Ярослава Магучіх – про ще один світовий рекорд, початок змагального року та новий сезон Діамантової Ліги

Олександр Сукманський

Напередодні старту сезону Діамантової ліги у китайському Сямені (26 квітня) українська зірка стрибків у висоту Ярослава Магучіх поділилася з diamondleague.com своїми думками про війну, світові рекорди та прагнення до нових перемог.​

– Ви розпочинаєте сезон Діамантової ліги у Сямені 26 квітня. Як проходить підготовка до змагань?

– Підготовка йде добре! Після чемпіонату світу в приміщенні в Нанкіні я відчуваю себе впевнено. У Сямені буде сильний склад учасниць – австралійки, сербки. Атмосфера обіцяє бути неймовірною, і я прагну показати гарний результат. З нетерпінням чекаю початку сезону.​

– Минулого разу в Сямені, у 2023 році, ви стрибнули на 2,02 м. Які спогади залишилися від того виступу?

– Це був мій перший візит до Китаю, і він залишив чудові враження. Стадіон був повний вболівальників, які підтримували спортсменів. Після змагань багато людей хотіли поспілкуватися чи зробити фото. Це було дуже приємно, і я вважаю, що фанати Діамантової ліги в Китаї – одні з найкращих.​

– На чемпіонаті світу в приміщенні в Нанкіні ви здобули бронзу, поступившись Ніколі Олслагерс та Елеонорі Паттерсон, які також виступатимуть у Сямені. Чи є це шансом для реваншу?

– (сміється) Ні, думаю, шанс для реваншу буде на наступному чемпіонаті світу в приміщенні у 2026 році! Звісно, не здобуте золото в Нанкіні стало для мене мотивацією працювати ще більше. Але в стрибках у висоту завжди панує чудова атмосфера. Ми, суперниці, водночас є й подругами, часто спілкуємося. Коли хтось стрибає високо або встановлює особистий рекорд, інші щиро радіють за неї.​

– Чи допомагає вам регулярна конкуренція з найсильнішими суперницями?

– Це робить змагання цікавішими. Коли хтось стрибає дуже добре, це заряджає енергією. Я відчуваю, що готова боротися і стрибати ще вище. Мені подобається така атмосфера: на доріжці ми суперниці, але поза нею – друзі.​

– Наскільки важливо для вас мати такий рівень конкуренції в Діамантовій лізі під час підготовки до чемпіонату світу в Токіо цього року?

– Чемпіонат світу – найважливіше змагання для мене цього року. Але для мене Діамантова ліга – це як чемпіонат світу. Ментально вони на одному рівні. Це можливість стрибати, стрибати і ще раз стрибати, щоб набрати форму. Я з нетерпінням чекаю початку сезону та фіналу в Цюриху.​

– Цього року чемпіонат світу відбудеться після фіналу Діамантової ліги, а не посеред сезону. Чи є це новим викликом?

– Побачимо. У 2019 році було так само, коли чемпіонат світу в Досі проходив на початку жовтня. Зазвичай я люблю завершувати сезон раніше, щоб швидше повернутися додому, але такий розклад теж прийнятний. Я пам’ятаю, як у 2018 році встановила особистий рекорд і виграла золото на Юнацьких Олімпійських іграх в Аргентині в жовтні. Тож у мене є досвід пізніх чемпіонатів.​

– Ви також починаєте сезон раніше цього року. Чи змінює це ваш підхід до тренувань і психології?

– Тренування цього року трохи відрізняються, ми більше зосереджуємося на стабільності. Після Олімпіади та фіналу Діамантової ліги минулого року я взяла двомісячну відпустку, під час якої зовсім не стрибала. Просто відпочивала і займалася соціальними проєктами в Україні. Коли я повернулася до тренувань у грудні, було дуже важко – я навіть не могла стрибнути 1,85 м! Це було справжнє божевілля, але таке іноді трапляється. Тепер я просто хочу тренуватися і прагнути кращих результатів, ніж минулого року.​

– Минулого року ви виграли олімпійське золото і встановили світовий рекорд. Чи можливо для вас стати ще кращою?

– Я все ще вважаю, що можу покращити свій розбіг. Раніше я використовувала розбіг з 11 кроків протягом п’яти років і завжди знала, що робити. Минулого року ми змінили його, і я все ще іноді не впевнена, з якою швидкістю повинна бігти. Хоча я стрибнула на 2,10 м і здобула олімпійське золото з новим розбігом, я все ще вважаю, що він не ідеальний.​

– Це означає, що ми можемо побачити ще один світовий рекорд від вас цього року, коли ви повністю освоїте новий розбіг?

– (сміється) Сподіваюся! Навіть зараз, маючи золоту медаль і рекорд, я все ще хочу стрибати вище. Моя мета – 2,11 м і 2,12 м. І мене дуже надихає ще один видатний стрибун із жердиною…

– …Мондо Дюплантіс?

– Так! Для нього це щось на кшталт: «Світовий рекорд? Гаразд, поїхали!». Я хочу мати таке ж відчуття — це велика мотивація. Пам’ятаю, минулого року на прес-заході Puma перед Парижем ми сиділи з Мондо і Карстеном Вархольмом. Ведучі представляли їх як «володарів світових рекордів», а мене — як «бронзову призерку Олімпіади». Було відчуття, ніби я не зовсім на своєму місці.

– Але тепер ви теж у клубі рекордсменів. Повернімося до того моменту в Парижі, коли ви стрибнули на 2,10 м.

Перед змаганнями я відчувала, що можу зробити щось особливе. Але коли вийшла на сектор, почала робити помилки вже на 1,85 м і була дуже втомлена. Потім я подолала 2,07 м з другої спроби, і моя тренерка була в захваті. Вона запропонувала зупинитися, адже це був особистий рекорд, я щойно відновилась після травми, і попереду були Олімпійські ігри. Але я щось відчула і сказала їй: «Я хочу зробити лише одну спробу на світовий рекорд. Лише одну…».

– Що ви відчували на розбігу перед тим стрибком?

– Перед спробою я думала: «Я не можу цього зробити». Але потім попросила публіку плескати, і атмосфера на стадіоні була фантастичною. Єдина думка, що крутилася в голові перед першим кроком: це буде справжнє свято в Україні, якщо мені вдасться. На тлі всіх складних новин я думала: якщо я зможу побити світовий рекорд, то впишу ім’я України в історію легкої атлетики. Багато хто казав, що жодна жінка не стрибне вище 2,09 м, але тепер я відкрила ці двері.

– Попередній рекорд 2,09 м не змінювався майже 40 років. Ви одразу усвідомили, що сталося?

– Ні, коли я стрибнула, я не одразу зрозуміла, що це означає. Це усвідомлення прийшло тільки в жовтні, коли ми з тренеркою повернулися в Україну, і Національний олімпійський комітет номінував мене на спортсменку року. Вони показали відео з моїм стрибком і золотою медаллю. Ось тоді я зрозуміла, яким фантастичним був рік.

– Ви неодноразово говорили, як для вас важливо представляти Україну. Це вже четвертий рік, коли ви виступаєте по всьому світу, поки вдома триває війна. Як ви справляєтеся з цим психологічно?

– Після першого року, у 2022-му, я думала, що з досвідом стане легше. Але зараз розумію – з кожним роком це тільки важче. Важко бути за кордоном і проводити в Україні лише два місяці на рік. Важко їхати, знаючи, що повернуся лише в жовтні, бо в рідному місті не можу тренуватися. Я дуже сподіваюся, що до Олімпіади в Лос-Анджелесі у 2028 році знову зможу готуватися в Дніпрі. Ця надія допомагає тримати форму і продовжувати працювати.

– У вас уже три титули переможниці Діамантової ліги. Якщо виграєте четвертий – зрівняєтеся з рекордом Марії Ласіцкене. Що це для вас означає?

Я хочу велику стіну для колекції трофеїв Diamond Trophy – вони дуже красиві. Це неймовірне відчуття, коли ти отримуєш цей приз і стоїш на подіумі разом з чемпіонами інших дисциплін. Це наче велика родина легкої атлетики, де зібрані найкращі з найкращих. Я хочу знову й знову переживати ці емоції.

– Дорога до фіналу завжди довга. Цього року ви вже заявлені на етапи в Сямині, Шанхаї/Кекяо та Стокгольмі. Які у вас ритуали в дорозі? Що завжди берете з собою?

– Я обожнюю канцтовари! Завжди беру ручки і багато наклейок. І, звісно, мій щоденник тренувань – я щодня щось туди пишу або малюю. Також у мене завжди є книжки. Люблю паперові, хоч їх і важко вмістити в багаж. Зараз читаю біографію про родину Гуччі.

– Нарешті: у вас є улюблений етап Діамантової ліги?

– Це важко сказати! Звісно, етап у Парижі тепер особливий для мене, бо саме там я встановила світовий рекорд. А ще Брюссель – саме там я вперше потрапила до фіналу Діамантової ліги. Це був дуже важливий момент для мене.