Історія МОК: від перших Ігор до глобальних змін – як президенти формували Олімпійський рух

Термін повноважень нового очільника становитиме вісім років з можливістю продовження ще на чотири. Вибір нового лідера відбувається в умовах глобальних викликів, викликаючи активні дискусії та розділяючи думки щодо кожного з кандидатів.

За 130 років існування МОК його очолювали лише представники Західного світу, серед них не було жінок, а лише троє – олімпійські спортсмени. Кожен президент залишив свій слід в історії Олімпійських ігор, долаючи політичні кризи, війни, бойкоти та стрімкий розвиток олімпійського руху. 

Історія цих дев’яти лідерів дає уявлення про те, яким може бути майбутнє МОК.

• Димітріос Вікелас (1894-1896): Перший президент МОК. Початок олімпійського руху

Грек Димітріос Вікелас став першим президентом Міжнародного олімпійського комітету. Його обрали в 1894 році на конгресі в Парижі, де П’єр де Кубертен представив ідею відродження Олімпійських ігор.

Вікеласа обрали значною мірою через те, що перші сучасні Олімпійські ігри вирішили провести в Афінах. Будучи підприємцем і письменником, він відіграв важливу роль в організації змагань і їх успішному проведенні. Ігри 1896 року зібрали 14 країн, близько 241 спортсмена (усі чоловіки) та 43 спортивні дисципліни.

Попри фінансові труднощі, Вікелас зумів заручитися підтримкою короля Греції Георга I, а також зібрати кошти завдяки пожертвам і продажу пам’ятних марок. Після успішного проведення перших Ігор він вважав свою місію виконаною і передав посаду президента П’єру де Кубертену.

• П’єр де Кубертен (1896-1925): Батько сучасного Олімпійського руху 

Французький барон П’єр де Кубертен був головним ініціатором сучасних Олімпійських ігор. Історик і педагог, він мріяв створити міжнародний спортивний фестиваль молоді, який би об’єднував людей та сприяв миру й освіті. Однак Кубертен виступав проти участі жінок у змаганнях, особливо в легкій атлетиці.

За його керівництва МОК сформував основні принципи Олімпійського руху та провів перші Ігри. Кубертен придумав знаменитий олімпійський символ – п’ять переплетених кілець, а також девіз «Citius, Altius, Fortius» («Швидше, вище, сильніше»), який офіційно прийняли в 1924 році. Він також наполягав, що політика не повинна втручатися в Олімпійські ігри, щоб усі народи могли брати участь без обмежень.

У перші роки Олімпійського руху Кубертен стикався з труднощами. Йому доводилося доводити урядам і національним комітетам, що Ігри – це не просто тимчасове видовище. Він також активно просував принцип аматорського спорту, вважаючи його ключовою цінністю олімпізму.

Під час Першої світової війни МОК практично не працював, але Кубертен робив усе можливе, щоб Олімпійський рух вижив. У результаті він не тільки зберігся, а й зміцнився: Ігри 1924 року в Парижі зібрали 44 країни та 3 089 спортсменів. Однак вже за рік, виснажений боротьбою та фінансовими проблемами, Кубертен подав у відставку.

• Анрі де Байє-Латур (1925-1942): Лідерство в часи глобальної кризи

Бельгієць Анрі де Байє-Латур очолив МОК у складний період. Його правління припало на Велику депресію та зростання тоталітарних режимів у Європі. Раніше він допомагав організовувати перші післявоєнні Олімпійські ігри в Антверпені (1920). Байє-Латур, як і його попередники, виступав проти участі жінок у спорті, вважаючи, що вони можуть змагатися лише в «суто жіночих» видах.

Одним із найбільших викликів його президентства стали Олімпійські ігри 1936 року в Берліні, які проходили в нацистській Німеччині. Байє-Латур намагався зберегти нейтралітет МОК, але політичний вплив був неминучим. Ці Ігри стали першими, які транслювали по телебаченню, і зібрали 49 країн та 3 963 спортсменів. Однак Гітлер використав їх для пропаганди ідей переваги арійської раси.

• Сігфрід Едстрем (1946-1952): Відродження після війни

Швед Сігфрід Едстрем очолив МОК у час великої невизначеності. Його головним завданням було відновлення Олімпійських ігор після Другої світової війни. Завдяки його зусиллям Ігри 1948 року в Лондоні стали символом відродження олімпійського руху. У змаганнях взяли участь 59 країн і понад 4 000 спортсменів, проте Німеччина та Японія не були допущені через їхню роль у війні.

Едстрем активно підтримував жіночий спорт і сприяв розширенню кількості дисциплін для жінок, адже їхня участь на той час була ще дуже обмеженою. За його президентства також були зроблені перші кроки у боротьбі з допінгом, а МОК почав рухатися в бік професіоналізації. У 1952 році Едстрем пішов у відставку, залишивши Олімпійські ігри знову міцними та впевненими у майбутньому.

• Ейвері Брандадж (1952-1972): Захисник ідеї любительського спорту

Американець Ейвері Брандадж був переконаним прихильником ідеї, що спорт має залишатися любительським. Він виступав проти будь-якої комерціалізації і навіть пропонував виключити гірськолижний спорт із зимових Олімпійських ігор через рекламу виробників екіпірування.

Брандадж став першим президентом МОК, який раніше сам брав участь в Олімпійських іграх як спортсмен. За час його керівництва кількість країн-учасниць Олімпіад зросла з 69 у 1952 році до 121 у 1972 році, що свідчило про глобальне розширення олімпійського руху.

Однак його каденція була непростою. Найбільш трагічною подією став теракт на Олімпіаді в Мюнхені 1972 року, коли палестинські терористи вбили 11 ізраїльських спортсменів. Брандадж отримав багато критики за своє рішення не зупиняти змагання після трагедії, заявивши: «Ігри повинні продовжуватися».

• Лорд Кілланін (1972-1980): Час бойкотів і напруженості

Ірландець лорд Кілланін став президентом МОК у складний період, коли Олімпійські ігри опинилися під впливом політичних бойкотів. Незважаючи на це, він послабив жорсткі правила щодо любительського спорту та дозволив спортсменам отримувати фінансування від приватних компаній. Це було важливим кроком, оскільки у комуністичних країнах атлети отримували повну підтримку від держави.

Однак політичні проблеми залишалися. У 1976 році низка африканських країн бойкотували Олімпіаду в Монреалі через участь Нової Зеландії, чия регбійна команда грала в ПАР під час режиму апартеїду* (* – офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення). А у 1980 році США та ще кілька країн відмовилися їхати на Олімпіаду в Москву на знак протесту проти радянського вторгнення в Афганістан.

Попри спроби Кілланіна модернізувати МОК, політичні конфлікти та фінансова криза після Монреаля змусили його піти у відставку у 1980 році.

• Хуан Антоніо Самаранч (1980-2001): модернізація та глобалізація

Жоден президент МОК, окрім Кубертена, не впливав на Олімпійський рух так довго і масштабно, як іспанець Хуан Антоніо Самаранч. У молодості він підтримував режим Франко та будував політичну кар'єру, паралельно просуваючись у міжнародному спортивному середовищі.

Після закінчення Холодної війни Самаранч повністю змінив Олімпійські ігри. Він перетворив МОК на сучасну і фінансово стабільну організацію, остаточно відмовившись від ідеї любительського спорту. Саме за його керівництва на Олімпіаду допустили професійних спортсменів.

Самаранч зробив Ігри прибутковими: запровадив систему спонсорства та продажу телевізійних прав, що забезпечило фінансову стабільність МОК. Завдяки цьому Олімпійські ігри стали глобальним явищем, а МОК – однією з найвпливовіших спортивних організацій у світі.

Зміни, які почалися з Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі 1984 року, зробили МОК фінансово успішним, але водночас викликали критику. Самаранча звинувачували у корупції та надмірній розкоші в керівництві комітетом. Особливо гучним був скандал навколо вибору Солт-Лейк-Сіті як міста-господаря зимових Ігор 2002 року. Це змусило МОК створити Комісію з етики.

За його керівництва значно зросла кількість жінок у спорті. Також у цей час проблема допінгу стала однією з головних загроз для чесних змагань. Наприклад, у 1988 році на Олімпіаді в Сеулі канадського спринтера Бена Джонсона дискваліфікували за вживання заборонених речовин.

У 1992 році Олімпіада в Барселоні стала знаковою з точки зору організації, зібравши рекордні 169 країн та 9 356 спортсменів.

• Жак Рогге (2001-2013): боротьба з допінгом та прозорість

Бельгієць Жак Рогге, у минулому професійний яхтсмен, успадкував після Самаранча як досягнення, так і проблеми. Його головною метою була боротьба з допінгом. Він запровадив обов’язковий контроль спортсменів протягом усього року, щоб унеможливити приховування порушень. Однак Рогге визнавав, що повністю викорінити допінг нереально. За це його критикували, вважаючи недостатньо жорстким у покараннях.

Рогге прагнув зробити Олімпіади менш витратними та екологічно відповідальними. Лондонські Ігри 2012 року стали прикладом ефективної організації з чітким фінансовим контролем.

Проте його каденція не обійшлася без скандалів. Вибір Лондона як міста-господаря супроводжувався підозрами у корупції. Також Олімпіада 2008 року в Пекіні стала мішенню критики через порушення прав людини в Китаї, зокрема ситуацію в Тибеті, відсутність свободи преси та погані умови праці.

• Томас Бах (2013-2025): адаптація до сучасних викликів

Томас Бах – перший президент МОК, який сам є олімпійським чемпіоном (золото в командному фехтуванні у 1976 році). За його керівництва головними пріоритетами стали рівність, інклюзія та екологічна стійкість.

Одним із найскладніших моментів його каденції стала пандемія Covid-19. Через неї Олімпійські ігри в Токіо 2020 довелося перенести на рік. Змагання пройшли без глядачів, але Бах зумів зберегти олімпійський дух і провести подію без зривів.

Він ініціював програму «Олімпійський порядок денний 2020» – набір реформ, які зробили Ігри доступнішими та менш затратними для країн-господарів. Завдяки цьому спростили вимоги до приймаючих міст, знизили витрати на організацію та запровадили більше рівності між чоловіками та жінками в різних видах спорту. Під його керівництвом готували Олімпіаду-2024 в Парижі.

Однак його каденція не обійшлася без критики. Баха звинувачують у тому, що він займав невизначену позицію щодо прав людини, зокрема щодо участі Китаю в Олімпійських іграх 2022 року в Пекіні, а також через його ставлення до повномасштабного вторгення росії в Україну.

Крім того, його керівництво у справі російського допінгового скандалу стало предметом суперечок. Згідно з доповіддю Річарда Макларена, оприлюдненою у 2016 році, російські органи влади прикривали та сприяли допінгу понад тисячі спортсменів з росії між 2011 та 2015 роками. Однак під керівництвом Баха МОК дозволив російським спортсменам брати участь в Олімпіадах 2018 року в Пхьончхані та 2020 року в Токіо під нейтральним прапором. Це викликало критику за його нібито недостатню рішучість у застосуванні санкцій.

Наприкінці своєї каденції Бах залишить після себе сучасний МОК з гнучкими структурами для організації Ігор та сильною прихильністю до стійкості та рівності. Його спадщина буде пов'язана з адаптацією Олімпізму до постійно змінюваного світу.

за матеріалом Inside The Games

Фото – Getty Images