Дивовижна історія Едді Альвареса або як зустрілися зима та літо

Проте історія цього спортсмена виділяється з-поміж інших. Ставши віцечемпіоном Токіо у складі збірної США з бейсболу, Едді Альварес, у колекції якого вже була срібна медаль у шорт-треку в Сочі-2014, виявився лише шостою людиною на планеті, якій вдалося зійти на п’єдестал пошани літньої та зимової Олімпіад. Одразу зауважимо, що йдеться про виступи у різних видах спорту. Хокей із шайбою та фігурне катання, яким криті арени дозволяли на початку XX століття входити у програму як зимових, так і літніх Ігор, виносимо за дужки. 

Є низка літніх та зимових дисциплін, в яких особливості тренувань схожі настільки, що переходи з одного виду до іншого навіть на рівні вищих досягнень мають не винятковий характер і доводять, що спорт може бути явищем позасезонним До таких видів належать насамперед  легка атлетика та бобслей. Спортсменів, які їх поєднували на олімпійському рівні, найбільше – 51. На другому місці велосипедний та ковзанярський спорт (18), на третьому – велоспорт та лижні перегони (10). До Топ-4 також входить хокей – на льоду та на траві (7). Чотири спортсмени пробували свої сили у легкій атлетиці та лижному двоборстві, троє змінювали футбольні бутси на ковзани й брали до рук ключку та шайбу. Решта переходів мали поодинокий характер. 

Загалом сміливців, які вирішили кинути виклик порам року, за всю олімпійську історію назбиралося 142. Проте лише 37% таких універсалів виступили спочатку на зимових, а вже потім на літніх Іграх. До їхньої когорти належить і вище згаданий Едді Альварес. 

Праця, терпіння і крапелька везіння

Спортсмен в американській формі розсікає на роликових ковзанах Олімпійським селищем Токіо. Таку картину регулярно спостерігали учасники Ігор-2020. Але найбільше вразила вона представників збірної Нідерландів. Народившись у колисці ковзанярського спорту, вони досить швидко впізнали у дивакуватому американському хлопцеві відомого в минулому шорт-трекіста, віцечемпіона Олімпіади у Сочі-2014 Едді Альвареса. 

«Повертаюся до коріння, – так підписав пост з відео своєї роликової прогулянки у твіттері Альварес. І вже пізніше у своєму блозі пояснив: «Вільні від трафіку вулиці селища просто гріх було не використати. Приємне з корисним, так би мовити, і до автобуса швидше добираєшся, і краєвидами милуєшся, ну і тролиш голландців, які ніяк не можуть зрозуміти, що тут в токійську спеку робить хлопець з шорт-треку».

Едуардо Альварес народився 30 січня 1990 року в Маямі (штат Флорида, США) в родині кубинських емігрантів Мейбл і Вальтера Альваресів. У п’ять років йому подарували пластикові роликові ковзани. Едді дуже швидко навчився на них їздити і не просто їздити, регулярно розважав своїми трюками натовп відпочивальників у Саут-Біч. 

Едді було сім, коли він дізнався про Дженніфер Родрігес, відому як Маямі Айс. Перейшовши свого часу з роликів на ковзани, вона стала першою американською спортсменкою кубинського походження, яка виграла олімпійські нагороди – дві бронзи Солт-Лейк-Сіті-2002. Наслідувати приклад Родрігес було вирішено під керівництвом її ж тренера Боба Меннінга. 

«Я добре пам’ятаю свої перші змагання з шорт-треку у 1999 році, мені тоді видали маленький шолом схожий за формою на унітаз, – сміється Альварес. – Виходжу я на старт, і в той момент, коли диктор на арені оголошує «Едді Альварес з Маямі, штат Флорида» натовп просто розривається від реготу».

Але сміялися над маленьким кубинцем недовго. Він дуже швидко прогресував і з завидною регулярністю залишав позаду старших суперників. До 11 років він зробив хет-трик, зібравши чемпіонські титули у спідскейтингу, ковзанярському спорті та шорт-треку, за що отримав нікнейм «Eddy the Jet».

Під час навчання у середній школі Альварес призупинив льодову кар’єру на цілих три роки, вирішивши зосередитися на іншому своєму захопленні – бейсболі, який був значно популярніший на батьківщині його батьків Кубі і яким професійно займався його старший брат Нік. Успіх не змусив себе довго чекати. Едді отримав повну спортивну стипендію в Університеті Святого Томаса. Проте в останній момент відмовився від неї. Мрія надягти форму національної збірної й представляти США на Олімпійських іграх ніколи не полишала Альвареса. І він зрозумів, що не пробачить собі, якщо не спробує. 

Але перша спроба виявилася невдалою. Після обнадійливого початку, медалей на юніорських світових першостях з шорт-треку 2008 та 2009 років, Альварес, захоплений зненацька шлунково-кишковою інфекцією, провалив відбір на Олімпіаду у Ванкувері-2010. Після цього він вирішив знову взяти паузу і дати відпочити своїм колінам, хронічний біль в яких мучив його настільки, що він часто не міг завершити тренування, йшов додому і плакав. 

2011 рік Едді провів у бейсбольній команді коледжу Солт-Лейк. Він став гравцем основного складу на позиції шорт-стоп. Це одне з найважливіших захисних амплуа у бейсболі, а також одне з найскладніших через виконання подвійної роботи – шорт-стоп страхує одразу дві бази. За сезон він виконав 30 відсотків хітів і увійшов до символічної збірної Конференції. 

Проте коліна продовжували його турбувати й він нарешті наважився на повне обстеження, яке показало аж дванадцять розривів сухожиль. У березні 2012 року після невдалих спроб консервативного лікування Альварес переніс операцію, яка поставила під загрозу продовження його спортивної кар’єри. Чотири тижні він був прикутий до ліжка, але навіть в такій ситуації часу не гаяв – навчився грати на гітарі. 

«У той момент я був як ніколи близький до того, щоб попрощатися зі своєю мрією» – згадує Альварес.

Підтримали і допомогли повернули віру у себе близькі, зокрема батько. У липні того ж року Едді повернувся на лід, у грудні відібрався до національної команди з шорт-треку. А далі був олімпійський сезон-2013/14, який завершився для Альвареса сріблом Ігор у Сочі.  У трьох індивідуальних видах програми боротьба для Едді на олімпійському льоду «Айсберга» припинялася достроково – дискваліфікацією або падінням. Не став винятком і кваліфікаційний заїзд в естафеті 5000 метрів. Проте цього разу судді зауважили порушення правил з боку корейського спортсмена Лі Хо Сока, який рукою заблокував рух Альвареса і вивели у наступний раунд США.     

Не обійшлося без везіння й у фіналі, де вже на першому колі зіштовхнулися, впали й втратили контакт з лідерами китайці та голландці. Американці ж усю дистанцію, протримавшись за господарями льоду, фінішували другими. Ця срібна медаль виявилася єдиною для американців у шорт-треку на Іграх у Сочі-2014.  Особливим цей момент для Альвареса став ще й тому, що разом з ним на п’єдестал пошани зійшов його друг дитинства Джон Роберт Сельскі. 

Ще до Ігор незалежно від їх підсумків, Едді вирішив для себе, що далі повністю сконцентрується на бейсболі. Повернувшись з Сочі, він почав працювати над своїм тілом. Накачані ноги та худі руки, вага 68 кг при зрості 175 см – з такими параметрами він цілком комфортно міг почуватися на ковзанах, але для того, щоб орудувати битою, потрібні були зовсім інші габарити. Достатньо сказати, що середній зріст гравця Головної ліги бейсболу  США (MBL) складає 186,69 см.  

Далекий від стандартних параметрів гравець без досвіду, як ви розумієте, ажіотажу серед команд не викликав. Альваресу пощастило, одного разу його тренування потрапило на очі скауту «Chicago White Sox». Так вже за чотири місяці після срібла на Олімпіаді у Сочі він підписав свій перший професійний контракт. Час йшов, Альварес наближався до відмітки у 30 років і при цьому продовжував балансувати на рівні нижчих ліг, коли 2019 року ним зацікавився клуб його рідного міста «Miami Marlins».Проте підписати контракт з представником MBL, зовсім не означає одразу потрапити до його лав. Едді продовжив подорожувати з однієї дочірньої команди до іншої, аж поки пандемія коронавірусу суттєво не ослабила основний склад. Ось тоді «Miami Marlins» і згадали про Альвареса. 5 серпня 2020 року відбувся його дебют у Головній лізі бейсболу (MBL). 

В 12 іграх він мав показник відбивань 18.8%. У сучасному бейсболі відсоток відбивань гравця за сезон понад 30% означає високий рівень, а понад 40 – космічний. Останній, кому підкорилася ця позначка, був аутфілдер Тед Вільямс у 1941 році. Проте навіть того, що показав Альварес за короткий термін в MBL, вистачило, аби на нього звернув увагу тренерський штаб національної збірної США. А згодом саме Альваресу разом з баскетбольною зіркою Сью Бьорд було довірено нести американський прапор на церемонії відкриття Ігор у Токіо. 

Завершив Едді головний старт п’ятиріччя зі сріблом у якості гравця другої бази у символічній збірній Олімпіади. А 11 вересня 2021 року вже після повернення з Японії вибив свій перший хоум-ран у MBL. 

«Іноді я запитую себе, що такого я зробив у минулому житті, щоб мати таких батьків, таку дружину і такого сина, – каже Альварес. – У мене падінь було значно більше, аніж злетів, частіше мені казали ні, аніж відчиняли двері. Чому я не здався? Відповідь банальна: я просто дуже люблю те, чим займаюся і маю людей, які завжди підтримують навіть найбожевільніше мої мрії. Мені 31. Але я гадаю, що ще не досягнув свого піку. І мені дуже цікаво наскільки високо він знаходиться і скільки до нього ще потрібно йти».

Містер парашут та відчайдушний адвокат

Єдиний спортсмен, окрім Едді Альвареса, який спочатку зійшов на п’єдестал пошани зимової Олімпіади, а вже потім літньої, це норвежець Якоб Туллін Тамс. Щоправда, зробив він це ще у першій половині XX століття, коли спорт ще не вийшов на такий професійний рівень, як зараз. 

Тамс був одним із найсильніших стрибунів з трампліна свого часу і багато в чому новатором. Разом із Зігмундом Руудом він розробив «парашутний стиль», також відомий як «конгсберзька техніка» - за назвою рідного міста родини Рууд. Спортсмени, які виконували стрибки цим стилем, злітали, роблячи оберти руками, а потім нахиляли корпус уперед, використовуючи опору на повітряну подушку під лижами. Тамс виборов золото у стрибках з трампліна на І зимових Олімпійських іграх у Шамоні-1924.

Окрім польотів на лижах норвежець захоплювався футболом, але не улюблена гра мільйонів принесла йому медаль літньої Олімпіади. Це сталося завдяки вітрильному спорту, де, виступаючи зі своєю командою у восьмиметровому R-класі, Тамс виборов срібло у Берліні-1936. 

На той момент норвежець був лише третім спортсменом в історії, який вигравав медалі як на зимовій, так і на літній Олімпіаді. Щоправда, один з його попередників швед Їлліс Графстрьом здобував нагороди тільки у фігурному катанні (1920, 1924, 1928, 1932). Інша справа американець Едді Іган. Він і досі залишається єдиним спортсменом, якому вдалося стати олімпійським чемпіоном і взимку, і влітку. 

Едвард Патрік Френсіс Іган з дитинства звик боротися за своє місце під сонцем. Його батько був залізничником і загинув в аварії на роботі, коли сину був лише рік. Тож Едді та його чотирьох братів мати виховувала сама, заробляючи на життя викладанням іноземних мов. Від матері Ігану передалася любов до навчання. Він вступив на факультет права спочатку у Єль, далі продовжив отримувати освіту у Гарварді, а завершив у Оксфорді, куди потрапив, вигравши престижну міжнародну стипендію Родса. 

Увесь цей час навчання Едді поєднував із тренуваннями у рингу і, до речі, став першим американцем, який виграв чемпіонат Великої Британії з любительського боксу. У Антверпені-1920 Іган став олімпійським чемпіоном з цього виду спорту (вага до 79,4). А коли через вісім років повернувся на Олімпійські ігри (була ще невдала спроба захистити титул у ринзі в Парижі-1924), то це був вже зимовий Лейк-Плесід. 

Сталося так, що травмувався один з членів бобслейної четвірки, за яку виступав друг Едді Джей О'Браєн. Саме в голові останнього і виникла шалена ідея покликати на допомогу олімпійського чемпіона з боксу. У Лейк-Плесід Іган приїхав за три тижні до старту Ігор-1932. І тоді ж вперше в житті сів у боб. А умови на  олімпійській санно-бобслейній трасі біля гори Ван Хувенберг були настільки підступними, що навіть не всім досвідченим екіпажам вдавалося з ними впоратися. Після тренувань одразу шість спортсменів опинилися в лікарні. Але Ігана це не зупинило! 

«Спуск тривав близько двох хвилин, –  згадував Едді. – Але мені здалося, що це була вічність. Я пам’ятаю, як розмита засніжена земля мерехтіла перед очима немов у прискореній кінозйомці. Ми неслися на шаленій швидкості всього в кількох дюймах від землі, про безпеку взагалі не йшлося, я щосили чіплявся за ремені, ледве не випадаючи з бобу».

Ось так Іган здобув перемогу, ставши першим і поки що єдиним, хто вигравав золото в різних видах спорту як на літніх, так і на зимових Олімпіадах. 

Під час Другої світової війни Іган служив в армії, і закінчив її у званні підполковника. 13 грудня 1948 року Едді встановив світовий рекорд найшвидшої навколосвітньої подорожі регулярними авіарейсами. Він подолав 20 559 миль, зупиняючись на 18 різних станціях, і побив попередній рекорд на 20 годин 15 хвилин. Після завершення спортивної кар’єри Іган тривалий час працював адвокатом і був членом Американської адвокатської асоціації. Він помер у віці 69 років від серцевого нападу 14 червня 1967 року у Нью-Йорку.

Залізні леді

Першою в історії жінкою, що виграла медалі на літній та зимовій Олімпіаді, стала Кріста Лудінг-Ротенбургер. Але їй належить одне досягнення, яке досі не вдавалося повторити нікому, німкеня зійшла на олімпійський п’єдестал у велотреку та ковзанярському спорті в один рік – 1988.  У Калгарі Ротенбургер (другу частину прізвища, вона отримала після Ігор, вийшовши заміж за свого тренера Ернеста Лудінга) виграла золото на ковзанярській дистанції 100 м зі світовим рекордом і срібло на 500. У Сеулі на велотреку стала віцечемпіонкою у спринті. До того у її колекції вже була перемога на зимовій Олімпіаді у Сараєво-1984, а після буде ще бронза Альбервіля-1992.

Ідея змінити ковзани на колеса належала чоловіку і тренеру спортсменки Ернесту Лудінгу. Сама вона спочатку була не в захваті від цього, і погодилася тільки тоді, коли її переконали, що це підвищить результати у ковзанярському спорті. І це справді спрацювало. Кріста стала першою жінкою в історії, якій вдалося вибігти з 40 секунд на дистанції 500 м (25 березня 1983 року, каток Медеу). Світовий рекорд, який вона встановила на 1000 м на Іграх-1988 (1.17,65) тримався десять років і був побитий лише з початком ери так званих «клапів» – ковзанів, в яких лезо кріпилося до черевика лише спереду, що суттєво збільшувало довжину поштовху і дозволяло активніше використовувати литкові м’язи ноги. 

Загалом за чотири зимові (1980, 1984, 1988, 1992) та одну літню Олімпіаду (1988) Кріста Лудінг-Ротенбургер виборола п’ять нагород. Але знайшлася спортсменка, якій вдалося перевершити навіть цей вражаючий показник. Йдеться про канадку Клару Х’юз. 

Вона виросла у неблагополучній родині зі згубними звичками та психічними розладами,  була досить проблемною дитиною, курила, вживала алкоголь та наркотики, аж поки виступ ковзаняра Гаетана Буше на домашній Олімпіаді-1988 не надихнув її саму зайнятися спортом. В 16 вона вперше вийшла на лід, через рік сіла на велосипед, який з рештою і став її основним заняттям. Вона здобула дві бронзи на шосе - у груповій гонці та розділці на своїй першій Олімпіаді в Атланті, а загалом їх буде шість (три літні – 1996, 2000, 2012, та три зимові – 2002, 2006, 2010). Повторити успіх за чотири роки у Сіднеї не вдалося. І тоді вона вирішила повернутися на лід. 

Одного сезону вистачило Х’юз аби набрати обертів і наступного вона вже пробилася до національної збірної на Ігри у Солт-Лейк-Сіті. Звідти Клара повернулася з бронзою на 5000 м. Головною Олімпіадою в її житті був Турин-2006, де вона стала чемпіонкою на вище згаданій дистанції й виборола срібло в командній гонці у складі збірної Канади. Саме Х’юз довірили почесний обов’язок нести прапор на церемонії відкриття домашньої Олімпіади-2010. Ванкувер став останніми іграми, де вона отримала медаль (бронзу на 5000 м), але не останніми в її кар’єрі.  У 40 років Х’юз виступила на Олімпіаді у Лондоні-2012, де посіла 5-те місце у гонці з роздільним стартом на шосе. 

Окрім вражаючої спортивної кар’єри, канадка відома своєю гуманітарною діяльністю. Призові, отримані за ванкуверську олімпійську нагороду, вона передала місцевій шкільній програмі для молоді з групи ризику. З особистих заощаджень пожертвувала 10 000 доларів організації, яка за допомогою гри допомагає вразливим дітям долати наслідки війни, бідності, хвороби – «Right to Play». Список її відзнак включає премію «Жінки та спорт» Міжнародного олімпійського комітету, зірку на Алеї слави у Торонто та місце у Музеї спортивної слави Канади. Також вона є офіцером Ордену (вищої державної нагороди) Канади.

Хьюз є одним із засновників інформаційної кампанії «Bell Let’s Talk», метою якої є підвищення рівня усвідомленості суспільства щодо проблеми психічних розладів у Канаді. Ці проблеми їй не чужі, адже вона сама впродовж багатьох років страждала від депресії. У 2015 році Клара видала мемуари під назвою «Відкрите серце, відкритий розум», де детально розповіла про свій спортивний шлях та боротьбу, як фізичну, так і ментальну.

Попри те, що найбільша кількість поєднань літніх і зимових видів спорту припадає на легку атлетику і бобслей, відомий лише один такий медальний випадок. Спортивна кар’єра Лорін Уільямс почалася з жартівливого зауваження мами: «Ти бігаєш швидше ніж наш собака». Американка і справді як риба у воді почувалася на стадіоні й сама розуміла, що швидкість її стихія. Невеликі габарити (ріст 160 см, вага 58 кг) вона компенсувала шаленою частотою кроків так, ніби в неї було вмонтовано маленький моторчик. 

На своїй першій Олімпіаді в Афінах-2004 Уільямс виборола срібло у бігу на 100 м. Могла бути медаль ще й в естафеті 4х100 м, де американки були серед головних фавориток, але при передачі палички Лорін не змогла порозумітися з легендарною Меріон Джонс. Подібна невдача спіткала команду і в Пекіні-2008. І лише в Лондоні-2012 Уільямс таки вдалося закрити цей гештальт. Вона, щоправда, виступала лише у попередніх забігах, проте згідно з регламентом медалі отримували усі спортсмени, які бігли за команду на турнірі, а не лише фіналістки. Так Уільямс стала олімпійською чемпіонкою. 

У липні 2013 року через давню травму вона змушена була завершити свою кар’єру у легкій атлетиці, але не в спорті. Як завжди не обійшлося без його величності випадку. Розговорившись зі своєю колишньою колегою по збірній Лорі «Лоло» Джонс вона дізналася про можливість спробувати сили у бобслеї й не довго думаючи, подала заявку на відбіркові тести до американської збірної з цього виду спорту. Вже за півтора року вона у складі екіпажу двійки стояла на другій сходинці п’єдесталу пошани Олімпійських ігор у Сочі-2014. До речі, її напарниця Елана Майєрс у минулому займалася софтболом. Остаточно розпрощавшись зі спортом, Уільямс почала працювати фінансовим консультантом та мотиваційним спікером.     

І на останок ще трішки статистики. Серед 139 спортсменів, які поєднали зиму і літо, сім примудрилися виступити не у двох, а навіть у трьох видах спорту. Щоправда, п’ятеро з них зробили це ще до середини XX століття. І якими б дивовижними не здавалися переходи з гандболу у гірські лижі та лижні гонки, як у випадку з румуном Віллі Захарія, який виступав у Гарміш-Партенкірхені-1936 та у тому ж році у Берліні, а також Філіппа Ван Фолькссома (бельгієць змагався у хокеї (1920, 1924) та ковзанярському спорту (1924), а потім виступив в академічному веслуванні в Амстердамі-1928), все ж потрібно зважати на те, що тоді спорт великих досягнень ще не стояв на таких професійних рейках, як зараз.

Більш дивовижними виглядають сучасні історії представника колишньої Югославії Александара Міленковича, який брав участь як велогонщик в Барселоні-1992, та як лижник та біатлоніст виступав в Альбервілі-1992 та Турині-2006, а також канадки Джорджії Сіммерлінг, що спочатку пройшла дві зимові Олімпіади (гірські лижі у Ванкувері-2010, скікрос у Сочі-2014), але свою єдину нагороду взяла влітку у командній гонці на велотреку у Ріо-2016. Попереду Ігри в Пекіні-2022. Хто зна, можливо, вони доповнять цей список.   

Анна Савчик