Анна Стеценко: «Бувало так, що не приходили на тренування, адже територія поряд з басейном обстрілювалася»

Анна Стеценко є однією з найтитулованіших Паралімпійських чемпіонок в історії України. У її активі п'ять золотих, три срібні, а також три бронзові нагороди Паралімпіад у Ріо-де-Жанейро, Токіо та Парижі. 

Про те, які кроки потрібно зробити, щоб захоплення плаванням переросло у спорт високих досягнень, підсумки Паралімпіади у Франції, підготовку під час обстрілів, плани Анни на майбутнє та багато іншого читайте в ексклюзиві XSPORT.

- Анно, прийміть вітання з успішним виступом на Паралімпіаді. Що відчували на п'єдесталі у Парижі?

- Не можу передати всі ті емоції, які відчувала на той момент. Одне скажу точно, що була величезна радість та гордість, що представляла на п'єдесталі Україну. 

- Наскільки сильно на підсумковий результат вплинуло те, що деякі змагання відбувались в один день?

- Чотириста метрів вільним стилем – моя коронна дистанція, в якій на Паралімпіаді в Токіо взяла золото. На жаль, дві мої коронні дистанції цього разу були в один день, з різницею в годину і через це результат вийшов не найкращим. Дуже сумно через це. Не так прикро саме через місце, як через результат – за 4.29 можу проплисти і на тренуванні. Відчувала розчарування з цієї причини. 

- Як Ваше захоплення та любов до спорту переросло у серйозні результати, Паралімпійське плавання та боротьбу за медалі найвищого рангу?

- Необхідно займатися, повністю віддаватися процесу, тренуванням, слухати свого тренера. Якщо є результат хороший, то радіти недовго, а брати наступну вершину. Якщо є мета, то не звертати увагу на сторонні речі, що відволікають – гулянки, наприклад. Потрібно знайти тренера, який працює з паралімпійцями. Він підказуватиме кроки, щоб захоплення переросло у щось більше. Є внутрішні змагання. Щоб далі рухатись, то треба взаємодіяти з українською комісією, зібрати необхідні документи. Якщо це готово, то можна буде брати участь у етапах Кубка світу, різних світових серіях. Проходиш класифікацію у міжнародній комісії і вже стаєш частиною Паралімпійського руху світового.   

- Ви піднімалися на п'єдестал у Ріо-де-Жанейро, Токіо, в Парижі. Медалі з якої Паралімпіади були найціннішими для Вас?

- Думаю, що найзначнішими були медалі Паралімпіади у Парижі. У країні війна і коли ти на такому рівні представляєш Україну, то це можливість знову нагадати людям за кордоном, що в нашій країні щодня гинуть люди і нам потрібна підтримка. 

- Наскільки сильно підготовка у воєнний час відрізнялася від попередніх?

- Тренуюся у Дніпрі, у басейні «Метеор» і він розташований біля одного заводу. Були труднощі, адже зривалися тренування через обстріл і кілька разів ми бігли вниз. Дуже гучні були вибухи і, звичайно, це вплинуло на підготовку. 

- Як часто такі обстріли відбувалися?

- Не можу сказати, що постійно. Бувало так, що не приходили на тренування, адже територія поряд з басейном обстрілювалася. Було, що на три дні їздили до іншого міста тренуватись, щоб не втрачати форму.

- Для Вас це - третя Паралімпіада. Чим відрізняється спортсмен, який дає короткостроковий результат від стабільного протягом багатьох років?

- Все залежить від тренувань. Якщо спортсмен ставить перед собою високу планку, великі цілі та мрії і йде до них незважаючи на все, то він показуватиме найкращі результати. 

- Наскільки сильну роль у Вашій успішній кар'єрі займає підтримка рідних та близьких? Розкажіть про цих людей.

- Думаю, кожен спортсмен має певних людей, які займають дуже велику роль у його житті. Думаю, це безпосередньо тренер, який 24/7 перебуває з тобою. Тренер зі мною вже впродовж одинадцяти років. Батьки, чоловік, близькі друзі постійно підтримують. Під час найбільших змагань відчувається підтримка всієї країни, люди дивляться виступи по телевізору, вболівають. З особистого оточення найголовніші, звичайно ж, батьки, чоловік і близькі друзі. 

- Чи є у Вас кумир у плаванні?

- Не можу сказати, що з самого дитинства на когось рівнялася, когось наслідувала. Були люди, чиї успіхи та перемоги захоплювали, але щоб бути схожою на них – ні, такого бажання не було. Батьки казали, що буду як Яна Клочкова, а я відповідала, що поживемо та побачимо. Загалом – мені імпонують люди, які досягають своїх цілей. Круто було б перебороти себе і рухатися до своїх цілей також. 

- Яку пораду дали б атлетам-початківцям?

- Кожному спортсмену побажаю не зупинятися на досягнутому і якщо бувають ситуації, коли опускаються руки, то треба продовжувати далі, бо піти можна завжди, а рухаються вперед лише одиниці. 

- Свого часу Ви переїхали з Донецької області до Дніпра. Зараз багато Ваших земляків змушені розпочинати життя спочатку у нових регіонах. Яку пораду дасте їм?

- Я переїхала до міста, коли ще не було війни, у 2013 році. Не скажу, що наші ситуації схожі та зіткнулася з великими труднощами. Нас тоді поселили до гуртожитку. Звичайно, було нелегко знаходити друзів. Потрібно перебороти себе. Дивлюся на своїх батьків, які багато років провели на Донеччині, вони втратили житло і все, що нажили за багато років. Їм дуже важко усвідомити та прийняти те, що вже не повернуться туди. У нашому рідному місті зараз руїни та все заміновано. Люди, які молодші – їм набагато простіше змінювати обстановку та адаптуватися. Щоб не траплялося, необхідно жити далі, рухатися вперед та знаходити себе у новому місці. Після важких потрясінь завжди настає світла смуга. 

- Яка зараз ситуація у Вашому рідному Соледарі? 

- На даний момент Соледар окупований і практично повністю зруйнований. Місто за поточним станом нагадує Бахмут. Знайомий казав мамі, що там мешкає близько десяти людей. Інші – це російські військові. 

Віталій Дюга спеціально для XSPORT.ua