29 років тому була завойована перша олімпійська медаль в історії незалежної України
більше 2 років тому
23 лютого, рівно 29 років тому, була завойована перша олімпійська медаль в історії незалежної України.
Бронзовою призеркою в спринтерській гонці на 7,5 км на зимових Олімпійських іграх у Ліллехаммері-1994 стала біатлоністка Валентина Цербе-Несіна. Українка поступилася володарці золотої медалі Маріам Бедар з Канади всього 1,2 секунди.
В інтерв'ю Валентина Цербе-Несіна розповіла дивовижну історію про першу олімпійську медаль в історії України:
Я взяла єдині лижі Ніни Лемеш – на той момент ще юніорки, які їй купили її брати. Це просто чудо, що в ту погоду вони поїхали, я навіть не кажу, що допомагали мені бігти, але хоча б не заважали! І тільки після того, як всі зрозуміли, що у мене бронза і мені потрібно йти на п'єдестал – швидко вручили нові фірмові лижі, щоб я стояла з ними, робила, так би мовити, рекламу.
Чемпіон – це не тільки почесне звання для спортсмена. Це супер відповідальна місія для особистості. Тільки сильна духом та морально вольова людина може гідно нести це високе звання. Він має гордо, з високо піднятою головою, не тільки витримати усі випробування славою, але він має пройти через усі негаразди та поразки, вистояти та не зламатися.
23 лютого 1994 року – день завоювання першої олімпійської медалі. Тільки нещодавно в інтерв'ю, я розкрила нюанси пов'язані з моїм сходженням на олімпійський подіум. Я дякую за все долі, за перемоги та поразки, за любов та зраду до мене, як до спортсменки. Величезне дякую моїм батькам, рідним, моїй родині, особисто чоловіку Анатолію Несіну, який разом зі мною пройшов через терни до зірок. Дякую моєму тренеру Миколі Миколайовичу Зоцу.
Книги можна писати, через що ми з ним пройшли у моєму спортивному житті. Дякую Прядку Олександру Івановичу, який є батьком біатлону Чернігівщини. Дякую Починку Ігорю Мирославовичу, який особисто готував мені лижі, коли я перебувала у збірній на Олімпіаді-1994 та інших міжнародних змаганнях (на той час мій тренер Зоц М.М. очолював молодіжну збірну).
Як тут не згадати лижі Ніни Лемеш та черевики сумської лижниці Марини Пестрякової, на яких я відбиралися на Олімпіаду-1994.
Найголовніше на сьогодні, що у мене гарні відносини з усіма тренерами та функціонерами, ветеранами спорту та біатлону всіх поколінь. Кожен з них зробив свій вклад у мої спортивні звитяги. Спорт для сильних людей, він не пробачає помилок.
Давайте залишатися людьми з великої літери. Після завершення спортивної кар'єри настає не менш цікаве житті на гражданці. Бажаю нам миру і жити так, щоб через роки , десятиліття та чверть століття нам не було соромно дивитися один одному у вічі.
