Спав зі щурами, плакав за батьками і вже думав стати таксистом. А зараз він повернув «Ньюкасл» в Лігу чемпіонів

25-річний опорник Бруно Гімараєс в цьому сезоні був одним з лідерів Ньюкасл Юнайтед. І допоміг команді повернутися в Лігу чемпіонів після 20 років відсутності в турнірі.

А зараз ходять розмови про його можливий перехід в Барселону.

В The Players' Tribune поділилися історією цього бразильського гравця, якому довелося подолати чималий шлях, щоб підійнятися на цей рівень.

---

39.

Я знаю, люди вважають, що це дивний номер для футболіста. Але для мене 39 особливий. Ні, він навіть чарівний.

Число 39 дало мені все в житті. Воно привело мене сюди, до Ньюкасла. Воно мене годувало, одягало і оплачувало тригодинні поїздки на автобусі. Робило все задля того, щоб я здійснив свою мрію.

№039 – таким був номер таксі мого батька в Ріо-де-Жанейро.

Моє життя…. Спочатку це було просто. З п'яти років я закохався в м'яч. Ми щодня грали на вулиці з воротами, де замість стійок були шльопанці, каміння чи навіть фрукти, які падали з дерев. Ми робили ворота з чого завгодно.

Я виріс у Віла-Ізабель, у тіні Маракани — старої, красивої Маракани з жовто-зеленими сидіннями та сіткою, яку ми називали весільною фатою.

Раніше було правило, що діти до 12 років могли відвідувати матчі безкоштовно, тож ми збирали і йшли на Фламенго, Флуміненсе, Ботафого, Васко... Нам було неважливо, хто грав. Для нас було чарівно просто бути там.

Пам’ятаю, по суботах ми грали з 8 ранку до 8 вечора. І я завжди благав маму купити мені більше гамбургерів в кіоску, а вона відповідала: «Ні».

Лише пізніше, я дізнався, що вони брали там їжу в борг і до кінця місяця не могли розплатитися за неї.

Мама працювала в мотомагазині. Тато, зрозуміло, був таксистом. У Бразилії, особливо в Ріо, життя важке. В основному, ви працюєте цілий день і ще й вночі.

Але те жовте таксі врятувало мою мрію. Я бачив свого батька тільки в суботу. Це був день коли він приходив дивитися, як я граю у футбол.

І я через це переживав, якщо чесно. Батько був моїм героєм. Я не хотів його розчаровувати. А він ще й спочатку був досить суворим зі мною. Іноді навіть казав: «Мені набридло бачити, як ти програєш. Сьогодні придбаю тобі додатковий гамбургер, але тільки якщо виграєш».

Коли я почав грати в справжній команді, то вважав, що я жахливий гравець. Увечері перед грою я так нервував, що у мене болів живіт і хотілося блювати. Також бувало, що у мене боліла голова та піднімалася температура, і я не міг заснути.

Коли я грав, то замість того, щоб отримувати задоволення, переживав, що все зіпсую. Щоразу, коли я проводив матч якогось турніру, то серце билося швидше. Це був психологічний блок.

Бруно з батьками

І ось, коли мені було 11 років, я грав з хлопцями в залі, не знав, що хтось дивиться. А насправді там поруч був тренер. Він підійшов до мене опісля і запитав: «Бруно, чому ти ніколи не граєш так на матчах?» Я відповів, що не знаю, не почуваюся комфортно.

Він сказав: «Слухай, не думай про все це. Просто грай так, ніби для розваги, ніби просто з друзями. І подивися, що вийде».

Далі у мене була розмова з татом. Я сказав йому правду. Я попросив його перестати тиснути на мене під час ігор, зізнався, що це надто важко для мене. На щастя, він зрозумів. І з того дня все змінилося. Я здолав цей «блок».

Але все одно важко сказати, що у мене була історія суперзірки.

Десь в 11-12, я спробував потрапити в Ботафого і Флуміненсе. І мене відправили додому. В Батафого їм вистачило три чи чотири тренування. У Флуміненсе я протримався цілий рік. По дві години їздив туди автобусом після школи. А потім вони сказали, що я їм не треба.

В дитинстві немає нічого гіршого, ніж коли тобі кажуть, що ти недостатньо хороший. Але, слава Богу, кожного разу, коли я хотів здатися, мама розповідала мені історію Кафу —як кожен клуб відмовлявся від нього. Вона повторювала: «Ти знаєш, яка твоя мрія...».

Спочатку вона хотіла, щоб я був плавцем, але зрештою стала моїм найпалкішим фанатом. Вона завжди вірила в мене. Тому я продовжував.

У 13 років я з вінгера став опорним півзахисником. А коли мені виповнилося 15, то отримав шанс перейти до Audax São Paulo.

Це була величезна можливість, але мені довелося залишити сім’ю і жити самому. Я опинився в чужому місті з купою незнайомих дітей, у тісній кімнаті гуртожитку з 18 двоярусними ліжками.

В першу ніч я плакав. Насправді, тоді я плакав щовечора. Багато хто з нас плакав.

Щовечора, коли вимикалося світло, ми бачили, як хлопці повертаються обличчям до стіни, а потім було чутно тихі схлипування. У такому віці ти сумуєш за всім: за собакою, за ліжком, за запахом рідного дому...

Три роки я провів в академії. Мені було 17, але я залишався без професійного контракту. Вінісіус, Ендрік — вони в 16, 17 вже були зірками. А я в цьому віці будував запасні плани – стати таксистом, як мій батько.

Я заробляв лише близько 400 реалів на місяць. Якби у 18 років не отримав професійний контракт, то мусив зіштовхнутися з реальністю.

Я не хотів засмучувати батьків, тому говорив їм, що хочу отримати права, аби, коли підпишу контракт, придбати собі Volkswagen Beetle. Насправді ж я готувався до реального життя. Залишався місяць до того, щоб самому стати №039.

А потім в моєму житті з’явився Фернандо Дініс, наш новий тренер в Audax. Він підійшов до мене під час передсезонної підготовки і сказав: «Брунінью, що б ти не обрав в житті, ти будеш одним із найкращих. Все тому що ти рішучий, ти зосереджений».

У мене тоді навіть не було контракту, тому я подумав: «Що б я не обрав? Він має на увазі футбол? Чи те, що я буду найкращим таксистом?»

У наступному сезоні він не брав мене в першу команду. Але коли мені виповнилося 19, я отримав шанс в чемпіонаті Пауліста. Це був початок божевільних американських гірок.

Всього за чотири роки я пройшов шлях від планів отримати ліцензію на таксі до оренди в Атлетіко Паранаенсе, перемоги в Копа Судамерікана, переїзду в Ліон, виходу в півфінал Ліги чемпіонів, а потім переходу в Ньюкасл і здійснення головної мрії мого життя – гри в АПЛ.

Я не можу це пояснити, окрім як сказати «39». У цьому числі є магія, і я вам це доведу...

Коли я приїхав в Атлетіко Паранаенсе, щоб пройти медичні тести, то вони завели мене в роздягальню. Там на лавці лежав комплект форми. «О, а я хотів попросити номер».

Дивлюся на футболку – 39.

«Почекайте, це жарт? Ви говорили з моїм агентом? Це прекрасно».

Коли я розповів про це батьку, то він почав плакати. Я, насправді, також. Це був знак. Знак того, що в цьому клубі я буду сяяти.

Це був початок найпрекраснішого періоду мого життя. Він триває й досі. В дитинстві мені доводилося спати зі щурами. Тоді я й подумати не міг, що вболівальники Атлетіко співатимуть моє ім’я як однієї зі своїх легенд.

Також я й уявити не міг, що великий Жуніньо подзвонить мені і попросить приєднатися до Ліона. І, звісно, я й мріяти не міг, що буду носити жовту футболку на чемпіонаті світу.

Це смішно, але коли на мене вийшов Ньюкасл, пам’ятаю, багато хто казав мені: «Ти божевільний. Це обернеться катастрофою. Вони вилетять. Поїдеш туди – і можеш забути про збірну».

Тоді Ньюкасл дійсно йшов передостаннім в таблиці. Команда була в біді. Але з 15 років я мріяв грати в АПЛ. Тому наважився на цей перехід.

Місія полягала в тому, щоб врятуватися від вильоту. А ми наче перемагали, перемагали, перемагали, дивимося в таблицю – 18-ті.

І ось матч з Лестером. Гра, коли я закохався в клуб. Тоді я забив двічі. Все, що я можу сказати – коли фанати співають, ти не відчуваєш втоми.

А після голу на 90+5 хвилині я зірвав з себе футболку і… Це була атмосфера, якої я ніколи раніше не зустрічав. Навіть у Бразилії. Я впав на газон після фінального свистка і просто дякував Богу за те, що він привів мене сюди.

Для мене всі наші наступні досягнення народилися того дня. Тоді ми точно зрозуміли, що нізащо не вилетимо.

Цей клуб може бути одним із грандів. Сподіваюся, я стану тут легендою.

І все це завдяки мамі, яка працювала в мотомагазині. Яка страждала, щоб зрештою побачити, як її син втілює мрію в життя.

Все це завдяки батьку, котрий цілий день і всю ніч їздив у жовтому таксі, щоб я міг з’їсти бутерброд із шинкою та сиром.

Зараз, коли він гуляє в Ньюкаслі, люди можуть зупинити його і попросити сфотографуватися. Тепер вони знатимуть, що він, насправді, легендарний 039.

Текст адаптував Сергій Лук'яненко

Telegram-канал автора