Йован Маркоскі: «Доля Ворскли в руках менеджерів і Жеваго»

Ексфутболіст Ворскли Йован Маркоскі в інтерв'ю XSPORT відреагував на виліт з УПЛ після 29 років перебування у вищому дивізіоні. Один із яскравих представників Балкан у нашому чемпіонаті також розповів, як проводить канікули в Україні.

– Йоване, нашу бесіду хотілося б почати з того, як проходить міжсезоння?

– В Україну я приїхав у своїх справах, заодно провідати друзів і сім'ю моєї дружини. Усі канікули і свята, за можливості, намагаюся приїжджати в Полтаву.

– Виліт Ворскли після довгого перебування в еліті став болючим?

– Я в курсі всього, що відбувається. Підтримую зв'язок з ексодноклубниками і персоналом, який ще при мені працював. Був на обох іграх із Кудрівкою. Неприємно вилітати, коли майже 30 років Ворскла провела у вищому дивізіоні, але я сподіваюся, що керівники зможуть провести роботу над помилками і повернутися через рік назад. Найголовніше, щоб клуб продовжив існувати.

– Є фінансові проблеми, трансферний бан, немає результату. Як у таких умовах досягати потрібного результату?

– Усе це безумовно впливає. Коли великі борги - це дуже погано.

– У сьогоднішній Ворсклі є хлопці, з якими ще перетинався на полі. Не впоралися з тиском?

– Я скажу, що якраз від Бацули, Скляра і Пердути було позамежне бажання. Коли ти перебуваєш у ямі, то важко вибиратися. Реалізуй усі моменти в першій грі з Кудрівкою і все могло бути інакше. Тут уже вмикається психологія. Не можна сказати, що суперник був слабким. Вони забили на Оболоні гол, який залишив їх у боротьбі і змогли переломити все на свій бік. Кудрівка не опускала руки, грала в футбол і боженька нагородив їх більше, ніж Ворскла.

– Клуби на кшталт Кудрівки або ж СК Полтава потрібні в УПЛ із траблами з інфрастуктурою?

– Зрозуміло, що в ідеальному світі всім хочеться, щоб у кожної команди був свій стадіон, тренувальні поля, своя база, але потрібно робити поправку на ситуацію в країні. Сподіваюся, що війна якомога швидше закінчиться. Зараз з'явилася велика кількість талантів, які отримують можливість грати в дорослому футболі.

– Сильно змінився підхід до футболу в Сербії до твого від'їзду в Україну?

– Відрізняється кардинально. Ми більше часу проводили на дитячих майданчиках, кожен із дітлахів мріяв стати грати за велику команду. Мало хто зараз проводить по 4-6 годин на вулиці, відточуючи майстерність. Зараз більше стало професіоналізму. Я тільки з віком зрозумів, що потрібно було не їхати після тренування додому, а займатися додатково, стежити за харчуванням. Ця молодь дивиться на приклад Роналду, як він працює, і намагаються наслідувати в цьому. Більше у вільному доступі цих речей стало, ніж у мій час. Без цього дуже важко вийти на топ-рівень.

– Проте це не завадило 9 років грати в Україні, будучи на виду.

– Зараз уже на одному інтелекті далеко не заїдеш (усміхається). Багато потрібно працювати вперед і на оборону. Але я намагався віддавати себе повністю.

– Вдається стежити за тим, що відбувається в УПЛ?

– Через інтернет намагаюся не пропускати матчі Ворскли. Мені дуже подобалася Олександрія. Дуже серйозну роботу було виконано. Переживав за своїх друзів – Кравченка і Греся. Бажаю їм успіхів у Поліссі. Обов'язково побуваю на їхніх єврокубкових матчах, якщо випадуть клуби з Балкан.

– Навіть під час війни балканці не бояться приїжджати в Україну і робити погоду в УПЛ. Хто з вашої діаспори більше сподобався?

– Найбільше сподобалися Мічин і Цара. Я розумію прекрасно, що у вас можуть бути питання до сербів, яка заграє з агресором, і перевагу віддають хлопцям із Хорватії, Албанії. Я впевнений, що багато сербських хороших футболістів могли б заграти в Україні.

– На кого із сербських гравців варто звернути увагу?

– Зрозуміло, що за хлопців із Црвени Звезди і Партизана попросять багато, а самі хлопці більше хочуть їхати на Захід. Я впевнений, що війна закінчиться і у фінансах ваші топ-клуби зможуть позмагатися.

– Ти приїхав в Україну влітку 2006 року. Міг уявити, що проведеш тут 9 років ігрової кар'єри?

– Мені було 26 років. Рано виїхати в Західну Європу грати не вийшло з різних причин.

– Чому не вийшло?

– Я викликався тоді ще в збірну Сербії та Чорногорії, був на виду, але в клубах, де я був, хотіли багато грошей за мене.

– Та й команда у вас атомна була - Мілошевич, Вукчевич, Іліч і зовсім легендою Партизана став...

– Я розумів, що якщо я не зроблю цей крок, то всю кар'єру проведу вдома. Я тільки через десятки років дізнався, що мною цікавилися деякі клуби з топ-чемпіонатів.

– Команду можеш назвати?

– Я чув про Іспанію, якийсь середняк.

– Чому не відпускали?

– Думали, що триматиму високий рівень, викликатимуся до збірної, потім пішов надлом, втрата мотивації.

– Як про тебе дізналися у Ворсклі?

– Один серб, який жив в Україні, показав моє відео тренерам Ворскли. Я їм сподобався, потім зателефонував агент і сказав, щоб я приїхав на перегляд.

– За тебе вдалося виручити якісь гроші?

– Тоді я грав у Чорногорії, був спад і навряд чи я міг принести великі гроші на трансфері.

– Тоді можна було футболом багато заробляти вдома?

– Тоді не було такого. Я думав про себе і про свою сім'ю, тому що мама тягла нашу сім'ю на собі.

– Виходить, що македонське прізвище дісталося тобі від батька, який пішов?

– Так. Батько пішов, коли мені було 12. Перехід у Ворсклу багато в чому визначив мою подальшу долю.

– Нова країна, зовсім інше розуміння футболу, але ти заграв майже відразу...

– Десь мене загартувало те, що рано довелося подорослішати, допомагати мамі з сестрами. 90-ті роки в Сербії це розруха й інфляція, мало платили. У Ворсклі мені допомагали Миро Грумич і Саша Джуричич. Я з Міро прийшли майже в один час і ми жили у Саші, який півтора року вже грав в Україні. Нам було легше адаптуватися в Україні.

– На той час не було відеодзвінків, інтернет не скрізь далеко. Нудьга по дому не накривала?

– Більше заморочок було в плані футболу. У мій перший сезон ми йшли внизу і тільки в останньому турі перемогли Маріуполь і залишилися в УПЛ. Уже під керівництвом Миколи Павлова я знайшов свою гру, а все інше - вже історія (посміхається).

– Футболісту твого амплуа не становило проблем закрити нерідну позицію?

– Я любив більше футбол у собі, а не навпаки. Де тренер скаже - там і грав. Найнаочніший приклад це мій дебют у чемпіонаті України проти Дніпра, де тодішній тренер Ворскли Віктор Носов поставив латералем грати. Міг зіграти в центрі півзахисту, на флангах, а коли став старшим, то вже не було сил носитися так, як ти молодий. Мені б мою голову зараз, але років 15 тому... Можливо я був і не їхав догравати додому, а закінчував у Ворсклі.

Чесно зізнаюся, переглядаючи іноді старі матчі, можна помітити мої помилки під час вибору позиції, перехідна фаза, вимикаюся з епізоду.

– При всьому цьому, це не так впадало в око, ніж твої голи і передачі, яких було чимало.

– Є таке, але якщо попрацювати над фізухою, можливо я міг у перспективі грати в Динамо, Шахтарі, Дніпрі. У Металісті не факт, бо вони купували багато латиноамериканців.

– Якби лідери всі не розійшлися в інші команди, Ворскла могла потягатися великою четвіркою?

– Складно сказати. Дуже сильні були клуби в УПЛ. Їдеш до Львова на виїзд або з Металургом Д матчі, то в донеччан теж були пристойного рівня легіонери, плюс судді заважали, а тоді головний рефері задав тон гри і потім доводь, що ти не верблюд, але всі прекрасно розуміють, що Ворсклу притримували.

– Прихід Павлова – поворотний момент для гравців того покоління?

– Однозначно. Петрович із його помічниками (Іван Балан, Анатолій Момот) могли і по голові настукати, якщо була порушена дисципліна. З огляду на свій характер я часто сперечався з Петровичем, він міг для профілактики мене не випускати, тому що я був молодий, але зараз я прекрасно розумію, чого він хотів від мене. Як показав час, Петрович мав рацію, маючи за плечима великий тренерський і життєвий досвід.

Я намагався не переходити межу під час дискусії, намагаючись донести своє бачення ситуації. Петрович і його асистенти залишили великий слід на моє становлення. Це я тільки зрозумів із віком.

– У чому була сила цієї команди?

– Ми були колективом на полі та за ним. Багато часу проводили разом, тімбілдинг. Одна велика сім'я.

– Показовим був той факт, що ви навчилися регулярно відбирати очки у грандів, які виходили вже до гри як фаворити. У чому секрет?

– Тільки за рахунок команди. За статистикою ми ніколи особливо не могли бути кращими за них, але з огляду на різні чинники все могло скластися на наш бік. Так, ми виграли Кубок України, були в зоні єврокубків, грали в групі Ліги Європи, але на цей результат напрацювала вся команда.

– Проте Ворскла за каденції Павлова змусила з собою рахуватися...

– Проти нас грали дуже сильні індивідуально виконавці, але й Ворскла була непоганою командою. Був характер, повага до себе, партнерів, уболівальників. Купа народу за тебе переживає і ти не міг просто підвести цих людей.

– Вихід у груповий турнір ЛЄ був наступним кроком для розвитку Ворскли?

– Озираючись назад розумієш, який величезний обсяг роботи виконали тоді. З першого разу не вийшло, коли нарвалися на Бенфіку, але це тільки мотивувало нас повернутися в Європу і пройти кваліфікацію. Для такого маленького міста - це фантастика.

– Хто з молоді так і не заграв на високому рівні?

– Дуже багато талантів було, яким не вистачило півкроку, щоб заявити про себе. Я з ходу можу назвати Віталія Рябушка і Віталія Субочева.

– 2014 рік – переломний момент для Ворскли?

– Так, тому що нас залишив Олег Бабаєв (експрезидент Ворскли був застрелений 2014 року, - прим XSPORT). Я завжди буду пам'ятати, що зробив для мене Мейданович. З ним Ворскла могла ні за що не переживати, але навіть за всіх труднощів команда виграла бронзу, грала в Лізі Європи.

– Перемога в Кубку України – найбільш пам'ятний момент за 9 років у Ворсклі?

– Однозначно сказати не можу. Швидше за все, один із таких. Я завжди пам'ятатиму, як я потрапив у цю команду, скільки ми пройшли за цей період. Хто знає, як би все склалося, якби Віктор Носов і Валерій Гошкодеря не взяли мене в команду. Люди в команді, на базі. Усю Україну об'їздив від Ужгорода до Луганська. З багатьма футбольними людьми познайомився. Багато друзів, які не пов'язані з футболом зовсім. Навіть коли я поїхав догравати в Сербію, то завжди за можливості приїжджав сюди побачитися з усіма, а 2018 року зустрів свою дружину тут.

– Після відходу з Ворскли ти продовжував грати вдома. Почуття недомовленості залишилося після того, як тобі не продовжили контракт і клуб вирішив омолодити склад?

– Усі знають, що я хотів завершити кар'єру у Ворсклі, але на той час я ще не хотів закінчувати і був неприємний осад, що я на тренуваннях був ледь не найкращим, а мені сказали, що я більше не потрібен. Озираючись назад ловиш себе на тому, що чому не залишився в клубі? Міг би вже десь працювати, отримавши всі ліцензії. А коли з'являлися варіанти отримати посаду в клубі - ковід і війна все поставили на паузу.

– Що б ти хотів змінити у своєму минулому?

– Найбільшою помилкою я вважаю відхід з Црвени Звезди 2001 року. Я був у системі клубу, конкуренція була божевільна. Можливо, треба було перетерпіти і я б почав грати в команді своєї мрії, бути на очах збірної. Але я така людина, що завжди дивиться на позитив. Інакше б я не опинився у Ворсклі, не заробив собі на життя. Травми серйозні, слава богу, обійшли стороною.

– Як складається на тренерській ниві?

– Консультую аматорську команду в Сербії. Отримав досвід роботи спортивного директора в одній із команд. Відучився на ліцензію А УЄФА. Хочеться передати свій досвід і знання, які здобув за час ігрової кар'єри.

– Який стиль футболу імпонує більше?

– Я б відзначив роботу Ротаня, Кравченка і всього штабу Олександрії.

– Твій досвід може бути затребуваний вдома?

– Так вийшло, що мене більше знають в Україні, ніж у Сербії. Але через свій характер не люблю себе якось просувати і нав'язуватися. Я не така людина.

– Головний тренер Ворскли Юрій Максимов заявив, що залишає посаду і майбутнє клубу залишається невизначеним. Якщо запропонують тренувати в Першій лізі Ворсклу - погодився б?

– Не роздумуючи. Але для початку потрібно розуміти, яка подальша доля клубу. Інформація ходить різна. Доля Ворскли в руках менеджерів і Жеваго, на якого ввели санкції.

– З дипломом А можна тренувати клуб нижчого дивізіону і бути асистентом в УПЛ. Не цураєшся ролі другого плану?

– Треба з чогось почати. Сподіваюся, що мене тут пам'ятають і я зможу тренувати в Україні.