Енвер Аблаєв: «Я жив у Мукачевому, і кожного дня їздив маршруткою або автостопом у Берегово на тренування»

Головний тренер збірної України з лижного фрістайлу Енвер Аблаєв у великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповів про своє дитинство в узбекистанському місті Чирчик, про перехід зі спортивної гімнастики в лижний фрістайл, переїзд у 16 років до України, прийняття українського громадянства, виступ на чемпіонатах та Кубка світу, а також Олімпійських іграх, та тренерську діяльність.

Читайте другу частину інтерв’ю. Перша частина тут.

З 1995 року ви вже виступали на Кубках Європи за Україну?

Так. Перший мій Кубок Європи, якщо я не помиляюся, це були Раубічі. Потім ми поїхали на юніорський чемпіонат світу у Францію. І так моя кар’єра і розпочалась.

Після перемоги на Спартакіаді у 1998 році ви стали членом збірної України…

Так, це правда. Я пам’ятаю, що, коли вже став збірником, то почав отримувати свою першу заробітну платну. Це було приємно (посміхається).

Який в ті роки був рівень українського фрістайлу? Як у вас тоді проходив тренувальний процес? Де ви тренувались?

В нас була база олімпійської підготовки у Береговому, де ми тренувались влітку. На жаль, ми зараз не можемо на ній тренуватись адже її віддали у довгострокову оренду. А зимовою нашою базою був відомий тренувальний центр у Тисовці. Там дуже гарні умови. Правда, її потрібно було модернізувати, робити підйомники, штучний сніг, а цього не зробили. Наразі зими не такі як раніше, і нам дуже потрібен штучний сніг. Його може і не багато потрібно, але потрібно.

Коли ми приїхали до України, то я тоді вважав, що рівень українського фрістайлу був на дуже високому рівні. Якщо зараз оглянутись назад, то, в принципі, було багато спортсменів, але не було результатів. Було багато шкіл – Рівне, Тернопіль, Львів, але всім постійно щось не подобалось. Часто тренери тягнули все за своїх спортсменів, і потім ці спортсмени не могли показати результати на міжнародній арені. Всередині України вони були чемпіонами, бо за них домовлялись, а коли виїжджали на Кубки та чемпіонати світу, вони не могли нічого показати.

Олімпійська база у Тисовці / фото - ЗАХІД

Ваша активна кар’єра на дорослому рівні почалась десь з 2000 року, коли ви стали срібним призером Кубку Європи, так?

Так, тоді в мене вже почалась більш насичена кар’єра, але не все виходило як ми хотіли, адже у нас перестали функціонувати бази, де б ми з тренером могли на постійній основі тренуватись. Пам’ятаю, що я жив у Мукачевому, і кожного дня їздив маршруткою або автостопом у Берегово, де жив мій тренер і де проходили тренування.

У вас є нагорода, яка для вас найважливіша?

Я думаю, це для мене була перемога на Кубку світу у італійському містечку Мадонна-ді-Кампільйо у 2005 році. Я досі її згадую. А також для мене пам’ятний чемпіонат світу у 2003 році, коли я став четвертим. Ми тоді приїхали туди з фінансовими проблемами, нас не допускали до тренувань, бо не змогли їх оплатити, потім в останній день нам дозволили потренуватись. Ми трішки пострибали, потім розпочались тренування і ми змогли вийти на четверте та п’яте місце.

 В тих умовах, в яких ми тоді тренувались, я вважаю, що це дуже круті результати.

А як вам це вдалось? Це психологія?

Думаю, що так. Ми реально на вольових якостях змогли показати результат.

А як на вас дивились представники країн, де зимові види спорту, як кажуть, в крові: Швейцарії, Італії, Німеччині, Австрії? Вони були шоковані, що українці виграють етапи?

Знаєте, нас в лижному фрістайлі не так багато. І ми всі справді велика і дружня родина. Безпосередньо під час змагань – ми конкуренти. Але після них ми радіємо один за одного, підтримуємо один одного.

Ви – учасник трьох Олімпіад в якості спортсмена: 2002 рік (22 місце), 2006 рік (12 місце) та 2010 рік (22 місце). 12 місце у Турині це був крутий результат для нашого фрістайлу?

Знаєте, на той час ми могли краще. Тоді, на жаль, Станіславу Кравчуку не вдалось потрапити до фіналу, хоча в нього була дуже цікава програма. Він допустив помилку в першому стрибку і залишився 13-м. йому не вистачило одного місця аби потрапити у фінал, а якби він потрапив, то могло б статись усе.

Я, навпаки, потрапив до фіналу. В мене був шок, що – круто, я у фіналі. І, напевно, я не зміг впоратись з емоціями, перехвилювався, і впав. Тому і посів 12 місце. Хоча міг би бути і сьомим або восьмим, якби встав.

А коли ви потрапити на першу Олімпіаду, це для було втілення мрії?

Так, це була мрія та ціль, до якої я йшов. Я тоді у 2002 році був дуже щасливий. Перша Олімпіада була для мене дуже емоційна. Я ще будучи в Узбекистані бачив своєю спортивною метою потрапляння на Олімпійські ігри. Пам’ятаю, як у 1994 році я дивився по телевізору Олімпійські ігри, коли наша землячка, про яку я вже згадував сьогодні, Ліна Черязова у Ліллегамері перемогла, і я тоді сказав собі, що хочу займатись цим видом спорту, і хочу виграти Олімпіаду.

На жаль, мені не вдалось перемогти на Іграх. Сталось як сталось. Але завдяки участі у Іграх я став кращим як спортсмен.

Коли ви зрозуміли, що будете завершувати кар’єру?

Це було в 2011 році, я тоді на початку року отримав травму, згодом відновився, пройшов курс реабілітації, і був готовий повернутись до команди. Але для мене не знайшлось місця, і я вирішив, що буду завершувати з фрістайлом в принципі. Не думав, що я буду тренувати, в мене були інші плани.

Але мій товариш, який на той момент працював тренером збірної Казахстану з фрістайлу, запропонував мені підготувати їхню команду до Ігор у Сочі. Мені на той момент було 33 роки. Я погодився спробувати, адже мені було цікаво. Ми почали працювати, і команда тоді виступила дуже і дуже добре, адже в нас дівчинка посіла шосте місце. Для Казахстану це було круто.

А після тієї Олімпіади мене попросили повернутись до України, і готувати нашу збірну до наступних Ігор. Я, якщо чесно, вагався, адже розумів всі наші мінуси, які були, але я розумів, що команда у нас дуже гарна, їм потрібно допомогти і у нас все буде супер.

Я погодився, почав працювати. Перші два місяці я працював безкоштовно адже у мене ще діяв контракт з Казахстаном, а у нас підписання контрактів відбувається лише в жовтні і травні. Ми на наш перший збір поїхали до Чехії, потім до Швейцарії.

У вас був період перемикання зі спортсмена на тренера?

Я спочатку певний час спостерігав, ще під час роботи з Казахстаном. Вивчав, як працюють інші спеціалісти. І на тому досвіді я почав тренувати казахстанців. Звісно, в мене були помилки, вони і зараз є, ми ж не ідеальні – потрібно постійно працювати над собою і вчитись. Я вважаю, що тренерським можливостям немає межі.

Коли хтось каже, що все знає, я вважаю, що це неправда. Спорт же не стоїть на місці, потрібно встигати за змінами.

Ви задоволені своєю тренерською кар’єрою станом на зараз?

Так, звичайно, я задоволений. Я поклав багато зусиль в цій діяльності. В нас зараз дуже потужна команда, дуже сильні хлопці, дівчатам, правда, трішки треба допрацювати. Але, я впевнений, що вони теж будуть показувати результат на всіх міжнародних змаганнях.

Олександр Чепілко, для XSPORT.ua