. Він поїхав у відрив, і я не встиг зрозуміти, як теж поїхав у відрив. Я сам собі думаю: «Боже, зроби так аби нас наздогнали, я більше не буду таких дурниць робити» (сміється). Я плакав, думаю, куди я їду? Потім до нас приїхали ще пару гонщиків, а мій «моторчик» почав працювати нормально, і в кінці дня я виграв етап.
Я кажуть, що, коли ти думав, що все пропало, що ти ніякий, а в кінці ти опинився на Олімпі. Це було дуже прикольно.
Загалом вам з кар’єри найбільше запам’ятався 2005 рік, так?
Так, цей рік, адже я потрапив у найкрутішу команду світу - Discovery Channel. З ледь не найостаннішої в найкрутішу. Це було прекрасно, адже я побачив як люди працюють. Тут були топові велосипеди, топові машини, автобус, ми їздили продивлятись етапи, які будуть на Турі. Було дуже багато ноу-хау, яке тоді в мене в голові не вкладалось.
Їздити в одній команді з Ленсом Армстронгом це було просто вау.
Також ви є учасником двох Олімпіад: в Афінах та Пекіні. Які у вас спогади про Ігри?
Не знаю чому, але Олімпіада мені не заходила. В Пекіні в мене ледь не з самого початку почались проблеми, я потім вже зрозумів, що мені механік низько виставив посадку на велосипеді. Плюс там була дуже висока вологість, і я вже на першому кілометрі зрозумів, що діла не буде. На Іграх у Афінах були гонщики набагато сильніші за мене, я навіть не пам’ятаю, чи доїхав ту гонку чи ні.
Також я завжди налаштовувався на чемпіонати світу за збірну України, але от є змагання, які тобі не йдуть. От мені світові першості теж не йшли. Останній мій чемпіонат світу був у Флоренції, в 20 км від місця, де я живу. Я дуже сильно на нього налаштовувався, був гарно готовий фізично, але впав в цей день чотири рази. Я падав, вставав, далі їхав. Тоді був сильний дощ, ми падали як мухи. І коли останній раз я впав, я вже не міг дихати і сам собі сказав: «Все, Попович, досить, ти вже доїздився», і зійшов.
Олександр Чепілко, для XSPORT.ua