Збірна України зіграла у нульову нічию з Бельгією та вилетіла з Євро-2024, посівши останнє місце у своїй групі через найгіршу різницю м'ячів. Саме цей результат провалом не назвеш, адже вчора ми вкотре переконалися в тому, що одне очко – це, мабуть, максимум, на що ми можемо розраховувати у протистояннях з такими командами.

Але результат цього Євро, який закінчився для підопічних Сергія Реброва вже після трьох матчів групового етапу, інакше як повним фіаско не назвеш. Найкраще покоління в історії збірної України стало останнім у групі, при попаданні в яку ми потирали руки і говорили, що місце нижче за друге ми тут точно не займемо, а то й поборемося за перше. 

Україна набрала чотири очки, яких практично завжди вистачає для виходу в 1/8, змогла зібратися після провального старту турніру, від матчу до матчу грала все краще, і якби нам дали ще 2-3 поєдинки, ми точно показали б себе, вперше у своїй історії змогла не пропустити у матчі чемпіонату Європи. Все це правда, але результат – у турнірній таблиці. Грузія, Словенія, Румунія – у плей-оф, ми – немає.

Все це, за логікою, мало б викликати якесь страшне розчарування, подібне до того, яке читалося на обличчях наших футболістів після фінального свистка. Але його зовсім немає, адже все, що сталося в третьому турі, було якось надто очікувано: і абсолютно чесна і випадкова нічия Словаччини та Румунії, яка змушувала Україну тільки перемагати, і те, що ми знову битимемося, боротимемося, зберігатимемо надію до останніх хвилин, проте останнього кроку не зробимо. 

На перемогу точно не награли

Ми можемо скільки завгодно говорити про гідний результат цього поєдинку, за який нам не соромно, але збірній України треба було перемагати. Розраховувати на те, що Словаччина та Румунія відмовляться від можливості розкотити взаємовигідну нічию було безглуздо.  

Це великі команди, для яких участь у чемпіонатах Європи – звична справа, у подібних ситуаціях можуть дозволити собі демонструвати приклади неймовірної чесності, але у словаків та румунів шанси вийти у плей-оф континентальної першості виникають нечасто, і повірити у те, що вони відмовляться від можливості гарантовано потрапити до 1/8 фіналу заради якихось принципів було дуже важко. 

Україні потрібна була перемога і лише перемога, але чи достатньо ми для неї зробили? Очевидно, що ні. При виборі стартового складу Сергій Ребров намагався балансувати між необхідністю багато оборонятися та забивати. Класичні 3-5-2, які під час роботи у захисті трансформувалися в 5-3-2, виглядали рішенням, які мають право життя. Однак до вміння користуватись цією схемою виникало чимало питань.

Випустивши на поле два габаритні форварди в особі Довбика та Яремчука, які теоретично могли б штовхатися, боротися і тримати у напрузі захисників суперника, ми грали рівно в те саме, що й у матчах з Румунією та Словаччиною: контроль заради контролю у середній зоні та все ті ж проблеми з просуванням вперед. Можливо, потрібно було спробувати бути простіше та вертикальніше? Можливо, але це ми вже не перевіримо. 

Несподівано прагматично зіграла і збірна Бельгії, хоча до гри здавалося, що червоні дияволи все ж таки прагнутимуть перемогти, щоб зайняти перше місце і отримати вигіднішого суперника. Зрештою отримали Францію, і таке випробування для підопічних Тедеско можна назвати цілком заслуженим.

Коли ми говоримо, що Україна нічого не дозволила створити збірній Бельгії, чи потрібно чесно відповісти собі на запитання: а наскільки суперник хотів щось створювати? Адже з гри виникало відчуття, що команда була повністю згодна закінчити матч із рахунком 0:0. Створювати насамперед потрібно було нам, і ось з цим, як завжди, виникли серйозні проблеми.

Ці нулі з Бельгією дуже нагадали нічию з Італією в останньому турі відбору. Ось начебто було близько, але насправді близько не було, адже 2-3 хороші моменти за гру – якось обмаль для команди, якій потрібна лише перемога. Звичайно, потрібно враховувати рівень суперників, який в обох випадках був куди вищим за наш, і в подібних матчах ми граємо так, як нам дозволяють. 

Але поки що Україна не навчиться грати такі поєдинки, як мінімум так, щоб після матчу ми могли поаплодувати команді і сказати: вони зробили все, що могли, ні про який перехід нашої збірної на новий рівень, де вихід на ЧС – звичайна справа, а потрапляння до плей-оф Євро – завдання мінімум на турнір, не може бути й мови.  

Зараз, незважаючи на всю зірковість покоління, ми – все той же середняк, що й п'ять, сім чи десять років тому. Цій команді потрібно зростати, дорослішати насамперед ментально, тверезо оцінювати свої можливості та усвідомлювати своє місце у європейському футболі. Без усього цього прориву точно не станеться, в яких клубах не виступали б гравці нашої збірної. 

Сергій Ребров: піти не можна лишитися

Провал на великому турнірі – очевидний привід поговорити про роботу головного тренера. За всієї поваги до заслуг Сергія Станіславовича, приводів для його заміни на посаді наставника збірної більш ніж достатньо. Під його керівництвом одне з найкращих поколінь синьо-жовтих посіло останнє місце у легкій, за мірками чемпіонату Європи, групі, але ще більше насторожує відсутність прогресу у грі команди. 

За рік роботи Реброва ми так і не побачили у футболі збірної жодної системності та логіки. До певного часу всі ці проблеми перекривалися наявністю результату, але, коли його немає – стає зовсім сумно. Звичайно, тренер не винен у дитячих помилках своїх підопічних, через які ми ковтнули три м'ячі від Румунії та однією ногою вилетіли з Євро вже після першого поєдинку. Але є відчуття, що з цими футболістами можна і потрібно будувати щось велике та масштабне, а не судомно виривати результат за рахунок індивідуальних якостей лідерів команди.

Ні, я не закликаю звільнити Реброва зараз і не думаю, що це станеться. Трохи більше, ніж за два місяці Україна стартує у Лізі націй – турнірі, який великі команди розглядають як можливість для експериментів.  

Нам експерименти не потрібні, але на тлі рівних суперників свого рівня, Чехії, Албанії та Грузії синьо-жовті повинні будуть не просто дати результат, а й показати, що ми здатні добувати його спокійно, закономірно і на класі. А якщо цього знову не станеться, то кваліфікацію на ЧС-2026 наша команда має розпочинати вже з іншим головним тренером. 

Гарний урок для золотого покоління

Але найголовніше, щоб правильні висновки з того, що сталося, зробили наші футболісти. Сподіваюся, цей провал безжально загасив зірку в багатьох багатомільйонних лобах, і після такого удару по голові вони усвідомлюють багато простих речей.  

Футбол не прощає недооцінки та зневажливого ставлення до будь-якого суперника, надмірного егоїзму, недостатньої самовіддачі. Футбол несправедливий, і тут не завжди перемагає той, хто сильніший, а один невдалий поєдинок може коштувати мрії. Футбол не любить самозакоханих піжонів, він любить тих, хто продовжує працювати з такою ж великою старанністю, незалежно від досягнутого рівня.  

Великий футбол – не для ментально слабких і без уміння зберігати холодну голову навіть у ситуаціях, коли щось йде не так, серйозних перемог не дочекаєшся. Хочеться вірити, що кожен з причетних до нашого провалу на Євро-2024 засвоїть ці уроки, а ми зможемо побачити результати роботи над помилками вже наступного великого турніру.

 

Михайло Цирук спеціально для ХSPORT.ua

У матеріалі використано фото Getty images, УАФ