Інтернат, сльози вдалині від дому, підкилимні ігри і величезний тиск. Через що потрібно пройти заради медалі Олімпіади?

На літній Олімпіаді в Токіо збірна України взяла 19 медалей. І наша команда подарувала чимало сенсацій. Приємних і не дуже.

Визнані лідери, такі як Ігор Радівілов, Ольга Харлан, Дар'я Белодід не зуміли продемонструвати свій максимум. Але знайшлися і ті, хто стрибнув, здавалося б, вище власної голови.

Ігор Рейзлін, Олена Старикова, Людмила Лузан – мало хто очікував від них таких успіхів. Як і від борця греко-римського стилю Парвіза Насібова.

Він розповів, через що йому довелося пройти, щоб в результаті завоювати настільки емоційне срібло в категорії до 67 кг.

Про спортивний інтернат

У п'ятому класі я переїхав жити в спортивний інтернат в Маріуполь, це десь більше 400 км від Миколаєва. Жив далеко від своїх батьків.

Тренер був такий злий у мене. Я так його боявся. Перший місяць я просто ридав за батьками, дуже сильно хотів повернути додому. В першу ж ніч я зателефонував мамі і говорив забирати мене звідси, що я не хочу тут жити.

Я тоді вдома постійно спав з мамою, з татом, їв з рук мами. А тут в інтернаті навіть їжу холодну дають... Мені все це не подобалося.

Але через якийсь проміжок часу бувало і таке, що я додому не хотів їхати, тому що з кимось здружився. Якщо в школі ви бачилися тільки вранці, то в інтернаті я роками поруч з цими хлопцями ріс, ми їли, грубо кажучи, з однієї тарілки.

Я був в трьох інтернатах. У кожному я ставав дорослішим, мудрішим, кращим. Інтернат багато чому мене навчив. Були такі дні, що я залишався голодним, їсти не було нічого...

Знаєте, люди йдуть в армію там в 20 років, а я був в ній, фактично, з 12, тому що інтернат – це як армія. І хорошого багато, і поганого чимало. Зараз я усвідомлюю, що, з одного боку, віддав би свою дитину в інтернат, а, з іншого, не віддав би.

Про проблеми з документами після переїзду з Азербайджану

Найбільша складність була, що я непогано боровся, але у мене були проблеми з документами. Я боровся на міських, на міжнародних змаганнях, але на чемпіонаті України, щоб відібратися на Європу чи світ, я не міг.

В один момент мені це дуже не подобалося. Думав, що, напевно, не варто. Який сенс, якщо я борюся, але нікуди не виїжджаю. Було таке, що я хлопців перемагав, вони їздили на Європу, на світ і брали там медалі, а я залишався весь час за бортом.

Але я розумів, що батько зробить все можливе, щоб отримати ці документи. Просто це довгий і важкий процес. Грошима їх не купиш. Та й грошей особливо не було, щоб все це зробити.

Тому в той момент своєї кар'єри я навіть іноді думав, що, напевно, буду з батьком десь поруч ходити, якісь гроші заробляти. Не моє це. Якщо не виходить, то, що я зроблю.

І ось з першого разу я став чемпіоном України. Потім поїхав на чемпіонат Європи і став другим. А на чемпіонаті світу – третім. З цього і почалася моя спортивна кар'єра.

Про конкуренцію в збірній

Був момент, що я вже думав про Париж, що залишуся без Токіо. У нас в Федерації були розбіжності – мене нікуди не хотіли відправляти. У нас був такий спортсмен (на той момент першим номером збірної України був Артур Політаєв - XSPORT.ua), якого везли на змаганнябез відбору і без будь-яких критеріїв. Якась симпатія до цього спортсмена була.

Так, ми з ним боролися, у нас серія була десь 3-3. Ось тільки останні півтора року, в зв'язку з коронавірусом, ми ніде не боролися. А попередній раз він у мене виграв. За ці півтора року багато чого змінилося, але я не міг цього довести – ні на тренуваннях, ні на змаганнях.

Вийшло, що його везли і туди, і туди, і туди, а я просто залишався за бортом: «Просто тренуйся, Парвіз, ти хороший хлопець». Я був для нього як хороший спаринг-партнер.

Виходить, цей хлопець поїхав на перший ліцензійний турнір, європейський, там легше взяти ліцензію, але він там програв. А у мене завдання було більш важке – потрібно було боротися на світовому відборі.

Але, знову ж таки, хотіли все одно сутичку провести, все ж його взяти, але потім дивом так вийшло, що поїхав я. Поїхав і з першої спроби вийшов у фінал – тренер сказав, що не варто, що завдання виконане, путівка на Олімпійські ігри є, потрібно до них готуватися.

Повернувшись з цього турніру у мене все одно були неприємності. До мене доходили розмови, що взяв ліцензію я, але поїхати туди може інша людина. Але Шацьких дуже наполягав, щоб поїхав я. І так вийшло, що я виправдав його надії. Когось потішив, а когось – ні.

У збірній у нас зміюшник такий в один час був... Кожен намагався когось витіснити. Тренер один ходив, руку ставив на капот машини, щоб зрозуміти о котрій ти приїхав, чи не спізнився ти на відбій. У нас не все так гладко, як здається.

Про значення цієї медалі

Я розумів, що, фактично, дивом потрапив на ці Олімпійські ігри. Перед сном говорив собі, що якщо потрапив сюди, то не просто так. Кожен раз, коли я лягав спати, то думав, мріяв, як би мені важко не було, що я повинен поїхати звідти не з порожніми руками.

Я розумів, що цією медаллю можу багато чого змінити. Як би це погано не звучало, але я розумів, що якщо у мене буде медаль, то я, в першу чергу, можу забезпечити життя своєї сім'ї. Може не якесь розкішне, але хороше.

Це був великий стимул.

Все це важко, але коли ти стоїш з медаллю, то розумієш, що це все зроблено недаремно. Коли праця окупається – це дуже приємне відчуття. Я готовий пройти шлях в десять разів важчий, щоб опинитися на цьому п'єдесталі ще раз.

Зараз я приїхав в Запоріжжя – мені там і квартиру дали, і грошей. Але у мене це не викликає жодних емоцій. Я не можу зараз ніяк отримати ті емоції, які отримав там.

Хіба що поїду в 2024 році і стану олімпійським чемпіоном. Нічого в цьому житті солодшого не відчував, ніж коли твоя важка праця так красиво окупається.

Ця медаль, вона означає, що я пройшов якийсь правильний і чесний шлях, інакше б я до неї не дістався.

Повне відео інтерв'ю: