Сейчас 1
Вчера 2
Сегодня 19
Завтра 18
Развернуть Свернуть

Стелла Захарова: «Після Олімпіади-1980 мені чітко і жорстко сказали, що в збірній мене не буде»

Друга частина великого інтерв’ю титулованої української гімнастки для XSPORT.ua
Стелла Захарова: «Після Олімпіади-1980 мені чітко і жорстко сказали, що в збірній мене не буде»
Стелла Захарова / фото - архів

Олімпійська чемпіонка 1980 року, легендарна українська гімнастка Стелла Захарова в великому ексклюзивному інтервю XSPORT.ua розповіла про свій спортивний шлях. В другій частині нашого спілкування ми поговорили про те, чому Стелла Георгіївна практично відразу після Олімпіади прийняла рішення завершити кар’єру, про її знайомство з футболістом «Динамо» та своїм майбутнім чоловіком Віктором Хлусом, їх весілля та сімейне життя, переїзд до Швеції та повернення до України.

Перша частина інтерв’ю.

Коли і чому ви прийняли рішення завершити професійну кар’єру?

Чому? Ну мені підвернувся дорогою мій чоловік Віктор Хлус, який, можна сказати, допоміг мені прийняти це рішення (сміється). Скажу чесно, після Олімпіади я була вже не в тій спортивній формі, а в збірну СРСР прийшов новий головний тренер, почався новий олімпійський цикл. І він сказав: «Тепер всі, хто виступав на Олімпіаді-1980, старенькі, мають прийти, і показати, на що ви здатні. Якщо ви достойні бути в команді, ми вас лишимо. Якщо ні – забирайте речі, і йдіть».

На жаль, я не змогла показати себе, а на чемпіонаті СРСР посіла взагалі якесь там 30-те місце. Хоча за всю мою спортивну кар’єру в мене не було ні одного змагання, з якого б я не поверталась без медалі. А тут бах – і нічого. Я для себе зрозуміла, що це все. До того ж мені чітко і жорстко сказали, що мене в збірній не буде.

І, насправді, такий підхід правильний, я його підтримую. Не потрібно аби було так, як в нас зараз, коли на базі десятки років сидять одні і ті ж люди. Це жорстко, але про це потрібно говорити. Адже держава вкладає гроші, і ніякої жалості не має бути. В нас зараз на Конча-Заспі по 30 років сидять діди, які нічого не роблять, просто сидять на державному забезпеченні. І таким чином, вони не дають себе реалізовувати молодим спеціалістам, а спортсменам не дають завойовувати медалі.

Виходить, що ви зі спортивної кар’єри плавно перейшли в сімейне життя, так?

Так вийшло, справді. Нас тоді часто запрошували на різні зустрічі, і на одній з них ми познайомились з Віктором. Пам’ятаю, що гравці «Динамо» Київ тоді всі були такі високі, гарні, але, вибачте, і я була теж не остання. Віктор тоді зрозумів, що я на нього не звертаю увагу, адже в мене теж є ім’я і імідж. Так, він футболіст, я розумію, ну і заради Бога. Проте для футболістів це тоді було щось дивне, що вони виказують увагу, а у відповідь нічого немає. Тоді ж поряд з «динамівцями» дівчата натовпом ходили. І його це заділо.

Я його якось запитала: «Чому це ти на мене звернув увагу? Біля тебе там купа дівчат високих, з довгими ногами, а тут я – маленька така». Він каже: «Ну от серце так відчуло. А ще мене заділо, що ти не звертаєш на мене увагу». До речі, пам’ятаю як Віктор стояв під моїм будинком, дзвонив мені в квартиру з телефонної будки поряд, а бабуся йому казала, що мене немає вдома. А він бачив, що я ходжу по кухні. Ось так це в нас все сталось. Потім за рік я вийшла заміж, в нас згодом народився син, і так розпочалось наше сімейне життя.

І тоді ви вже розуміли, що йдете зі спорту, так?

Так. Коли я рік з Віктором зустрічалась, то вже розуміла, що буду завершувати. Хоча я ще певний час приїжджала в Конча-Заспу на збори. Пам’ятаю, як футболісти зі своєї бази, яка була поряд з олімпійською, через сітку бігали, носили нам цукерки. Ми з Віктором в той час дуже часто зустрічались, багато розмовляли, в нас було багато спільних тем, ми чудово розуміли один одного.

І от потім за рік після того як ми почали зустрічатись, він мені зробив пропозицію. Як зараз пам’ятаю, як він попросив свого друга, який приїхав і забрав мене з дому до РАГСУ, а сам, будучі на тренуванні, сказав великому Валерію Васильовичу Лобановському про те, що в нього сусіди затоплюють квартиру, і що йому терміново потрібно відлучитись. І таким чином він вирвався, ми поїхали до РАГСУ та подали заяву. Він приїхав просто в спортивних трусах.

Проте далеко від спорту ви не пішли, адже ви згодом завершили ІНФІЗ та працювали суддею, так?

Після того як я вже народила дитину, зрозуміла, що мені потрібно щось робити далі. Так як я була дуже активною, мене Федерація гімнастики СРСР рекомендувала до суддівства. Вони бачили, що я активна, що я зацікавлена, і що я живу гімнастикою. Я пройшла декілька міжнародних курсів, внутрішні курси, і почала судити чемпіонат СРСР. Спочатку працювала на лінії, потім звичайно, а потім вже і арбітром стала. Я дуже швидко просувалась.

А пізніше вже почала працювати на міжнародному турнірі «Московські новини». Але тоді так сталось, що Віктору запропонували поїхати грати до Швеції. Він сказав: «Ти можеш лишитись у Києві, продовжуючи свою кар’єру, а я поїду до Швеції, але я вважаю, що це неправильно, адже сім’я не має розлучатись». Я прийняла для себе рішення, що їду разом з чоловіком, бо маю бути поряд з ним. Мене багато, хто відмовляв, мені казали, що я можу їздити до нього, а він може приїжджати до дому. Але я прийняла рішення кинути кар’єру і поїхати разом з ним.   

Я приїхала до Швеції в якості дружини, проте швидко там знайшла себе, і почала працювати в гімнастичному клубі. Ми разом з Віктором вивчали мову, ходили до мовної школи, потім розпочали займатись бізнесом, словом, трохи обжились. Мій диплом вищої освіти Університету фізичної культури та спорту був підтверджений у Швеції для роботи, я ще розпочала працювати в загальноосвітній школі, викладачем. Також ми разом з чоловіком Віктором Івановичем пішли на бізнес-курси, відкрили свою фірму там. До нас приїжджали багато різних спортивних команд, яким ми організовували збори, і це дуже віталось шведами, адже ми привозили гроші в їх країну.

Пам’ятаю, як ми пішли на бізнес-курси, куди було важко потрапити, адже тим, хто представляє там свою програму, то їм держава ще й платила сім тисяч крон за бізнес-ідеї. Там потрібно було показати, що від вашої ідеї Швеції буде користь, і ми це зробили. Ці курси дали нам дуже великий фундамент та знання.

Цей фундамент нам допоміг не тільки у Швеції, але і після того як ми прийняли рішення повернутись до України. В нас там був будинок, було все, проте нам там стало нецікаво, і ми вирішили повертатись. Швеція – така країна, в якій треба жити після семидесяти, країна для бабусь та дідусів.

Я не жалію, що повернулась до України, адже це моя країна, моя Батьківщина. Нас багато шведів відмовляли повертатись, адже нас там любили. Ми там дуже багато працювали, і змогли досягти серйозних результатів – і фінансових, і в стосунках з місцевими жителями.

Ви раніше говорили про те, що в нас не цінують звання «Олімпійський чемпіон». Знаю, зі спілкування з людьми з-закордону, що в європейських країнах та США, навпаки, це дуже цінується, і таких великих спортсменів дуже поважають. Як до вас ставились у Швеції?

Мене там дуже поважали, реально дуже. Мені  допомагали. І не тільки у Швеції. Розкажу цікаву історію: мене якось запросили на урочисту церемонію Кубка Америки – турніру, який на той час за 33 роки існування, крім представниць США вигравали тільки я, румунка, і ще одна дівчина, не пам’ятаю, звідки вона.

І ось десь років 10 тому, мене Федерація гімнастики США запросила мене на урочисту церемонію як одну з легендарних чемпіонок турніру. На цій церемонії я зустрілась з американською гімнасткою радянського походження Анастасією Люкін, це дочка дворазового олімпійського чемпіона Валерія Люкіна, який емігрував до США. І ось батьки Настю в США зробили олімпійською чемпіонкою.

Так от на тому Кубку Америки я побачила, як нас любили, але така увага, яка була до неї, яка лише напередодні завоювала своє золото Ігор, це було щось неймовірне. В фойє залу було багато її фотографій, її зустрічав повний зал вболівальників, купа молоді кричали її прізвище, всі просили її автограф. Це було щось неймовірне.

Уявляєте, що для них значить звання олімпійського чемпіона? А у нас тебе можуть образити, плюнути на тебе, недоумки різні. І навіть в нас в гімнастиці є такі люди, є такий гімнаст Володимир Грибук, якому сьогодні 29 років, який нічого ще не досяг, який не приніс Україні ніякого результату. От він міг виступати на моєму Кубку, і міг прямо в обличчя сказати мені: «Хто ти така?» Інші його слова я навіть казати не буду. Такого не має бути в нашій гімнастиці, ми маємо про це говорити аби майбутні покоління не могли собі такого дозволити.

Тарас Праведний
Рейтинг:
(Голосов: 0)

Комментарии 0

Войти
Оставлять комментарии на сайте разрешается только при соблюдении правил.

Букмекер месяца