Семен Новіков: «Коли я був в збірній України, багато хто був здивований моїм прагненням відібратися на Олімпіаду»

Він став чемпіоном Європи з греко-римської боротьби у складі збірної України, а олімпійським чемпіоном – вже виступаючи за Болгарію. 

Про те, чому так вийшло, підтримку близьких, протистояння з Жаном Беленюком, відмінність школи боротьби в Україні та Болгарії та майбутні плани Семен Новіков вперше поговорив з українською пресою після свого тріумфу на Олімпіаді в Парижі. 

Ексклюзив XSPORT далі – до вашої уваги!

- Розкажіть про зміну спортивного громадянства та ваш перехід до збірної Болгарії.

- Коли я був в збірній України, багато хто був здивований моїм прагненням відібратися на Олімпіаду в Токіо. Вважаю, що якщо атлет не мріє проявити себе на головних у житті стартах – то це дивно. Тоді я вимагав сутичку за право відібратися на Олімпійські ігри. В моїй категорії тоді був Жан Беленюк. Я нічого поганого нікому не зробив, у мене була спортивна мрія. За документами та всіма регламентами у мене мала бути така можливість, враховуючи результати року. Якщо підняти архіви Міністерства молоді та спорту України, то за критеріями у мене мав бути відбір за можливість поїхати на Олімпіаду, але його не було. Багато хто почав розповідати, що я навіть не відібрався б, адже психологічно треба бути стійким. Зрештою, я завоював ліцензію з першої спроби на чемпіонаті світу, але вже виступаючи за Болгарію. Далі скептики говорили, що на Олімпіаді інша атмосфера і не знаємо, як він себе там покаже. Мені вдалось виграти Олімпійські ігри. Як показав Париж, за всі свої сутички я віддав суперникам лише два робочі бали. Це моя відповідь, що психологічно був готовий до Олімпійських ігор і всієї відповідальності тут. Лише хочу довести, що через помилку посадових осіб, які не повірили в мене, вийшло ось так. 

Насамперед довів самому собі, що можу і що гідний золотої медалі Олімпійських ігор. Хочу, щоб в усіх збірних в Україні вірили та давали шанси молоді. Якщо буде кумівство чи панібратство, то молоді таланти будуть змушені зав'язувати зі спортом чи їхати з України та виступати за інші країни. Таке може призвести до того, що помре внутрішня конкуренція. Потрібно всім давати однакові можливості. Для всіх повинні бути ті ж самі умови та правила. 

- Розкажіть, які емоції відчували на олімпійському п'єдесталі?

- Відчував позитивні та невимовні емоції! Немає таких слів, щоб передати все те, що діялося в серці та в голові. У перші секунди після фінальної сутички не міг повірити, що це все відбувається на Олімпіаді. Таке ж відчував стоячи на п'єдесталі. У фіналі виграв з рахунком 7-0. Не можу сказати, що це була моя найважча сутичка у житті. До цього в моїй уяві головною сутичкою в кар'єрі мала бути саме та сама –- за «золото» Олімпійських ігор. Виявилося інакше. Думав, що заключний поєдинок буде напруженішим. Найскладнішою для мене виявилася півфінальна стадія з угорцем, адже виграв у нього з мінімальною перевагою. Цей поєдинок також для мене був особливим, тому що я того року тричі програв цьому опоненту і жодного разу не перемагав його раніше, до нашої зустрічі на Олімпіаді. Розплатився, так би мовити, однією сутичкою за три попередні поразки йому. 

- Що було найважчим у підготовці? 

- Найважче – робити базову роботу. Швидкісно-силові тренування, кардіо, спринти, кроси, спеціальні тренування на килимі. Також складності додають ситуації, коли з'являються мікротравми. Ти повинен не збиватися з тренувального процесу і водночас не посилити свою травму. 

- Ви – олімпійський чемпіон! Які плани далі? 

- Наступного року буде чемпіонат світу. Буде і чемпіонат Європи, але для себе ставлю акцент якраз на перший згаданий турнір. На чемпіонаті Європи перемагав у складі української збірної. У складі болгарської перемагав на Олімпіаді. Для повного комплекту мені не вистачає золотої медалі чемпіонату світу. Сам я родом з Харкова і колись став першим атлетом, який привіз «золото» чемпіонату Європи з греко-римської боротьби до міста. Хочеться стати першим харків'янином, який завоює окрім «золота» олімпійських ігор і «золото» чемпіонату світу з греко-римської боротьби. 

- Який момент у Вашій кар'єрі можете назвати переломним? 

- Один певний момент важко назвати. В моєму випадку переломним був цілий рік – 2021. Він був дуже насичений подіями. Були тоді плани відібратись на Олімпійські ігри, які зруйнувалися. Того ж року отримав травму плеча, порвав зв'язки та переніс операцію. Відновлення було дуже довгим та непростим. Тоді й почав замислюватись про перехід до Болгарії. Все накопичилося і раптово вирішив, що щось у своєму житті змінюватиму. Тривати так більше не може. 

- Хто найбільше підтримував у той скрутний час?

- Звичайно ж, найсильніше відчувалася підтримка моїх батьків. Також постійно на зв'язку були і мої найкращі друзі. У тренерів, наприклад, є й інші спортсмени, вони не можуть дозволити собі забути за інших і зосередиться тільки на вас, а у батьків я один. Деякі після такої травми, яка була у мене, не повертаються на свій колишній рівень і не показують навіть двадцяти відсотків своїх колишніх можливостей. 

- Ваше протистояння з Жаном Беленюком на килимі пішло на користь кінцевому результату обох? 

- На тренуваннях ми завжди ставали в пару. На ньому дуже виріс. Завжди брав з нього приклад, як треба тренуватися. Брав як позитивні речі від Жана, так і навчався на його помилках. Це дуже великий плюс, що в мене був такий старший товариш, який досяг таких висот. Це я про спільні тренування. 

Щодо зустрічей на офіційних змаганнях не можу сказати, що в нас їх було багато. Ми боролися лише двічі – на чемпіонаті України у 2018 році у фіналі та наступного 2019. Тоді був зовсім молодим ще. Після цього ми на турнірах не перетиналися. Було б більше користі, якби ми частіше зустрічалися на змаганнях, коли я був би старшим у мої 22-23 роки. Хотілося б перевірити свої сили на Жані у своїх пікових кондиціях. На жаль, такої можливості не було. Про себе скажу, що люблю боротися з тими людьми, яким програвав. Після цього можна буде побачити чи виріс сам як спортсмен чи деградував. 

Жан Беленюк та Семен Новіков

- Ви з Харкова. Місто щодня бомбардують. Розкажіть, як ваші близькі, друзі, які там? Якими історіями діляться з вами? 

- На жаль, щоразу, коли розмовляю з рідними та друзями звідти, то позитивних історій дедалі менше. Батьки мої у селі живуть, бо у Харкові небезпечно. Мої друзі деякі у Харкові, хтось на фронті воює. Їм та українським захисникам бажаю здоров'я, удачі та якнайшвидшого мирного неба! Кожному військовому вдячний, що вони захищають наш дім. Хочу побажати, щоб Бог їх оберігав! 

- Наскільки важливу роль в успіху спортсмена відіграють рідні та тренер?

- Мені дуже пощастило, що батьки та сім'я завжди вірили в мене і в те, що мені вдасться пройти цей шлях. Перший мій тренер Олег В'ячеславович Менько, на жаль, не встиг застати найбільші перемоги. Він помер. Свого часу ми тренувалися разом п'ять років, потім він передав іншому наставнику Павлу Григоровичу Лук'янчуку, з яким ми також пропрацювали шість років. В Україні останнім моїм тренером був Юрій Леонідович Тимченко. В Болгарії працюю з Сосланом Олександровичем Фарнієвим. У мене особистих тренерів було чотири за все життя. Кожному з них вдячний. Від кожного отримав користь і дуже хороші уроки, які допомогли мені стати олімпійським чемпіоном. 

- Чим відрізняється школа боротьби в Болгарії від української? 

- Це дуже цікаве питання, і на нього я маю хорошу відповідь. В Україні у нас дуже добре розвинена боротьба до 19 років. У цьому плані є класно збудована система роботи з молоддю, постійні збори. Для розвитку цього віку є чудові умови. Вже коли ти стаєш старшим, то необхідно себе забезпечувати, за щось жити. Якщо візьмемо дорослу боротьбу, то в Болгарії найкращі умови, щоб показати себе на найвищому рівні. Нині не маю на увазі фінансове стимулювання. Тут з тобою тримають зв'язок і постійно підтримують на всіх рівнях і всіх ситуаціях. На жаль, в Україні, коли зіткнувся з важкою травмою, то сам собі був режисером. Не відчувалося допомоги від Федерації. Спортсмени віддають своє життя у залах та тренуються, щоб підняти престиж країни. В один момент, коли можуть зламатися, вони мають бути застраховані від таких випадків. Що їм робити далі, якщо через травму вони не зможуть продовжити зі спортом? Якщо продовжити порівняння, у Болгарії, якщо в одній категорії є два хороші спортсмени, то вони вкладають свої ресурси і в одного, і в іншого, щоб підвищити конкуренцію. Стимулюють обох. В Україні, на жаль, такого не вистачає. 

- Розкажіть про свої благодійні ініціативи? 

- Прихильник того, що добрі справи робляться тихо. Я маю друзів волонтерів, реабілітологів, які мають свої реабілітаційні центри, які безкоштовно допомагають людям. Цікавлюся у них, чим можу бути корисним і допомагаю, де можу. 

- Чи є у Вас кумир – спортсмен або людина, на яку рівняєтесь? 

- Так, така людина є. Тут в Болгарії ми часто проводимо спільні збори з олімпійською командою Куби. Готувалися до чемпіонату світу, Олімпіади в Парижі. Вони мають борця – Міхайн Лопес, який є п'ятиразовим олімпійським чемпіоном! Почав за ним стежити ще до Ігор в Ріо у 2016 році. Дивився кожні його змагання, вивчав стиль. Цей спортсмен мене дуже мотивує. Він постійно скидав багато ваги – по 25 кілограмів. Мені завжди було цікаво, де він після всіх своїх спортивних заслуг та в немолодому віці знаходить стільки сил, бажання робити щодня всю рутинну тренувальну роботу та знову виходити на змагання. Він спортсмен рівня Роналду та Мессі, але на Кубі у нього немає таких можливостей та умов як у них. Проте він – стільки років на топ рівні і на Олімпіаді не програв жодного разу за два десятиліття. Це гідне поваги вважаю. Він приклад у нашому виді спорту! Лопес доводить, що не важливо, скільки в тебе грошей і які є можливості. Головне – бажання та наскільки ти дисциплінований. Бачив, навіть особисто на власні очі на зборах, що у свої 41 він вставав о 06:00 і робив зарядку. 

- Чому? Ви погодились дати це інтерв'ю?

- Так склалося, що українським журналістам я давав лише короткий коментар ще у Парижі. XSPORT дуже поважаю за ваше об'єктивне ставлення до спортсменів та якісну роботу. У 2020 році у розпал ковіда було мало змагань. Тоді я виграв чемпіонат Європи та став третім на Кубку світу. У номінації спортсмен року мав увійти до топ-3, максимум до топ-5 за підсумками. Але мене поставили лише на восьме місце. А за версією XSPORT, мене поставили на перше місце. І було неймовірно приємно, що ви оцінювали реальні спортивні здобутки!  

Віталій Дюга спеціально для XSPORT.ua