Ірина Геращенко: «На чемпіонаті України можна витратити більше сил емоційно, ніж на чемпіонаті Європи. У нас дуже гарна конкуренція»

Ірина Геращенко тричі у своїй кар'єрі брала участь в Олімпійських іграх. Змагання в Парижі були третіми та стали для неї тріумфальними. Шлях Ірини до олімпійської медалі вражає! 

Про близьких, з якими ділила радість змагальних перемог і гіркоту поразок, коханого чоловіка, тренера, емоції, які відчувала на олімпійському п'єдесталі, внутрішню конкуренцію, поради висотницям-початківцям та багато іншого медалістка Олімпіади та чемпіонатів Європи поділилася в ексклюзиві XSPORT. 

- Ірино, прийміть вітання з п'ятими роковинами весілля з чоловіком Сергієм! Наскільки підтримка чоловіка та рідних відіграє важливу роль у Вашій кар'єрі?

- Дякую! Ця підтримка відіграє найважливішу роль! Всі ми можемо робити щось поодинці, але коли ми робимо це разом з командою, то успіх примножується, прискорюється. Ти почуваєшся максимально впевнено, тому що фундаментально стоїш на ногах. Роль чоловіка у моїх результатах – колосальна! І з цією роллю Сергій не те, що справляється, він її прийняв і повністю огортає мене максимальною підтримкою завжди. Після незадовільних результатів він завжди каже, що все добре, що ми зробимо роботу над помилками і наступного разу все обов'язково вийде! З його допомогою почуваюся впевнено!

Батьки також мене завжди підтримували. Вони завжди були за те, щоб я стрибала та проявляла себе на міжнародній арені. Звичайно, вони переживають, коли щось не виходить, але як і чоловік вони – моя опора! Є батьки, які навпаки – заважають дітям своїми порадами. Мої батьки завжди поруч, але вони безпосередньо не втручаються в тренувальний процес. Якщо мені потрібна їхня допомога, завжди можу до них звернутися. Щоб не траплялося, батьки та чоловік завжди на моїй стороні! Такі ж хороші стосунки у нас побудовані з тренером – Іриною Пустовойт. Її турбота – основа у нашому тандемі. Знаю, що ми з нею рухаємося в одному напрямку, однією дорогою, і робимо одну спільну справу, щоб максимально реалізувати мене як спортсмена та її як тренера. Всі вищезгадані люди – велика команда найближчих, які в моменти труднощів завжди підбадьорюють та додають впевненості! 

Мене як особистості, як реалізованої спортсменки, не було б без підтримки чоловіка, батьків та тренера. Коли повернулася додому з Олімпіади, то сказала, що від цієї нагороди моя тут лише стрічка. Решта – заслуга моєї команди. 

- Які емоції відчували на олімпійському п'єдесталі в Парижі?

- Відчувала максимальну радість від того, що я українка і весь світ знову побачить наш прапор, почує гімн завдяки золоту Ярослави Магучіх. На п'єдесталі мандраж відчувався сильніше, ніж під час змагань. Все-таки, стрибки для мене – звичніше середовище. Тут я знаю, що відчуватиму, про що будуть мої думки. Все це за пунктами прописано. Медаль Олімпійського рівня для мене була першою. Протягом доби під час змагань я була вже призеркою Ігор, але ще не отримала нагороду на той момент. 

Вже під час нагородження, коли Наталя Добринська вітала, для мене тоді були найприємніші миті. Очима побачила тренера і ще раз подякувала їй за те, що ми це таки зробили! Вона мотивувала, коли в мене щось не виходило, коли щось боліло і навіть коли зневірилася у власних силах. Хоч завжди намагаюся мислити позитивно, але іноді бувають моменти, коли під час важких тренувань десь пустиш сльозу. Тренер у цей момент не злилася, а навпаки казала, що треба робити свою справу далі. Зараз відчуваю радість від того, що витримала цю напругу, і ми справді разом пройшли цей шлях. 

Звісно, була ще рада, що моя медаль їде до України. Тоді за добу прочитала сотні повідомлень у соціальних мережах наших людей, які вітали. Багатьох з них я навіть не знала особисто. Вони писали, що вперше спостерігали за Олімпійськими іграми, подумки стрибали та раділи разом зі мною. Це все дуже підіймало дух! Коли ми українці об'єднані і рухаємося в одному напрямку, нам під силу звернути гори.  

- У розпал сезону Ви травмувалися. Як відновлювалися і що було найскладнішим?

- Так, справді травмувалася у грудні. У мене почала боліти нога та неприємні відчуття довго не проходили. Приймала ліки, щоб біль пішов, але не допомогло. На той момент не могла навіть зробити мінімальну пробіжку. Тоді зрозуміла, що треба зменшити оберти. Приїхала додому, зробила МРТ. За допомогою керівниці Федерації Ольги Саладухи мене направили до української клініки спортивної медицини, де вже проходила лікування, реабілітацію. Потрапила до професійних рук, це допомогло зміцнити ті місця, які були слабкими і водночас не втратити хороші кондиції загалом. Була без змагань тоді дев'ять місяців і це була найдовша подібна пауза у кар'єрі. Це мене дуже хвилювало, адже через подібне раніше не проходила та не пропускала зимовий сезон. Допомогло ментально те, що була впевнена, що ми з тренером робимо все правильно і повернуся ще сильнішою!

Плавно знову входила у тренувальний процес. Вдячна всім, хто допоміг відновитись. 

З Іриною Пустовойт

- Ваш кар'єрний шлях – неймовірний! Багато разів ви опинялися за крок від медалі. Цього разу все вийшло! Скажіть, який момент у підготовці до Ігор у Парижі можна назвати переломним? 

- Для себе вирішила спочатку відкинути весь додатковий тиск, який падав на плечі через те, що це Олімпіада. Завдяки моєму психологу, з якою чотири роки займаюся, знаю, як правильно налаштуватися, позитивно мислити, вибрати мету. Тільки коли завоювала медаль, уже почала пускати в голову думку, що це нагорода Олімпійських ігор. Від цього вже більшою мірою мурашки по шкірі пробігали. Випробовувала ще більше радості! Для мене такого рівня медаль була першою. Була нагорода чемпіонату Європи, але нагорода завойована у Парижі для мене – на вагу золота.

Для кожного спортсмена будь-якого віку Олімпійські ігри – це мрія. Пригадую, що навіть у дитинстві після перших тренувань, коли поверталася додому, казала тренеру, що хочу поїхати на Олімпіаду. Вона дивувалася, звідки у дитини в голові такі думки, але вже тоді ми разом у це повірили. Мама говорила також ще в ті роки, що це – найважливіші змагання і що як спортсменка я маю прагнути на них колись потрапити. Для мене особисто олімпійські змагання в Парижі – треті за рахунком. Щоразу було важче відбиратися. Насамперед відчувалася додаткова відповідальність. На першу Олімпіаду я поїхала, коли мені був 21 рік, ще досить в юному віці. Тоді перспективи були, але про завоювання медалі не йшлося. Якось поїхала набиратись досвіду. Вже на Олімпіаду до Токіо їхала з іншими думками, але до кінця не вірила, що маю медаль. Це і відобразилося на результаті – залишилася за крок від нагороди і стала четвертою. Вже на ці змагання їхала з думкою, що це мій реальний шанс привезти додому медаль та реалізувати свою дитячу мрію, але водночас надто сильно на цьому не зациклювалася. Вірила, що під час підготовки навіть попри стресовий перелом, який отримала взимку, зробила все можливе, щоб тут змагатися. Тут, вже у Франції маю стрибати в своє задоволення і зайвий раз не прокручувати в голові результат. На кожні змагання у спортсмена має бути мета, і я навчилася позитивно налаштовуватися. Раніше бувало, коли думала лише про медаль, то сковувала себе і нічого не виходило. Цього разу їхала вже відчути цю атмосферу, відчути задоволення. Ніколи не знаєш, коли великий спорт у твоєму житті закінчиться. 

- Багато років Ви ділили п'єдестал з Юлією Левченко, зараз – з Ярославою Магучіх. Наскільки позитивно впливає на міжнародні результати така потужна внутрішня конкуренція?

- Ділила п'єдестал не лише з ними, а й з Юлією Чумаченко, Катею Табашник. Підростаюче покоління також у нас в Україні дуже хороше та талановите! У такій хорошій конкуренції і народжується результат. Самій було б дуже важко стрибати, не вистачало б цього адреналіну змагання. Кожна з нас завжди хоче бути кращою за інших на турнірах, тренуваннях. Це позитивно впливає на наш характер, ментальність та звичку бути стійкими у стресових ситуаціях. Іноді, звичайно, буває важко, адже на чемпіонаті України можна витратити більше сил, ніж на чемпіонаті Європи в емоційному плані. В нас дуже хороша конкуренція. Тут тільки від тебе залежить, чи поїдеш далі представляти Україну на міжнародній арені, чи залишишся вдома. Хто б не відібрався – це завжди на користь країні, адже в Україні дуже багато талановитих висотниць і висотників. Але в глибині душі завжди хочеться бути серед тих, хто таки відібрався. Дуже вдячна дівчатам, що ми прогресуємо разом. 

- Чи є у Вас кумир в спорті? 

- Захоплювалася всіма спортсменами, які здобували медалі, які залишалися за крок від нагороди. Розуміла, яка це важка праця – щодня протягом довгих років працювати, віддаватися справі, щоб про тебе говорили, писали та щоб надихав інших. Йдеться про постійну дисципліну, сильний характер, бажання перемогти. Якщо говоримо про висотниць, то мені завжди подобалося, як стрибає хорватка Бланка Влашич. Вона – чемпіонка світу, Європи, дворазова призерка Олімпійських ігор. Вона дуже харизматична! 

Після Олімпіади часто буваю у школах, показую дітлахам медаль. Багато хто з них також спалахує бажанням мати таку ж у себе. Пам'ятаю, як маленькою зустрічала Юрія Кримаренка, Віту Паламар, Віту Стьопіну. Знала, що вони титуловані атлети і дивилася на них, і хотілося також бути серед них. Дуже щаслива, що зараз мені є чим поділитися з підростаючим поколінням. Наші діти вміють слухати. Впевнена, що Україна матиме потужне спортивне майбутнє! 

- Яку пораду дасте тим, хто тільки приходить у великий спорт?

- Насамперед – потрібно слухати свого тренера, бути відповідальним перед ним і самим собою. Важливо – не порівнювати себе з іншими спортсменами, адже всі мають свій тернистий шлях. Кожен з нас самостійно пише свою історію. Завжди потрібно робити все, що в твоїх силах, щоб ця історія була написана правильно і так, як вам хочеться!

- Наскільки сильно змінився Ваш графік після тріумфу в Парижі?

- Графік став щільнішим! Наразі була на Вінниччині, де стартував Європейський тиждень спорту в Україні. Багато дитячих програм, зустрічей у районних школах, на стадіонах. Поки що щодня – два подібні заходи. Мені дуже подобається, адже можу поділитись особистим досвідом, своєю історією. З чоловіком, батьками, друзями – часу не завжди вистачає. Зараз немає тренувань і більше собі можу дозволити щодо відпочинку. Сезон був напруженим, цікавим та складним одночасно. Тренер сказала, що можу відпочивати стільки, скільки потрібно. Потрібно відновитись.  

- Про цікаві рекламні пропозиції. 

- Щодо рекламних інтеграцій, то поки що багато і не додалося. Поки що на це й не звертала уваги. Стала амбасадаром мереж готелів Ribas. Мені дуже сподобалося, як ми попрацювали з фотографом та візажистом, коли фотографувались з медаллю, але у сукні. 

Віталій Дюга спеціально для XSPORT.ua