Рижикова: «Після початку повномасштабної війни з росії отримувала побажання смерті»

Легкоатлетка Анна Рижикова заявила, що за день до початку вторгнення росії з’явилося відчуття тривоги через скасування чемпіонату України. Як згодом стало зрозуміло, не даремно…

Ми дивилися новини, чули про наміри росії, але все одно складно було повірити в те, що буде ескалація війни. 25 лютого в Сумах мав розпочатися чемпіонат України з легкої атлетики в приміщенні. Ми до останнього до нього готувалися, були там на зборах. У цей час, 23 лютого, нам повідомили, що змагання скасували. З’явилося чітке відчуття тривоги. Мені пощастило, що я одразу змогла поїхати додому й того ж вечора була в Дніпрі, адже Суми одними з перших потрапили під обстріли.

24 лютого, як і більшість українців, я прокинулася від звуків вибухів. Вони були далеко, але дивний різкий звук було добре чути в ранковій тиші. Проте почувши перший, навіть другий з них, не могла в це повірити. Але хвилин через 30 уже почали телефонувати рідні й друзі… Війна почалася у всій Україні.

Перші кілька днів залишалася вдома, ніби заціпенівши. На щастя, вся моя сім’я перебувала в Дніпрі, проте розуміння, що робити й що буде далі, не було.

Коли на початку березня мені запропонували взяти участь у чемпіонаті світу в приміщенні, відмовилася, не роздумуючи. Навколо відбувалося якесь божевілля! Було не до спорту. Ми не знали, що буде з нами, рідними, нашим домом наступного дня.

Перші два тижні навіть не думала про спорт, але й місто залишати не планувала. Особливо, коли бачила, які скрізь затори. А потім почалося звикання… Та й, здавалося, що Дніпро було у відносній безпеці. Мені й надалі надходили пропозиції їхати тренуватися за кордон, щоб продовжувати кар’єру.

Мої батьки навіть не розглядали можливості залишити Дніпро. Чоловік відвіз мене в Луцьк і теж повернувся додому. Там зібралася невеличка група тих, хто вирушав далі за кордон. Рейсовим автобусом ми доїхали до Варшави, де друзі друзів надали нам для ночівлі цілий будинок, й уже звідти полетіли в Португалію. Тут нам забезпечили можливість тренуватися до 10 травня, після чого будемо переїжджати в інше місце. Крім української сторони з організацією мені також дуже допомагає Nike, який є моїм особистим спортивним спонсором. Мені спокійніше від того, що я можу на них розраховувати.

Впродовж уже кількох місяців ми тренуємося разом з Анастасією Бризгіною. В Португалії ми теж разом, але без нашого тренера Володимира Кравченка. Він залишився в Україні, пише нам індивідуальні плани. Я коригую, якщо щось потрібно. На мені більша відповідальність, тому спочатку було складно з психологічної точки зору. Зараз уже влилася в роботу. Та й у нас тут зібралася компанія легкоатлетів, перевірених роками. Ми ходимо один до одного на тренування, допомагаємо.

Так, ще з зими до нас на тренування часто приходить Ольга Ляхова. Минулого року вона стала мамою. Ми надихаємось тим, як Оля самовіддано працює і швидко набирає форму. У нас такий собі бартер: ми допомагаємо їй з силовими та стрибковими тренуваннями, а вона нам з тренуваннями на витривалість.

Коли почалася повномасштабна війна, в перші дні з росії мені написав один спортсмен. Сказав, що розуміє, що відбувається, але боїться за свою сім’ю, тому не може робити ніяких заяв чи протестів, що все це не допоможе, бо проти політики неможливо йти. Й тут я зрозуміла, наскільки ми різні.

Українці завжди відстоюють свої права й свободи як у житті, так і в спорті. Тепер я впевнена, що ніхто з українців в їхній бік навіть не подивиться. Якими б хорошими людьми вони не були і як би нам не співчували, але вони спортсмени, а значить, це лідери думок. І вони при цьому мовчать!

З Білорусі є кілька спортсменів, які відкрито підтримують Україну. Два роки тому вони виступили проти режиму Лукашенка, дехто навіть був змушений залишити країну.

Насправді, від росіян я отримала багато повідомлень, але не зі словами підтримки, а зі зворотнім змістом. У перші дні я виставила пост, який навіть не був надто агресивним, зате на мене стільки всього вилилося! І так, саме від спортсменів. Я навіть не знала, що стільки людей мене може знайти в Instagram. У той момент зрозуміла, наскільки там все сумно.

Ми, як і всі, в перші дні намагалися показати правду, розповісти, що насправді відбувається, хотіли достукатися до людей, які нам ніби як мають довіряти, адже ми змагалися на одних стадіонах. Ми намагалися донести всім, що у нас війна. У відповідь з боку Европи й світу отримали шалену підтримку, а з боку росії зустрічали слова про те, що це все вигадка, що звичайні люди нічого не можуть зробити, або отримували побажання смерті. Це просто дикість.

Проте при всьому цьому у мене зараз з’явилося усвідомлення того, що спорт нас об’єднує у таку спільноту, де всі (не рахуючи російських і більшість білоруських спортсменів) готові допомогти один одному, коли трапляється біда. У мене було безліч пропозицій про допомогу від атлетів, які виходили зі мною на доріжку максимум один раз і раніше хіба що віталися. Вони, не роздумуючи, запрошували до себе додому й готові були прийняти мене з сім’єю під дахами власних будинків у будь-який час, тільки б ми були в безпеці.

Це не просто спорт, де ми змагаємося і виграємо медалі. Це ціла команда, де всі відкриті, де неймовірна взаємодопомога і взаємоповага. Це люди, які дотримуються правил і грають по-чесному, які розуміють, що стають прикладами для наслідування, що наступні покоління можуть їм довіряти і що спортсмени – це дійсно лідери думок.

Рекордсменка України Катерина Климюк в ефірі XSPORT заявила, що метою рф завжди було приниження України.