Олег Дорощук: «Мені комфортно перебувати в ролі спортсмена, якому ще є куди зростати»

Ірина Павлюк

23-річний Олег Дорощук – один з найперспективніших українських стрибунів у висоту, який вже зараз конкурує з найкращими атлетами світу.

Він уже є чемпіоном Європи в приміщенні та бронзовим призером європейської першості на відкритому стадіоні. На Олімпійських Іграх-2024 в Парижі Олег посів шосте місце. А на недавньому чемпіонаті світу в приміщенні у китайському Нанкіні Дорощук показав п’ятий результат.

В цьому інтерв’ю він розповів XSPORT про свій шлях у спорті, тренування, перемоги та труднощі, а також про мотивацію, яка змінилася після початку повномасштабної війни.

«Головна мета – чемпіонат світу в Токіо»

– Олеже, які плани на майбутні старти? Візьмете участь в етапі Діамантової ліги?

– Поки що конкретного рішення немає. 8 квітня розпочався тренувальний збір, після якого разом з тренером визначимося зі змагальним графіком. Зараз сезон структурований дещо інакше – головні турніри проходять навесні та восени, тож важливо грамотно розподілити сили. Основний старт – чемпіонат світу в Токіо, і до нього потрібно підійти в оптимальній формі, а не «вистрибати» всі сили ще в травні.

– На чемпіонаті світу у приміщенні в Нанкіні вам і Дмитру Нікітіну завадили показати свої кращі результати ряд чинників, зокрема акліматизація та довга дорога. Чи є ризик подібних проблем у Японії?

– В Китаї справді було багато факторів, які вплинули на наш результат. Довгий переліт, складні умови для акліматизації, і навіть психологічний тиск після обстрілів рідного міста напередодні старту. Але, наскільки я чув, перед змаганнями в Токіо запланований підготовчий збір, тож, сподіваюся, буде достатньо часу для адаптації.

«Поразки лише додають мотивації»

– Як результат у Нанкіні вплинув на ваш психологічний стан?

– Абсолютно ніякого тиску не відчуваю. Навпаки, це лише додаткова мотивація. Мені комфортно перебувати в ролі спортсмена, якому ще є куди зростати. Це підштовхує до роботи над собою і вдосконалення техніки.

– Олеже, розкажіть, як ви прийшли у легку атлетику?

– Мені було 12 років,  друг запропонував мені разом з ним піти на тренування. Тренер йому порадила спробувати, а він покликав і мене. Так я вперше опинився на секторі для стрибків і відразу зрозумів, що це «моє». До цього я займався різними видами спорту – тхеквондо, плаванням, панкратіоном – але саме легка атлетика мене зачепила.

– А на кого ви рівнялися, коли починали?

– Коли я тільки прийшов я ще не знав ні про Проценка, ні про Бондаренка, у мого тренера тренувався ще Дмитро Яковенко, то рівнявся на нього, оскільки в нього особистий був 2.30 і я тоді стрибав 1.90. А вже, коли вперше потрапив на меморіал Дем'янюка вже знайомився з елітою, і у свої 16 років мені навіть соромно було підходити до них. Зараз вже звісно спілкуємося по-іншому. Наприклад, Андрій мені завжди пише після змагань, вітає.

– А хто зі спортсменів є кумиром зараз?

– Таких немає, немає суперників, яких би сильно хотілося обійти. Для мене це завжди лише боротьба з планкою та собою – на будь-якому рівні.

– Як батьки ставилися до ваших занять, можливо все ж наполягали, щоб добре навчалися?

– Я завжди мав підтримку від батьків. Школа зрозуміло, але з останніх уроків міг піти, бо були змагання. Потім почалися ще збори. Але не було ніяких протиріч. Спорт не настільки впливав на успішність. Ми ж не в Гарварді якомусь навчалися (усміхається). Я завжди говорив, що хочу тренуватися. Я знаю до чого прагну і до чого йду.

Вони й зараз дуже вболівають за мене. Під час Європи так підтримували, що сусіди у відповідь стукали (сміється).

– Чи були моменти, коли хотілося все покинути?

– На дитячих стартах я здебільшого програвав, але це лише підштовхнуло мене працювати ще більше. Поразки лише підсилювали бажання довести, що я можу більше. Найважче було в період 2021-2024 років, коли довгий час не вдавалося покращити результат. Але я розумів, що вже пройшов значний шлях, і відступати просто не можна. Перемоги не приходять одразу – це шлях наполегливості.

– Чи є у вас особистий ритуал перед вирішальними стрибками?

– Нічого особливого. Перед змаганнями приймаю холодний душ, а перед самими стрибками візуалізую техніку і згадую поради тренера.

– Що б ви порадили молодим спортсменам?

– Не порівнювати себе з іншими. Кожен має свій шлях. Головне – працювати над собою, вірити у свої сили та не зраджувати власним принципам. І, звісно, ніякого допінгу – справжній успіх досягається лише через працю і терпіння.

– Якби ви могли повернутися до себе 16-річного і дати лише одну пораду щодо тренувань, що б це було?

– Певно більше вірити у свої сили, довіряти шляху по якому веде мене тренер

«Тренер – це більше, ніж просто наставник»

– Як змінилися ваші підходи до тренувань за останні роки?

– Кардинально – ніяк. Ми просто відточуємо й вдосконалюємо техніку, додаємо інтенсивності в тренування, більше уваги приділяємо вибуховій силі та швидкості.

– Яку роль у вашому успіху відіграє тренер?

– Величезну. До 17-го року я показував результат 175-180 см, а вже після того, як   перейшов до Генадія Борисовича Здітовецького, почалися більш сильніші навантаження. Він розробляє весь тренувальний план, аналізує мої виступи, допомагає долати слабкі місця. Звісно, мотивація – це внутрішня справа спортсмена, але без правильної підготовки досягти високих результатів неможливо.

– А як працюєте з тренером? Хто для вас більше тренер – наставник чи друг?

– Ми велику увагу приділяємо фізичній підготовці. Раніше мені було складно, я не розумів навіщо даються такі великі обєми навантажень, я часто злився, бо тренер давав вправи, які мало хто робить або й взагалі не виконує. Я не розумів навіщо робити те, що ніхто не робить, проте з віком я все зрозумів. Тепер, коли це аналізую, то прийшло усвідомлення, що якби Генадій Борисович не змушував все то виконувати, як то кажуть «не давав копняка», то я б не досяг тих результатів, які маю зараз.

«Легка атлетика – це вибір на все життя»

– Як ви відпочиваєте після сезону?

– Повністю відключаюся від спорту. Не заходжу ні на стадіон, ні в манеж. Граю у баскетбол, коли є час можу в гаражі машину собі поремонтувати, це та річ яка приносить задоволення. Якщо є погода, то можу поїхати кудись з дівчиною, наприклад восени ми були в Карпатах, гуляли по горах. Тобто намагаюсь повністю відключитися від основної діяльності і робити щось зовсім інше. Роблю все, щоб, так би мовити, скучити за висотою і повернутися до сектору з новими силами.

– Чи можна віднести до хобі читання і чи багато читаєте?

– Читати?.. Хіба що направлену літературу. Раніше, коли не міг зрозуміти, чому ж не можу покращити результат, багато читав спортивної літератури – і біомеханіку, і психологію. Що ж стосується художньої літератури... Як на мене, книга не передає стільки як кіно.

– То які улюблені жанри маєте, який улюблений фільм, серіал?

–  Я дивився багато культових серіалів, такі як «Breaking bad», «Клан Сопрано», а також спортивні серіали, зокрема нещодавно переглядав «Спринт», що вийшов на Netflix. Це цікавий серіал про світ після олімпійських подій та як тренується еліта спринту. Щодо фільмів, то віддаю перевагу документалці та трилерам. Але найулюбленіших, щоб хотілося переглядати по кілька разів, поки не маю.

– Як змінилося ставлення людей до вас після великих перемог? Чи відчуваєте ви тиск публічності?

– Та, мабуть, ні, я такого не помічав. Я не звертаю уваги на очікування інших, у мене є ціль і власні очікування від себе. Що третій влітку був, що першим на Європі цього року, для мене нічого не змінилося.

– Якби ви не стали спортсменом, то в якій сфері себе уявляєте?

– Не знаю, сам собі ставив це питання, що ще вмію робити. Мабуть, стрибки, це влучання в «десяточку». Якщо якісь інші професії розглядати, що саме подобається ще... Ні все ж, спорт, саме легка атлетика.

– Чи відчуваєте ви заздрість з боку колег по команді?

– Ні, в нашій висотній спільноті всі радіють здобуткам одне одного, і підтримують в разі невдач. Хотілося б, щоб і в нашому суспільстві було більше єдності, зараз це особливо актуально.

– Як ваша дівчина вас підтримує?

– Завжди підтримує. Коли повертаюся після змагань, мене завжди вдома чекає подарунок.

– Якщо не секрет, ви живете разом, маєте якісь плани на майбутнє?

– В умовах війни загадувати наперед та будувати плани в цьому сенсі дуже складно, намагаюся все вирішувати поступово.

– Чи є речі, якими ви пожертвували заради легкої атлетики, і чи варто це було того?

– Жертви, щоб перекривало легку атлетику, мабуть, немає. Звісно, як у всіх спортсменів – це час з рідними та близькими. Проте, повторюсь, стрибки перекривають всі ці жертви.

«Хочу вигравати все, щоб нагадувати, що Україна є і ми боремося»

– Як змінилася ваша мотивація після початку війни?

– Тепер хочу вигравати все, щоб нагадувати світові, що Україна є і ми боремося. Кожен мій старт – це не лише спортивне змагання, а й можливість зробити внесок у нашу перемогу.

– Чи доводилося тренуватися в екстремальних умовах?

– Так, доводилося стрибати під ліхтарями, під час блекаутів минулої зими особливо… Але ми адаптувалися, працюємо далі.

– Які особливості підготовки українських спортсменів у воєнний час?

– Ми вже адаптувалися. Зараз, звісно, виїзджати стало важче, бо складніше стало діставатися до змагань і дорога займає більше часу, це трохи вибиває. Бо коли потрібно діставатися до змагань –потрібно два дні, то вважайте, що ми й не тренуємось у цей час.

– Чи є у вас мрія, пов’язана не тільки з особистими досягненнями, а й з майбутнім українського спорту?

– Зараз одна мрія – щоб закінчилася війна. А щодо спорту – напевно виграти чотири олімпійські медалі командою на висоті було б класно.

– Чи вважаєте ви, що спортсмени мають більше доносити інформації про ситуацію в країні?

– Ми завжди доносимо на якихось пресконференціях, чи в медіазоні, щоб ніхто не забував, що коїться в нашій країні, чому ми тут і завдяки кому.

– Якщо вже мова зайшла про наших захисників, як ви, особисто, їх підтримуєте?

– Мій товариш, з яким ми тренувалися, Антон Мокряк, він пілот FPV і  зараз на фронті, –зараз вони всім забезпечені, і особливих зборів не потребують. Але вцілому як можу підтримую наших воїнів.

– Якби ви були не в спорті чи стали б добровольцем на захист України?

– Мабуть так, мабуть, у всіх нас ще з початку війни такі були думки.