Чехія - Україна 3:2. То що відбувається зі збірною?

Збірна України знову програла та, напевно, остаточно поставила хрест на своїх шансах поборотися за вихід на ЧС-2026 через Лігу націй. Гра проти Чехії справді була кращою, ніж з Албанією, але очок нам за це не дадуть, і за підсумками двох турів підопічні Сергія Реброва посідають останнє місце в групі з нулем балів.

Загалом ми подивилися веселий, як для нейтрального вболівальника, футбол, і, якби в таких веселощах не брала участі збірна України, всі точно були б задоволені. Але вона в них брала участь, програла, і знову дала привід для безлічі критики, звинувачень та питань, головне з яких – що відбувається зі збірною? 

Ми знову самі вигадуємо голи у свої ворота

А зі збірною відбувається те, що вона знову пропускає м'ячі, кожен з яких можна, або навіть треба було не пропускати, і поки наша команда продовжує привозити, причому в оптових кількостях виграти хоч у когось буде вкрай складно.

Усі три голи чехів виникли практично на рівному місці. Спочатку помилка Шапаренка, який подарував м'яч супернику прямо біля своїх воріт, потім традиційні проблеми при подачах до штрафного майданчика: знову вибиваємо м'яч один в одного, у суперників, куди завгодно, але тільки не подалі від своїх воріт. На десерт – випадковий пенальті, який остаточно добив збірну України, хоч і спроби врятуватися після нього були досить якісними. 

Три пропущені м'ячі – це в принципі багато. Три м'ячі від Чехії – багато подвійно, а три такі м'ячі від Чехії – повна катастрофа. Ми можемо скільки завгодно говорити про атаку, контроль м'яча, конвертацію цього контролю в гольові моменти. Але коли ти пропускаєш три від команди, яка не пропонує тобі нічого, окрім боротьби та бомбардування твого штрафного навісами, всі ці розмови просто втрачають сенс. 

Давайте хейтити конструктивно

Найцікавіше, що знайти причини та пояснення подібних помилок, по суті, неможливо. На післяматчевому інтерв'ю у Віталія Миколенка запитали, чому у нашому штрафному майданчику продовжують виникати пожежі, навівши приклад моменту з другим пропущеним голом, де захисники збірної України з кількох спроб не змогли винести м'яч зі штрафного майданчика.

Проблеми справді були, і другий пропущений м'яч від Чехії був дуже схожим на перший гол Албанії у наші ворота. Але ставлячи себе на місце Миколенка, я не знаю, що можна відповісти на це запитання. Кожен з захисників збірної України, напевно, здатний вибити м'яч при подачі суперника, робив це у своєму житті тисячі разів і зробить ще стільки ж.

Те саме можна сказати і по решті пропущених голів: чому Шапаренко замість того, щоб вибити м'яч, просто дарує його супернику? Чому Матвієнко у невинній ситуації грає рукою? Різко стали поганими футболістами? Чи не вміють елементарних речей? Та навряд. 

У тенісі є поняття невимушена помилка, яких припускаються абсолютно всі. Саме цей матч ми програли на таких невимушених помилках, так буває. Причин таких помилок може бути безліч, але вони не мають особливого значення: це просто те, чого не повинно відбуватися. Двох забитих м'ячів у ворота Чехії має вистачати для перемоги у дев'яти випадках з десяти. В одному так і бути можна зіграти внічию, але програти – перебір.

Питання, що відбувається зі збірною надто широке, адже після кожного окремо взятого провалу відповідь може бути різною. Якщо з Албанією збірна України повністю провалилася в атаці та створила за гру лише два моменти, то цього разу було вже веселіше. 

Щоправда, чому веселіше ставало лише тоді, коли чехи виходили вперед і сідали в глуху оборону? Наш центр поля та група атаки не здатні забезпечити контроль м'яча під тиском? А чому? У чехів сильніші футболісти? То може, якщо наші футболісти не здатні грати з позиції сили навіть проти Чехії, футбол, який намагається ставити Ребров, нам не підходить? Може, ну його тоді цей контроль м'яча? Ну не наше це, якщо будь-який суперник нас переграє, чи не так?

Якщо говорити про гру, то до неї збірна України включалася відрізками, і це були відрізки, коли Чехія вела в рахунку. Провальний початок, де суперник повністю позбавив нас м'яча, потім пропущений гол – починаємо грати. Забили – і знову муки, що закінчилися голом у роздягальню.

На другий тайм знову виходить команда монстрів, які створюють за ці 45 хвилин п'ять гольових моментів, один реалізовують, але все псує дурний пенальті. Цю гру справді можна було б назвати непоганою, якби не одне «, але»: вона розвивалася повністю за планом чехів.  

Україна тиснула тоді, коли суперник виходив уперед і сідав, і ось тут уже треба шукати причини, чому у матчі із суперником такого рівня свої умови диктує він? Наша збірна взагалі щось вирішує на футбольному полі?  

Скільки ще чекати на ігри?

Всім, хто причетний до цього провалу, потрібно розібратися в собі, усвідомити свої реальні можливості та місце в системі координат європейського футболу. Шапаренко та Судаков можуть бути богами центру поля у своїх клубах. Але це в УПЛ, а коли на них по-справжньому тиснуть –  жити стає не так солодко.  

Тимчик та Матвієнко можуть захищатися на одній нозі у чемпіонаті, але у збірній так не працює. Ярмоленко вже не може проводити з м'ячем так багато часу у пошуках оригінального рішення: різкість не та, відберуть. Зрештою, Ребров може вигравати чемпіонати трьох країн із грандами своїх чемпіонатів. Тут же твоя команда – простий середняк, і це потрібно розуміти та приймати. 

Ні, я не закликаю збірну знову почати грати в найпримітивніший футбол за принципом надійніше ззаду, а попереду знайдемо свій момент. Але деякі представники нашої збірної, включаючи головного тренера, сьогодні живуть у якійсь своїй реальності, а насправді справжньої – у нас нуль очок після двох матчів із досить посередніми суперниками.  

Всі ми двома руками за те, щоб нашій команді поставили гру, і багато хто, напевно, навіть готовий якийсь час потерпіти заради цього відсутність результатів. Але навіть за таких розкладів потрібні якісь контрольні точки, коли люди зможуть побачити покращення та життєздатність тих самих тренерських ідей, які ось-ось мають заробити, але все ніяк. А поки що нам просто обіцяють побудувати комунізм, де всім буде дуже добре, всі будуть щасливі, але колись потім. 

Тепер Ребров, його штаб та футболісти мають насправді довести, що декларування завдання потрапити на чемпіонат світу – не така сама утопія. Цю Лігу націй вже навряд чи можна врятувати, і до кінця року ми маємо чудовий майданчик для пошуків рецепту, який допоможе нашій збірній повернуться в нормальний стан. 

З моменту приходу Реброва в команду було багато розмов про те, що у нього практично не було матчів, де не потрібно кров з носа добувати результат, можна експериментувати та шукати себе та свою гру. Ось вам, будь ласка, чотири гри, через які треба готуватися до відбору на ЧС-2026. Працюйте, товариші, а ми подивимося, що з цього вийде.

 

Михайло Цирук спеціально для ХSPORT.ua 

У матеріалі використано фото Getty images, УАФ