Італія зробила подарунок на день народження Каннаваро. Володарю Золотого м’яча-2006 виповнилося 50 років

більше 1 року тому

XSport image preview

Він був капітаном великої збірної Італії, котра виграла чемпіонат світу-2006 і зуміла відродити любов країни до футболу після розчарування від Кальчополі.

Завдяки тріумфу в Німеччині Фабіо Каннаваро зрештою отримав найвище визнання – здобув Золотий м’яч.

Сьогодні йому виповнилося 50 років. Збірна Італії в переддень ювілею оформила йому красивий подарунок. А в Corriere della Sera вийшло інтерв’ю про те, як сьогодні почувається Фабіо "Il Muro di Berlino" Каннаваро.

Це важливий етап. Епоха спокою. Сьогодні я вже старша людина (і водночас ні, – посміхається), але почуваюся добре, я у формі, і дякую Богу за це.

Що ж, я грав у футбол на високому рівні, починав у команді свого рідного міста, я, що важливо, перемагав. Я все ще останній італієць, котрий вигравав Золотий м'яч. Чи пощастило мені? Можливо. Але також я був до цього готовий. Ви завжди повинні знати, в який потяг варто сісти. Я не відмовився від викликів. Та й зараз це ще не кінець...

Плани на наступні 50?

Не будемо забігати аж настільки далеко! Я хочу тренувати. Я працював і робив кар'єру за кордоном: був у Саудівській Аравії, Катарі, Китаї. Я перемагав і тепер хотів би повернутися на тренерську лаву. Я той ще впертюх, розумієте?

У Беневенто в Серії B все ж не склалося.

Я опинився у несприятливій ​​ситуації. Якби взимку прийшли гравці, можливо, все пішло б інакше. Але це точно буде для мене важливим досвідом.

Чому, на вашу думку, у вас ще немає команди?

Тому що всі переконані, що тренер повинен тренувати саме в Італії, ніби досвід за кордоном не рахується. Навпаки, це фундаментально, це розширяє ваш світогляд, це формує вас.

Ви були одним із перших, хто почав тренувати в Саудівській Аравії.

Я був в Аль-Нассрі, команді, де зараз грає Роналду. Щоправда тоді ми всі поїхали звідти, оскільки нам не платили зарплату. Зараз це звучить якось парадоксально.

Саудівська Аравія сьогодні є новим Ельдорадо, невже гроші настільки важливі для футболіста?

Не будемо лицемірити – таким грошам важко відмовити. Але, в будь-якому випадку, анахронічно продовжувати думати, що Італія – це найкращий чемпіонат, Прем'єр-ліга – краща. Футбол змінився.

У вас є розуміння того, скільки ви заробили? І в якості футболіста і в якості тренера?

Звичайно є. І це дуже багато. Але я й витрачав. Гроші – це добре. Але вони лише засіб. Вони самі по собі не роблять вас щасливими, але повинні гарантувати ваше благополуччя. Я купую і дарую собі подарунки, подорожую бізнес-класом.

Від 30 до 50, що змінилося?

Тоді я почувався суперменом. Був красивим, сильним, з рельєфним пресом. Світ був біля моїх ніг. Але я цим не насолоджувався. Тоді я мусив працювати, будувати кар’єру, досягати нових вершин. Я не вмів отримувати задоволення від дрібниць.

А зараз, в 50, я відкрив для себе море, гори, прогулянки, велосипед, який є для мене головним супутником в житті.

Яким ви були футболістом?

Солдатом: тренування, суворість, здорове харчування та багато праці. Я був сконцентрований лише на меті. Необхідно було йти на жертви, на багато. Але я їх не відчував. Я починав з вулиці, пройти через певні речі було непросто. Але ви повинні викладатися на максимум. Сподіваюся я став прикладом для своїх дітей.

Про що ви шкодуєте?

Я прошу вибачення у своїх батьків за час, який я у них відібрав. Сьогодні я це усвідомлюю, тому що вони старші, в чомусь більш тендітні. Найбільше бажання – надолужити цей час.

Ваша дружина Даніела одружилася з вами також в молодому віці.

Без її підтримки було б ще складніше. Я повернувся з Китаю після Covid-19, тому що скучив. У нас троє дітей, і сім'я є для мене причиною для гордості. Нам було нелегко на відстані. Це вимагає терпіння та готовності допомагати один одному.

Ви довго жили за кордоном, чи відчували ви себе там іноземцем?

Я відчував, що я далеко. Це не було відчуття, що я чужий чи що мені некомфортно. Дім для мене — це лише Неаполь, лише повертаючись туди моє серце заспокоювалося.

Коли ви дивитеся в дзеркало, то що думаєте?

Я спокійний і... красивий! Менш марнославний, ніж 20 років тому, менш самозакоханий, але більш свідомий.

Ви були достатньо самовпевненим, правда?

Я багато виграв в якості футболіст, а також заслужив повагу в якості тренера. І я пишаюся цим. Якщо це самовпевненість, то так. З професійної точки зору я зробив усе, що міг, я досяг своїх цілей. Дехто каже, що я маю самовпевнену поставу. Але я з дитинства так ходив. Що я повинен з цим робити? Ті, хто мене добре знає, знають, що насправді я простак.

Ви грали в багатьох командах, в якій ви отримували найбільше задоволення?

Наполі. Це була моя мрія. А вже після нього йдуть усі і команди, де я виграв. Немає виключень: я викладався всюди.

В Інтері ви були ніби в занепаді, а потім перейшли в Ювентус і відбувся прорив.

У мене була травма гомілковостопного суглоба, в другому сезоні мені не довіряли. Думаю, коли я пішов, вони про це пошкодували.

Хто викликає у вас особливі емоції?

Марчелло Ліппі, мій другий тато.

Ви даєте інтерв'ю до 50-річчя. Які загалом у вас стосунки з журналістами?

Я їх поважаю, але певні рамки переходити не можна. Коли я грав, то був більш віддаленим. Тоді роздягальня була священною, якщо щось виливалося назовні, всі скоса дивилися на того, хто спілкується з журналістами.

Сьогодні все не так. Але також мені у пригоді став європейський досвід. У Мадриді, наприклад, стосунки з пресою більш природні.

Адаптація Сергій Лук'яненко

Telegram-канал автора

Поділитись

ФутболФабіо Каннаваро