Головний тренер збірної України з лижного фрістайлу Енвер Аблаєв у великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповів про своє дитинство в узбекистанському місті Чирчик, про перехід зі спортивної гімнастики в лижний фрістайл, переїзд у 16 років до України, прийняття українського громадянства, виступ на чемпіонатах та Кубка світу, а також Олімпійських іграх, та тренерську діяльність.
Читайте першу частину інтерв’ю.
Ви народились у 1979 році у Узбекистані. Яким було ваше дитинство?
Як і всі підлітки, я бешкетував. Ми з хлопцями все дитинство проводили на вулиці, особливо влітку, лазили по деревах, бігали. Як, власне, і всі діти. Мої батьки не були спортсменами, мама була домогосподаркою, а тато працював, але вони вирішили мене віддати в секцію спортивної гімнастики, тобто моє спортивне життя розпочалось саме з гімнастики.
А чому вас віддали саме на гімнастику?
Якщо чесно, я навіть сам не зрозумів (сміється). Моїх старших братів вони віддали на музику – вони займались на акордеоні та інших музичних інструментах. А мене от чомусь віддали в спорт. Можливо, вони відчули, що краще цього хлопця віддати туди, ніж на музику.
Яке тоді було місто Чирчик, де ви зростали?
Це місто на той момент було дуже молоде відносно інших міст. Воно, якщо я правильно пам’ятаю, будувалось навколо фабрик та заводів, які там були. Це типове радянське місто з купою статуй Леніна та великими проспектами. Воно тоді нараховувало близько 180 000 жителів, в нас там було 23 школи, і лише 2 з них узбецького напрямку, а інші – радянського.
Ні, ви знаєте, мені так подобалось, що я біг на тренування. Мене батьки не відводили, я сам ходив. Іноді вони мені навіть казали аби я не йшов на тренування, а допоміг їм вдома. А я казав: «Ні, вибачте, в мене заняття, я побіг. До побачення».
У нас не було тоді ще таких важких навантажень адже я був у початковій групі. Можна сказати, що я не встиг зануритись серйозно у гімнастику, коли вже перейшов у фрістайл. В нас тоді були загальні вправи, були вправи на брусах, на кільцях, але не було таких вимог, як у дорослих. Тобто ми ще не так часто плакали як вони (сміється).
У спортивний фрістайл ви прийшли десь в 9 років?
Так. Ми займались разом з тренером Анатолієм Мазуром, а потім до нас приїхав спеціаліст з Ташкенту і порадив нам переходити на фрістайл, адже це був новий вид спорту.
Він запропонував нам виїхати до гір в регіоні Чанган, де постійно тренувались збірні СРСР з гірськолижного спорту та фрістайлу. Ми поїхали на збір, спробували вперше потренуватись на лижах в горах. Спортсменам все сподобалось, тренеру теж сподобалось, і ми отак вирішили, що будемо переходити у фрістайл.
Пам’ятаю, як тренер нас зібрав, запитав, чи хочемо ми це зробити. Ми відповіли позитивно, і так і розпочалась моя спортивна кар’єра у фрістайлі.
До речі, сам Анатолій Мазур був дуже серйозним гімнастом на рівні Узбецької СРСР, він постійно займав перші місця, міг потрапити до збірної СРСР, але щось не склалось. Він був гімнастом до своїх кінцівок. Тому наші тренування завжди складались навколо гімнастики і в нас були великі навантаження.
Як у вас в 1995 році стався переїзд до України?
Коли Радянський союз розпався, фінансування в азійських країнах йшло на важку атлетику, бокс, самбо та інші літні види спорту, а на зимові керівництво ніколи не звертало увагу. І це при тому, що перша олімпійська чемпіонка з Узбекистану – представниця лижного фрістайлу Ліна Черязова. Узбецька школа фрістайлу була дуже потужна, але, не зважаючи на ці результати, на нас не звертали увагу і не давали фінансування.
І в нас тоді постало запитання, чи зав’язувати зі спортом, чи переїхати тренуватись і виступати до інших країн. Нам тоді запропонували переїхати в Україну або росію. Наш тренер поїхав в обидві країни, повернувся, і сказав, що потрібно їхати в Україну, адже там буде краще. Там є умови для тренувань.
Ми перші півроку тренувались в Береговому, на олімпійській базі фрістайлу. А потім ми вже після зими переїхали до Мукачева, і вже облаштувались там. Ми там тренувались і жили.
Коли я поїхав до України, в мене ще навіть паспорта не було, я їхав по свідоцтву про народження. Тоді це ще було можливо. Перший свій спорт я отримав вже громадянина України.
Щодо самоорганізації, то нас, в принципі, спортсменів, організовували. Єдине, що ми сумували за родинами, адже в 16 років ти ще дитина, проте ми розуміли, що ми робимо і для чого. Було тяжко, так. Більшість з нас з цим не справилась, але я радий, що в мене все вийшло і я залишився в Україні.
Ви – один з двох, хто продовжив займатись після переїзду до України, так?
Взагалі нас переїхало до України семеро. Але потім деякі хлопці, які не могли отримати українське громадянство, навіть ті, які в той час вигравали міжнародні турніри, вимушені були поїхати. В нас тоді були певні конфлікти з головним тренером, який гальмував отримання громадянства. І більшість роз’їхались по всьому світу.
А я, як кримський татарин, міг по закону отримати громадянство, і швидко це зробив.
Берегове і Мукачево це ж Захід України, ви, в Ташкенті, напевно, знали російську, але не українську мову. Як ви адаптувались?
Так, українську мову я взагалі не знав. Єдине, що я чув українською, це була фраза від моєї вчительки Елеонори Дмитрівни «Не лізь поперед батька в пекло». Вона з під Чернівців, я її дуже поважаю, і коли я буваю вдома, захожу до неї в гості, і ми спілкуємось.
Моменти адаптації і притирки, звичайно, були. Були суперечки з місцевими хлопцями, адже ми були новими хлопцями у місті. Нас, можливо, перевіряли. А потім ми притерлись один до одного, почали товаришувати і все стало нормально.
Ви легко вирішили прийняти українське громадянство?
Я взагалі не вагався. Я хотів отримати українське громадянство, адже я мріяв переїхати до Криму. Я і тоді і зараз бачу себе так, що я хочу жити в Криму. Мене постійно туди тягне, і нічого з цим не можу зробити.
Олександр Чепілко, для XSPOR.ua