Сергій Стаховський: «Немає в росії адекватних людей, які готові за свою позицію щось зробити. Вони або вбиті, або сидять»

Колишня перша ракетка України Сергій Стаховський став одним з гостей етеру проєкту XSPORT «Разом до перемоги»

З 2014 року для нього не було питання ким є росія, хто анексував Крим і розв’язав війну на Донбасі. А після початку повномасштабного вторгнення Мордору на територію України тенісист служив територіальній обороні Києва.

Стаховський розповів про те, з чим йому довелося зіштовхнутися в ТрО, як заспокоював дружину, що залишилася з трьома дітьми і про багато іншого.

Як для вас проходили перші дні після початку війни?

– Перші дні проходили важко і складно. Думаю, базово, окрім професійних військових, це для всіх було однаково. Просто було страшно, насправді.

Адреналін, який постійно тебе фігари?в в якийсь момент закінчується. І наступає рішення усвідомлене. Ти розумієш сценарій, ти розумієш, що буде далі і, в принципі, дуже страшно буває деколи.

Але все ж таки людина звикає до всього, і цей стрес трохи прибивається. Спочатку під час повітряної тривоги ми спускалися донизу, через тиждень вже менше, а потім і зовсім перестали. Так, це не правильно, але так воно є.

Києву, насправді, дуже сильно пощастило. Дуже пощастило, що у нас є Суми. Під Києвом були бої. Там були всі на тому напряму: і тероборона, і Нацгвардія, і ЗСУ. Та, дійсно, якщо подивитися на Харків, де я був, то Києву дуже сильно пощастило. Не було тих прильотів, тих величезних руйнувань.

Зараз про це розповідається набагато легше. Київ повернувся до нормального життя. Хоч 600-700 кілометрів від нього йдуть постійні бої, бомбардування, постійно прилітає щось. Складно уявити це. Але, напевно, країні просто складно постійно бути в стані війни, в якомусь страху. Тому всі повертаються, намагаються повернутися до нормального життя. Оскільки треба працювати, треба зароблять гроші, у кожного є своя сім’я.

Як ви вирішили піти в територіальну оборону?

– Я для себе розумів це відразу. Насправді, заяву про вступ в тероборону написав ще 12 лютого. Не те, щоб я щось знав – я нічого не знав. Просто вважав, що це нормально. Я сподівався, що в росії є якісь агенти розвідки, які це все відслідковують, і чим більше українців запишеться в тероборону, тим меншим буде ризик нападу, оскільки вони розуміли б, що багато людей готові.

Десь я прорахувався в системі координат росії. Оскільки в них, мабуть, нічого нормально не працює. І система розвідки також.

Тому для мене це не було питання піду я чи ні. Питання полягало лише в тому, щоб забезпечити сім’ю безпекою.

В перші дні ми були в Дубаї. І я не розумів, наскільки далеко це все піде, наскільки швидко чи нешвидко, чи зможуть наші ЗСУ витримати натиск чи ні… Я не знав всю цю стратегію, яку росіяни будували. Думаю, ніхто не знає.

Хотіли вони взяти Україну чи мали намір йти і на Європу? Тут же багато складових. Ми живемо в Будапешті і, насправді, це 300 кілометрів від кордону з Україною – не так далеко. Якби умовно вони пройшли Україну і почали заходити в Європу, то там також було б не дуже безпечно.

Для мене так точно. Оскільки з моїми усіма заявами за останні 8 років війни з росією я був би першим…

Це були питання, які я намагався вирішити для себе в перші 24 години. Я, насправді, думав залишити дружину і дітей в Дубаї. Але потім побачив, що ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники дають відсіч, до того ж хорошу відсіч, що ті не йдуть так швидко, як вони планували.

Так, велика кількість захоплених територій, але вони не пройшли за Київ, вони не пройшли за Харків. Найбільша проблема була, що вони підійнялися з Криму. Але я був записаний в тероборону Києва.

Тому для мене не було питанням чи піду я. Просто потрібно було, щоб сім’я перебувала у безпеці.

– Насправді, я скажу так, що в перші дні там організації, як такої, не було. Лише на день четвертий-п’ятий почали вже щось записувати. А так просто видавали зброю, щоб хтось оборонявся.

Мені дуже пощастило, що нас приєднали до частини, де були колишні і теперішні професійні військові. Вони знають, що робити зі зброєю. Тобто я міг навчатися у них.

І, головне, мені було не страшно, що хтось не вміє поводитися зі зброєю і зі мною може щось трапитися. Швидше, навпаки, вони трохи нервували через мене.

Не можу сказати, що я опинявся в якихось критичних ситуаціях. Крім прильотів, коли ми були під Харковом і під Ізюмом.

Чи наводив я зброю на людину? Так. І багато разів. Ці ситуації були. В перші два тижні вони були постійно. На блок-постах потрібно було постійно перевіряти документи, машини. Тобто тоді це було нормально. Зараз ми розуміємо, що це було не дуже нормально, однак в той час це був мінімум. Ми ні в кого не стріляли – це вже було класно.

Так що функції були достатньо прості – патрулювання і чергування на блок-постах. Організація в нашій частині реально була класною. Мені дійсно пощастило. З харчуванням, з усіми складовими було гаразд.

Ви побували вже і в Бучі, і в Ірпіні, під Харковом. Які наслідки діяльності орків ви бачили, що справило найжахливіше враження?

– Все, якщо чесно. Найбільше, напевно, Ірпінь і Буча. Тому що це міста, де я був дуже часто.

Руйнування, вбивства, тіла – це не зітреться з моєї пам’яті, думаю, ніколи. Але так само коли ти приїжджаєш до Харкова і бачиш ці руйнування. Насправді, далеко не треба їздити. Якщо по житомирській трасі виїжджати з Києва, то все ще дуже гарно видно.

Це виглядає, як апокаліпсис. Тому у мене немає жодних вагань з приводу того, що собою представляє росія, що собою, на жаль, представляють росіяни, здебільшого. Тут не може бути ні в кого ілюзій.

Якщо ми 8 років намагалися повірити, що в росії дуже багато адекватних людей, які не дозволять жодної війни, які намагаються навпаки все це владнати, то про це треба забути. Немає в росії адекватних людей, які готові за свою позицію щось зробити. Вони або вбиті, або сидять. А решта не готова на жодні кроки. Тому, насправді, ми сам на сам з росіянами.

Це може звучати брутально, але я засуджую кожного з них. Це буде колективна відповідальність. І все одно де вони живуть. Якщо вони живуть в іншій країні і у них інший паспорт – гаразд. Тільки не треба вписуватися за росію і жалітися на те, що росіян зараз погано сприймають. Росіян інакше сприймати й не можуть через те, що вони роблять.

Думаю, достатньо є інформації в інтернеті, СБУ багато записів перехоплень викладало, де росіяни кажуть, що все правильно, що треба українців вбивати. Це, на жаль, і є суттю росії. Нам потрібно розуміти, що наступні 40 років, поки там це покоління не вигине, поки не народиться нове, яке, можливо, хотітиме примирення і нормального життя, а ми не знаємо, чи воно буде цього хотіти, то у нас не буде спокою на кордоні.

– Нелегко, насправді. Немає таких слів, які можуть заспокоїти. Так, ти можеш сказати, що все нормально, що в Києві безпечно, що це там дуже далеко. Але вона ж дивиться, вона ж вмикає телебачення.

Намагаєшся використовувати все, що є, щоб її заспокоїти. Інколи це вдається, але здебільшого – не дуже. Прийняття ситуації теж триває певний час. Десь через три тижні вона заспокоїлася, але все одно складно. Тому що троє дітей питають де тато, а відповісти їм немає чого, якщо чесно.

Де ви зараз перебуваєте і в якому статусі?

– Я в статусі батька зараз перебуваю в Будапешті. Збираюся повертатися. Дружина в перші тижні намагалася відправити швидку з Будапешта, щоб та мене забрала. Але під кінець другого тижня стало відомо, що батьки трьох дітей, які не мають повноліття, мають право виїжджати з території України.

Перший виїзд був на 72 години на початку квітня. Я отримав відпустку. І два тижні тому я, як то кажуть у військових, пішов здаватися: здав зброю і вийшов у резерв.

Зараз намагаюся допомагати всім, чим є тільки змога. Це і військова гуманітарка безпосередньо для деяких підрозділів, зокрема завдяки нашим футболістам, які теж надають фінансову допомогу. Ми завозимо прилади нічого бачення, шоломи, бронежелети, розгрузи – багато спеціалізованого напряму речей, які не так легко знайти в Україні. Та і в цілому не так легко знайти.

Але я цим ще з 2014 року займався, тому залишилися контакти, які дають змогу і які хочуть допомогти.

– В нього – так. Ще Андрій Шевченко до нас доєднувався, Віктор Коваленко, Ігор Харатін – всі якимось чином намагалися сприяти.

На жаль, у Івана Петряка тесть… вони з’ясували, що він загинув. За тиждень до цього він мені писав, ми намагалися знайти його в Україні. Я там теж через своїх усіх намагався дізнатися, що з ним. Але ми знали, що безпосередньо цю бригаду дуже сильно під Авдіївкою покосило. І багато хто писав і розумів, що так воно і буде, але ніхто не мав конкретного підтвердження про це.

Це, насправді, демонструє, що… в Україні багато людей, незалежно від свого статусу і позиції, які готові ризикнути своїм життям, задля того, щоб їх діти жили в нормальній країні і в безпеці.

Хто зі спортсменів українських вас здивував після початку війни?

– Здивував мене Сашко Долгополов, який повернувся через тиждень після початку війни. Здивував мене, чесно кажучи, Ломаченко. Хоч я і не знаю в якому він статусі і де він, але те, що він був в Україні – це вже величезний для мене подвиг.

Насправді, дуже багато спортсменів. Всі спортсмени, які були в олімпійській системі і перебували на контракті у Нацгвардії чи МВС, вони всі пішли відразу в призивні. Зі Стасом Горуною ми зустрічалися, коли він ніс варту у Львові.

Буде нечесно перераховувати імена. Тому що всі вони заслуговують на повагу. Всі вони залишилися, всі вони взяли до рук зброю і були готові, в разі чого, її використати. І це вже заслуговує на повагу. Бо я точно знаю достатньо людей, які хизувалися своєю проукраїнською позицією, своєю підготовкою, але в момент, коли це все настало, то вони були одними з перших на кордоні, щоб виїхати.

Я їх не засуджую, тому що в кожного різна психіка, кожен може знайти свої аргументи, чому він виїхав: дружина, родина, хвора мама. Це вже третє-десяте. Кожен зробив свій вибір. Але це буде неправильно, якщо ми будемо засуджувати тих людей, які виїхали. Тому що кожному страшно. Це не є рішенням колективним, кожен має вирішити для себе готовий він до цього чи ні. От і все.

– Думаю, що, на жаль, ця точка неповернення вже була пройдена. Вона була пройдена, насправді, вже десь через перший тиждень. Далі все лише погіршувалося. А потім це святкування чемпіонства «зеніта». Для мене воно вкрай недоречне.

Ви вже давно проживаєте в Угорщині. І у нас дуже багато питань до угорської влади. Можете розповісти, чому вона себе так поводить?

– Зауваження не лише у вас, а й у мене теж. До мене приїздило їх телебачення, я питав у них яким чином життя людини може бути дешевшим за ціну на нафту.

Це питання, швидше, не до людей. Оскільки підтримка людей тут велика, і до наших біженців тут гарне ставлення. Всі люди, які є ерудованими і освіченими, у них погане ставлення до Орбана і до тієї системи, яку він будує.

Насправді, Орбан прийшов до влади на антиросійській хвилині, на тому, що радянська ера закінчилася, що росія на має права окупувати. Але десь по дорозі він побачив, що система управління путіна з необмеженою владою, з необмеженими фінансами йому дуже сильно імпонує.

Він, в принципі, в Угорщині моделює маленьку росію. Тобто він робить таке ж саме централізоване медіа, котре показує лише те, що говорить влада. Так що тут немає чому дивуватися. Єдине, тут є сильний важіль Європейського союзу. Він наполягає на тому, що є демократія і вони собі тут не можуть робити, що їм захочеться. Нагадують, що Угорщина є частиною Європи, Шенгенської зони і для цього потрібно виконувати певні речі.

Тобто в Угорщині вони все одно не можуть вибудувати таку вертикаль влади, як в росії, але до цього прагнуть.

Тому, звісно, вся ця підтримка російського напрямку… Так, вони являються сателітом росії. Я впевнений, що вони знали про те, що буде вторгнення в Україну з російської сторони. Я впевнений, що у них був план щодо анексії частини Закарпаття. Я в цьому переконаний. Але воно їм не пройшло. Дуже сподіваюся, що наша влада зробить певні замітки і змінить ставлення до закарпатського регіону.

Він для мене дуже близький, у мене там винарня, я там багато часу проводжу. І я бачу чим саме угорці купують українців. Тут немає нічого спільного з націоналістичною думкою чи патріотизмом – це просто фінансування. Чиста покупка людей і голосів.

Так що я дуже хотів би, щоб наша влада змінила ставлення до Закарпаття, а також до «угорці – наші друзі». Тому що саме таким було ставлення за місяць до війни. Приїжджали державні діячі і розповідали поліцейським, митникам, що угорці – це наші друзі. Ось ми й побачили, які угорці наші друзі на політичному рівні. Не на людському, а на політичному. Політичний рівень, на жаль, він у себе загортає і поліцію, і армію. Тут треба буде дуже уважними.

– Політична діяльність для мене табу. Я пройшов це в АТР і розумію, що якщо ти хочеш бути політиком, то маєш іти на компроміси. А я не дуже люблю компроміси. Це має бути зроблено так, як має бути зроблено, або це краще не робити.

Тому для мене політична діяльність не дуже приваблива. Ми маємо кілька проєктів. Тішимося надіями на те, що цей проєкт спортивний з приводу Олімпіади він ще запуститься і буде існувати. Хоча б в умовах війни його розпочати і надати нашим олімпійцям підтримку, на яку вони заслуговують. Але це швидше спортивний, а не політичний проєкт.

З президентом Естонії була дуже коротка зустріч, але вона була дуже теплою. Зі свого боку я подякував і президенту і естонцям за їх неймовірну підтримку.

Хоч вони завжди наголошували на тому, що вони маленька країна і не зробити так багато, однак якщо подивитися на те, коли вони це зробили… Безпосередньо в перші дні війни естонці віддали Україні все, що у них було в плані зброї.

Я сказав, що, можливо, вони і маленька країна, але з дуже великим серцем. Буде приємно почути позитивний відгук з приводу того, що українці стоять, вистоять і переможуть. Це було приємно. Чути такі слова поваги до наших військових і наших людей. Які не втекли, а взяли зброю і продовжують захищати країну.

– Аргументів у нас, насправді, дуже багато. Тут питання політичне. На жаль, ATP і WTA – це незалежні структури. Вони автономні і не дуже хочуть влазити в політичний зріз. Але намагаються якомога сильніше відстоювати.

Ми мали розмову з усіма керівними організаціями в тенісі. Це були чотири турніри Grand Slam, президенти ITF, ATP і WTA. Ми їм пояснили свою позицію з приводу того, що є неприпустимим аби росіяни виступали, є неприпустимим що вони не мають чіткої позиції з приводу того, що коїться в Україні, як це сталося і хто є винуватим.

Нещодавно я читав інтерв’ю Мєдвєдєва, де він розказував, що якщо ста людям показати тенісні м’ячі, то деякі з них скажуть, що вони зелені, а не жовті. Тобто він хоче сказати, що ніхто насправді не знає, яка правда про війну в Україні. Таке враження. Дивно це звучить. Мені б не дуже хотілося вірити, що він дійсно так думає.

Ми намагалися показати їм, що українські тенісисти не мають змоги повернутися додому, що український теніс отримав руйнівного удару, діти не можуть займатися, ми втрачаємо покоління спортсменів, не лише в тенісі. Тобто всі умови fair play порушені, це є нечесним. Емоційний стан гравців українських дуже важкий, у багатьох з них залишилися батьки, родичі в Україні, дехто був під бомбардуванням, дехто виїхав і живе незрозуміло де, незрозуміло в яких умовах. Це все дуже складно. Тоді як в росіян все класно, у них немає жодних проблем.

І, з нашої точки зору, якщо тенісисти і тенісистки не висловлюють своєї позиції, свого ставлення до вторгнення, до вбивств, тортур, то вони є аморальними людьми і не мають праваьграти в теніс і нести собою що завгодно, що є позитивним іміджом для росії. Це була наша позиція.

Ми підтримали рішення Wimbledon щодо відсторонення росіян. Ми наполягаємо, щоб їх відсторонили і від US Open. Ми на це дуже сильно надіємося. Робота йде. Якими будуть її підсумки ми, на жаль не знаємо. Тому що важелів політичних у нас недостатньо. Класно у нас грають лише дівчата, чоловіки дуже слабко.

Всі нас розуміють, президент АТР довго зі мною переписувався, розповідав, що він все розуміє, що йому неймовірно складно, що те, що коїться в Україні, це жах. Але при цьому вони намагаються утримати росіян, кажуть, що вони не відповідальні, що вони бояться, що з їх близькими щось зроблять в росії, що будуть якісь репресії.

Чесно, в це дуже складно повірити. Пройшло вже більше 80 днів, майже три місяці. За цей час можна було вивезти цілі міста своїх близьких за кордон. Фінансова спроможність у них гравців є.

Найганебніший факт був в тому, що один з гравців, який грає на рівні ITF, на фьючерсах, він є безпосередньо військовим, він представляє ЦСКА, клуб армії. У нього є фото у військовій формі. Важко повірити, що такі речі проходять повз керівні органи і вони цього не бачать.

– Звісно гравці з великим ім’ям – вони всі впливають. Коли вони кажуть, що це нечесно, то, на жаль, люди здебільшого будуть думати, що це нечесно. На жаль, їх ніхто не питає чи чесно те, що відбувається в Україні, їх питають про відсторонення росіян.

Я розумію, що прямої відповідальності гравці з росії не несуть. І, насправді, я дуже хочу вірити в те, що вони не підтримують війну. Однак поки вони публічно про це не заявили, ніхто про це не знає.

Вони можуть приватно казати, що проти цього, а потім вдома: «Та ні, все правильно, вбивайте хохлів!» Ми ж не знаємо цього. Тому що немає жодної публічної інформації з цього приводу.

Тому у мене були питання до Надаля. Я сподіваюся, що потраплю на Roland Garros і запитаю безпосередньо у гравців в очі, у Джокивича, у Надаля: «Як ви вважаєте, не мати позиції з приводу того, що коїться в Україні, це нормально, це чесно?»

– Я спілкувався з одним гравцем. Мені шкода, що він потрапив під ці санкції і не зможе грати Wimbledon. Це Андрій Рубльов. Він в перші дні після того, як росія вторглася в Україну, і після матчу писав, що ні війні, і на прес-конференції казав, що є набагато важливіші речі за його матч. Він дійсно за все це переживав.

Ми з ним спілкувалися десь тиждень тому. Він казав, що хоче через свою платформу нести меседж про мир, що не має бути війни. Кажу: «Андрій, це не меседж. Якщо хтось з українців буде з тобою зараз грати пару, то це смерть для цього українця в медійному і нормальному просторі. Ніхто собі цього не може уявити. Ти за чотири дні до початку військової операції виграв пару з українцем у Марселі, з Молчановим. Те, що ви грали разом, нічого не дало. Ваше об’єднання нічого не дало, щоб зупинити це вторгнення. Зараз це неприпустимо.

А те, що ви не маєте чіткої позиції, щодо того, що коїться, це погано. Це ваша совість. Вам з цією совістю жити. Нікому іншому. Якщо ви обираєте цей шлях мовчання, то це ваш шлях. Я вас засуджувати не буду, це ваші проблеми, вам жити з цією совістю».

І вони всі бояться. Вони просто не хочуть. З одного боку бояться, а з іншого просто не хочуть втрачати людей, які за них уболівають в росії. От і все.

Оскільки як тільки вони визнають, що це вторгнення, що війна, яку розв’язала росія, вона безглузда, що вони вбивають десятки тисяч цивільного населення, то в медійному просторі росії вони будуть зґвалтовані, я б так сказав. Там їх обіллють брудом, обпишуть, що вони ніколи не жили в росії… і вони втратять всю цю свою фанатську основу в росії. Хоча, я насправді не дуже розумію навіщо вона їм. Тому що найближчі 20 років росія нікуди виїжджати не зможе і фінансово когось підтримувати, думаю, також не дуже зможуть.

– Думаю, такого ніколи не станеться. Такого моменту, коли вони підіймуть руки і скажуть, що все, не станеться ніколи. Вони вже зараз, в принципі, програли по усіх напрямках: медійно, у світі, фінансово. Вони програли вже все, що могли. Єдине, вони ще не програли офіційно.

І офіційна частина буде найскладніша. Вони не можуть собі цього дозволити. Тому що якщо росія програє військову операцію в Україні, війну, бо це не операція, то росія, в принципі, з дуже великою долею ймовірності, перестане існувати, окремі регіони візьмуть владу в свої руки, використають цей шанс, щоб розділити росію.

Ми всі це маємо розуміти. Війна в Україні для росії дорівнює існуванню. Якщо вона програє цю війну, то припинить своє існування. Це варто розуміти. Тому на нас будуть кидати все, що у них є. Питання в тому, хто захоче вертатися в труні з України.

Українці, так, гинуть. Але ми хоч розуміємо за що ми гинемо, розуміємо за що ми ризикуємо. А за що ризикують вони? За загарбницьку війну, за землі, на яких вони не народилися, на яких вони не мають права бути? За вбивства, які вони скоїли?

Тут є сильна емоційна сторона. Безпосередньо в росії плани постійно змінюються, тому що вони розуміють, що не можуть ці плани втілити в життя.

Так, у них є ядерна зброя. Це справді дуже великий туз в рукаві. Якого у нас немає, який ми самі віддали. Тут вже ми можемо риторично питати у наших колишніх президентів, навіщо ми це зробили. Кравчука вже немає, але Кучма є. І що він робив два терміни? Військові бази у Сімферополі продовжував?

Політично, насправді, ми вигрібаємо за все те, що було скоєно до цього. І розбиратися у нас немає часу. Ми просто маємо почати відлік від 24 лютого і рухатися тільки вперед. У нас буде унікальний шанс. Щоб наша країна відбудувалася в новому світлі, в новій системі. Щоб ми пішли від радянських стандартів, від радянської системи управління, щоб це все було помножено на нуль, як казав один з мерів одіозних. І щоб на заміну прийшла нова система, європейського керування державою. Я дуже сподіваюся, що саме це нас чекає у майбутньому.

– Ми свою незалежність вибороли у 2014-му році. Достатньо крові пролили вже тоді. Тому я не вважаю, що ми саме зараз боремося за незалежність. Я вважаю, що тоді ми її здобули, ми за неї заплатили, а зараз її відстоюємо. І, на жаль, дуже великою ціною.

Розумієте, до нас приїжджають воювати ці буряти, які не знають, що таке інтернет, які мають один телефон на все село. А у нас гинуть люди, які працювали в IT-компаніях, які їздили за кордон, освічені, які мають закінчені школи, університети. Ми втрачаємо цвіт нації, а вони просто вбивають кацапів, пацюків.

Чи зможе Україна спокійно жити, якщо у нас під боком буде росія?

– Україна буде жити наступні 40 років як Ізраїль з Палестиною. Ми маємо бути готові до цього. І, звісно, я впевнений, що головнокомандувач і президент розуміє, що на всіх прикордонних територіях люди будуть спати зі зброєю вдома. Тому що в будь-який день орки можуть знову піти.

Наостанок крутий поворот до спорту. Як ви думаєте, чи мають наші атлети зараз тренуватися на зборах, виступати чи це недоречно в період війни?

– На жаль, розвиток спортивної інфраструктури в Україні є неможливим. Оскільки в будь-який момент може прилетіти і це буде просто викидання грошей не вітер. Другий момент – це те, що всі українські спортсмени мають змагатися за кордоном. Тому що ми вже втратили багато інфраструктури, ми вже втратимо покоління спортсменів, які три місяці не можуть нормально тренуватися.

Якщо ми зараз не дамо нашим спортсменам розвиватися, то ця втрата через три-чотири роки буде дуже сильною. І ми не будемо мати спорту в країні.

Я вам скажу чесно: в Україні є неймовірна кількість людей, яка є вмотивована і готова захищати країну зі зброєю в руках. Я не бачу сенсу примусово когось приводити до армії, якщо вони цього не прагнуть. Ці спортсмени можуть зробити набагато більше позитиву на міжнародній арені, на медійній арені світу, ніж зі зброєю в руках десь в окопі під Харковом. Це факт.

Звісно, якщо вони цього прагнуть і якщо вони цього хочуть – це інша розмова. Та якщо Україна має змогу спортсменів відправляти, підтримувати, давати їм розвиватися, то це потрібно робити.

Тому що все одно війна закінчиться нашою перемогою. Ми просто не знаємо коли. Без спорту здорової нації не буде. Не буває такого, що люди сидять за комп’ютером і вони всі здорові. Спорт є двигуном здорової нації.

Я вважаю, для нас є неймовірно важливим, щоб і Магучих, і Харлан, і Горуна, щоб всі вони виступали, щоб вони вигравали, щоб український прапор підіймався, щоб нам було на що відволіктися з психологічної точки зору. Щоб ми всі хотіли подивитися їх виступи і забути про війну хоча б на якийсь короткий проміжок часу.

– Чесно скажу, що не слідкував. Телебачення я не дивлюся вже три місяці. Просто не вистачає часу. В цій ситуації це дуже складно.

Але я подивився в записі виступ. Неймовірно потужний. Наступного дня вони випустили відео. Воно є важким для мене, як для людини, яка там була, яка бачила батьків, що шукають своїх дітей… я це прожив і мені складно дивитися на реалістичність цього відео.

Для України, я вважаю, це неймовірна перемога. Це статусовий підйом України у світі. І я вважаю, що Kalush Orchestra зробили неймовірну заяву зі сцени. Бо це те, що зараз є найважливішим – Маріуполь, захисники «Азовсталі», які більше 80 днів в оточенні, без води, без харчів борються. Звісно, ми собі ніколи не уявимо через що вони проходять. Але я впевнений в тому, що ми маємо зробити все для того, щоб їх звідти витягнути (інтерв’ю записувалося в день початку евакуації українських військових з території заводу «Азовсталь» – XSPORT).

І хотілося б попросити вас звернутися до українців, якщо у вас до них є якийсь меседж.

– Хочу українцям тільки подякувати за те, якими вони є, як вони поводять себе останні три місяці, за героїчність нашої армії. Всім.

Ми показали, наскільки ми об’єднані, наскільки ми любимо нашу Україну. Я завжди пишався тим, що я українець, а зараз пишаюся ще більше. І я дуже сподіваюся, що мої діти також пишатимуться тим, що вони українці. Слава Україні.

Також радимо прочитати інтерв’ю з Даниїлом Болдирєвим, українським чемпіоном і п’ятиразовим рекордсменом світу, який покаявся через поїздки на змагання до Москви.

Відео інтерв’ю з Сергієм Стаховським: