Для переможця Ліги чемпіонів вимагали 24 роки в’язниці. Від нього відвернулися майже всі – а він довів, що невинний
більше 2 років тому
В 1996 у фіналі Ліги чемпіонів зустрічалися Ювентус та Аякс. Після 1:1 в основний час і в екстра-таймах все дійшло до серії пенальті.
Третім до позначки від туринців підходив Мікеле Падовано. Довговолосий нападник, що в чвертьфіналі приніс перемогу проти Реала, а зараз, в свої 30 років, у своєму дебютному сезоні за Ювентус, вийшов на заміну і…
Едвін ван дер Сар вгадав кут, в який полетить м’яч, але не дотягнувся до нього. Ще два удари – і Ювентус вдруге в своїй історії виграв Лігу чемпіонів.
Здавалося б, це момент, який неможливо стерти з пам’яті – перемога в найбільшому турнірі Європи. З твоїм голом в серії пенальті.
Але, на жаль, все ж є події, які перекривають будь-які спогади.
У травні 2006-го Падовано, який вже завершив кар’єру футболіста і був генеральним директором Алессандрії з Серії D, вечеряв з друзями. І, ось, на виході з ресторану його чекала поліція.
Спочатку Мікеле сприймав це все з посмішкою, вважав за жарт. Але чим далі, тим все ставало серйознішим.
Не розіграш. Колишнього футболіста звинувачували у фінансуванні наркотрафіку. Прокурор вимагав дати йому 24 роки ув’язнення. Чемпіон Італії, володар Міжконтинентального кубка – у в’язниці.
«10 днів в одиночній камері – це жахіття. Я з’їв за цей час лише три яблука. Після цього мене транспортували у в’язницю в Бергамо. Наручники, броньоване авто – зі мною поводилися, немов зі справжнім злочинцем».
Але як довести, що ти не знав, куди насправді підуть ці гроші? Як довести свою невинуватість? Для цього знадобилося багато часу:
«Спочатку я провів три місяці у в’язниці. Мій адвокат казав, що з подібним доведеться зіштовхнутися, тому я готувався.
Після цього 7 місяців під домашнім арештом, далі ще 5 з підпискою про невиїзд. Чого там, я 67 днів чекав свого першого допиту. І через це все потрібно було пройти невинній людині».
Так, зрештою Падовано опинився на волі. Але звинувачення так і не були зняті. Він відбув покарання – і в очах суспільства залишався винним. Колишній футболіст, який став наркоторговцем.
І хоч Мікеле не здавався і продовжував процес апеляції, але раз по раз читав в очах колишніх друзів вирок:
«У футболі гарантії є тільки на словах. Допоки я чекав на остаточне рішення суду, то шукав роботу, хотів залишатися в процесі. Я ж мав чимало досвіду, розумівся в цій сфері.
Але знали б ви, скільки разів двері закривалися прямісінько у мене перед обличчям. Я телефонував своїм колишнім партнерам по команді, тим, кого вважав ледь не братами, а більшість з них навіть не брали слухавку. Решта ж казали, що не можуть нічим допомогти».
Процес апеляції затягнувся. Він тривав гнітюче довго. 2006 року Падовано затримали – і лише в 2023 він міг з полегшенням видихнути, коли з нього зняли будь-які звинувачення:
«17 років тому хтось вимкнув світло мого життя. Нарешті ця темрява зникла. Темрява, яка ледь не загнала мене в сліпий морок. Моє серце знову пом’якшало, я почав плакати.
Справедливість повільна, але я ніколи не переставав вірити в неї. Так, були складні роки, моменти, коли я боявся, що мені не вдасться.
Але серцем я відчував, що якщо не робив нічого, в чому мене звинувачують, то зможу це довести.
Ця історія забрала у мене все, що я мав: власність, гроші, славу. Моя сім’я була практично знищена. Але ми разом з дружиною і сином знайшли в собі сили».
«Коли мене арештували, то Віаллі телефонував моїй дружині щодня. Він був справжнім другом, справжньою людиною. Я знаю, що сьогодні він був би радий за мене. Мені його не вистачає…»
У нього забрали 17 років життя. Час, коли він знав, що ні в чому не винний, але читав в очах людей осуд.
Здавалося б, журналісти мали питати у нього про гол у ворота Реала у чвертьфіналі Ліги чемпіонів, про перемогу в турнірі. А натомість Мікеле доводиться розповідати про недільні матчі у в’язниці:
«Коли мене посадили в одиночну камеру, то десять днів не було навіть з ким поговорити. Складалося враження, що вони арештували Пабло Ескобара.Далі була в’язниця в Бергамо. Я почувався загубленим. І лише недільний футбол відчувався ковтком свіжого повітря.
На нашому полі не було трави, ми грали по пилюці. Впродовж тижня дразнили один одного, налаштовували на матч, а потім фізично знищували себе під час гри».
17 років він не втрачав віри у справедливість. І все ж її домігся. Хочеться вірити, що доля поверне йому за всі ці роки незаслужених страждань.
Сергій Лук'яненко