Болдирєв: «Від чого вони прийшли мене рятувати? Від гарного життя? Рятуй свою країну, ти, імператор, дебіл кремлівський»

Дворазовий чемпіон світу, чемпіон Європи, автор п’яти світових рекордів у швидкісному скелелазінні Даниїл Болдирєв став гостем етеру проєкту XSPORT «Разом до перемоги!»

І він відразу ж взявся заряджати українців позитивом і наполягати – росія вже програла, хоч поки не підписала пакту про капітуляцію.

Ми вже перемогли, просто цього ще не відчули. Це як на змаганнях, як говорив мій тренер: «Перемагають до того, як вийшов на доріжку». Тому ми вже перемогли. Скоро ми це відчуємо. Слава нашим героям, котрі наближають перемогу кожен день.

Де вас застала новина про початок війни, якими були перші дні після вторгнення росії?

Якщо ви знаєте мою міні-біографію, то я з українського Донецьку. У мене перша війна почалася в 2014 році. Але друге, що вдарило мені в серце, це вже 24 лютого. Я був у Києві. Лише почав знімати квартиру поблизу тренувальної бази.

І от, пам’ятаю, як о 6 ранку лунає якась сирена. Я якраз в ту ніч дуже погано спав. І першою думкою я згадав всі ці фільми, згадав як розповідав мій прадід про сирени під час Другої світової війни. Я не розумів, думав, що це може бути якийсь сон. Штурхав свою дівчину, кажу, що мабуть бомблять, війна. Заходжу в телефон, а там пишуть, що росія напала на Україну.

Я розумію, що були новини про це, були розмови, але все одно не міг повірити. Як так в XXI столітті, коли ми маємо стільки гарних людей, коли у нас більше добра, любові, як це могло трапитися?

Перші два дні я був на цій зйомній квартирі. З нею там окрема історія. А потім поїхав до свого брата в село, вивіз жінку та сина Івана Настенка, нашого чемпіона світу і Всесвітніх ігор з джиу-джитсу.

Після цього подзвонив Сергію Стаховському і питаю: «Де зброя? Я готовий йти. Що можу зробити – те зроблю. Так, я не воїн, не герой, але хочу допомогти». Він відповів, що ні, що моя війна буде на фронті спортивному, сказав чекати розпорядження міністра, поїхати готуватися до змагань. І десь 9 березня я поїхав до Німеччини на наші збори.

Зі мною так вчинили… я дуже близько це прийняв до серця. Моя мама виховувала мене в любові і добрі і вона каже: «Це тому, що ти так не вчинив би». Мені ось вже телефонували юристи. Буде суд.

Якщо коротко, то я навіть не міг подумати і уявити, що в такі важкі часи для нашої країни є люди, які на горі намагаються нажитися, внести якийсь розбрат.

Це було в кінці лютого, мені зателефонував власник квартири. Питає як я там, чи все гаразд зі здоров’ям. Каже: «Для мене це бізнес, я весь в кредитах». Тобто здалеку заходив. Зрештою, сказав, щоб або я платив, або щось вирішував.

Відповідаю йому, що скоро поїду на збори, прошу, щоб взяв завдаток як суму за наступний місяць, якщо в середині березня я зателефоную і скажу, що не повертаюся до України з Німеччини, то все.

Він каже, що ні, що так не робиться. Я зрозумів, що він хоче, аби я зібрав речі і виїхав. Без питань. Тільки сказав йому, що не зможу забрати відразу все. Головне ж, життя, безпека твоїх близьких. Я з Донецька і чудово знаю, що речі – це не найважливіше.

Згодом мої знайомі приїхали за рештою речей. А він поміняв замок, хоч і не мав права цього робити. Потім сказав, що вони можуть приїхати, його товариш їх зустріне, відкриє двері і вони заберуть все. Але коли вони приїхали, то той товариш просто приносить кілька пакетів, в яких багато чого немає, і каже: «Це все, розберемося після війни». А коли питали про решту, то сказав: «Нехай взагалі доведе, що то взагалі його речі».

Мені дуже соромно за цю історію. Це така маячня. Я вже собі сказав, що ну його. Але буде суд, юристи сказали, що справедливість візьме гору.

Просто у мене стільки знайомих в Маріуполі, товариш, з яким ми тренувалися разом, він загинув – його розірвало на шматки. Тому я дякую, що ви вислухали частину мого крику душі про те, що є такі люди сьогодні, які ось так наживаються, але зараз це зовсім не важливо.

Зараз спілкуюся багато з нашими солдатами, дивлюся як наші бійці «Азову» творять історію, вони показують, що у нас найсильніша армія, що наш український дух незламний, що росіяни не зможуть забрати наші землі, наші життя.

В такі часи не хочеться говорити про якогось комерсанта, який захотів нажитися на вкраденій плазмі, грошах. Це його доля. Краще говорити про якісь більш важливі речі.

По-перше скажу, що для мене Донецьк залишається українським. По-друге, я спілкуюся лише з тими людьми, які звідти виїхали, які для мене дуже важливі. Тому що життя лише одне і витрачати час на людей, котрі хочуть мені довести що щось не так, немає сенсу.

Я ні з ким там з 2017 року не підтримую контакт, після нагород президента я туди нев’їздний. І в цей Донецьк я сьогодні не хочу приїжджати. Так, це моя батьківщина, я хочу повернутися в український Донецьк. Але, те, що з ним сьогодні відбувається…

Проте я все ж чув інформацію про цю мобілізацію, що першокурсників забирають, вони йдуть воювати проти України, що людей в так званих ЛНР і ДНР беруть і прямо як гарматне м’ясо забирають, хлопців 17-18 років.

Прикро, що ворог ось так використовує людей, як м’ясо. Ми знаємо, за що ми боремося, наші хлопці, на жаль, гинуть, але вони хоча б знають за що. Це боляче, це пекло, я, напевно, не маю права так говорити, оскільки не воюю сам. Велика шана нашим воїнам.

Однак ворог дійсно диявол. Він робить найжахливіші речі. Сьогодні кидає в бій 17-18 річних, а завтра скаже, щоб жінки йшли воювати. Вони кричать, що росія – це імперія велика, що тут фашисти. А тому дійдуть до того, що проти фашистів і жінки мають воювати.

Звісно, я утрирую, але такими вчинками ворог показує, що вже програв. Це як в спорті, коли атлети використовують допінг, підкилимні ігри. Це вже поразка. Ось таке от обличчя нашого ворога.

Так, шкода людей. Шкода тих, хто не зміг виїхати. Це вже інше питання з приводу того хто зміг, хто не зміг, чому залишилися, але вони все одно люди. І їх ворог використовує як м’ясо. Обличчя у ворога вже немає. Залишилося знищити лише його серце. Ми знищимо його.

Можу відповідати за себе. Я відразу виїхав з Донецька. На днях, до речі, не міг заснути, згадував це все.

В 2014 році, коли був в Донецьку, виходив на мітинги на підтримку України. Тоді хтось найняв цих наркоманів, нас били дубинками… мені не попало, проте я бачив, як людей били, розганяли їх, камінням в машини кидали з криками: «Росія! Україна – фашисти». Там таке коїлося…

І коли стало дуже небезпечно, то я виїхав. У мене якраз скоро був чемпіонат світу, потрібно було готуватися. Зрештою я його виграв, встановив рекорд світу. Як же зараз це видається неважливим…

Тоді я тренувався у Нікополі і Одесі. Потім я жив у Маріуполі, Одесі, Києві, знімав квартиру, платив податки. Я завжди розповідав за кордоном що таке Україна, що туди, на Донбас, прийшов ворог і просто вбиває наш дім, наших людей.

Я робив те, що міг: їздив на змагання, допомагав нашим воїнам – у мене дуже багато друзів, які були в АТО, при зустрічі завжди їм дякував і буду дякувати.

Ці все 8 років я намагався зробити якийсь внесок в побудову нашої прекрасної, вільної, незалежної України. Змаганнями, тренуваннями… У нас були складні часи за попереднього керівництва Федерації, коли розкрадалися кошти, корупція була. Тоді доводилося їздити на змагання за свої гроші. Я працював тренером в Китаї, в Австрії, щоб потім на ці гроші поїхати на чемпіонат світу і конкурувати зі спортсменами, котрих готував.

У мене питали там час від часу, чому я не залишився, чи пропонували мені там контракт. А навіщо? Я завжди там вдягаю футболки збірної України чи з символікою Маріуполя. Я знаю, що чемпіоном мене виростила наша країна, чому я маю розповідати китайцям, що у нас там немає інфраструктури чи щось таке. Ні, я розказував які ми сильні. Тому мені й не пропонували переїхати до них. Не треба. У мене все є.

Тому всі ці 8 років я, що міг, те й робив. І щиро вірю, що мені чимось вдалося допомогти країні. І я далі буду це робити.

Я не можу говорити з точки зору політики. Але ті люди, які мене оточують, вони пишуть пости, щоб росіяни забиралися геть з України. Я їм пояснив, що відбувається у нас, показав фото з Бучі, з Маріуполя. Є люди, які допомагають, тут скрізь наші прапори висять.

Скажу так, я відчуваю підтримку. На рівні людей, на рівні серця. Так, є політика, у них зараз паливо дуже дороге… Але, коли я йду по вулиці з тренування в українські формі, то у мене мурашки по тілу, я відчуваю, що люди знають, що таке Україна, що вона непереможна, незламна, що вона дійсно бореться і перемагає ворога, найбільш жахливого ворога.

Але, авжеж, у них є свої сім’ї, їм треба жити, у них є своя певна криза економічна. Вони мають право на це витрачати свій час, свою енергію. Проте я відчуваю тут підтримку. Тут кожного дня чую «Слава Україні!», бажають мені гарного тренування. Тут у мене немає питань.

Однак так, коли читаю про санкції, то бачу, що Німеччина пасивна в цьому плані. Та сила в людях. Люди нас підтримують в усьому світі.

В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що не бачите передумов до того, аби Донецьк знову став справді українським. 8 років людей там годували пропагандою. Наскільки ми зараз наблизилися до того, щоб повернути Донецьк назад до України і наскільки люди там дійсно готові до цього?

Я однозначно вірю, що вони хочуть до України. Навіть тренер з легкої атлетики мій. Йому 82 роки. Він совковий чоловік, але говорить: «Україна – це моя країна».

Я щиро вірю, що люди там хочуть, щоб була Україна, щоб Донецьк повернувся. Якісь люди можуть себе дурити, обманювати, що їх там бомбили, що зараз так і треба, що росія там… Але це якісь 10%. Це ті, хто заблукав. Люди мають право помилятися.

Та якщо ми візьмемо загалом, щиру людську позицію, то люди хочуть. І буде там Україна. Я в це вірю. У мене навіть сон був, що я тренуюся в Донецьку до Олімпійських ігор. Вірю, що 90% хочуть бути українським Донецьком. Там українці живуть, наші українці. А ті, хто заблукав, тим допоможемо розблукатися. Це теж наші люди, їм треба також допомагати.

Це дуже важко. У мене там мій найкращий друг. Там важка ситуація. Те, що мені друг розповідав про ці братські могили, про цих дітей, захоронених на футбольних полях в 30 сантиметрах від поверхні землі, що людей змушують закопувати це все…

Там жахіття. Зараз навіть згадувати те, що він розповідав, важко. Там жах, як багато людей загинуло. Там справжнє варварство коїли… бомбили Драмтеатр, знаючи скільки там людей, в спину стріляли. Жах.

Може я зараз звучатиму як дитина, але мені не віриться в це все, в те, що мені розповіли. У мене є фото хлопця, він був КМС по самбо, дуже перспективним спортсменом, він страхував мене, коли я готувався до чемпіонату світу в Японії… його розірвало на шматки. Його батько з моїм другом шукали цього хлопця, побачили, що собака щось їсть, а це була його нога.

Коле це варварство покажуть по всьому світу – люди просто в шоці будуть. Хоч і говорять, що відчути біль можна лише тоді, коли сам через це пройшов. Але ні, коли ці жахи будуть показані, кожен у світі в шоці буде, відчує частинку цих страждань.

Проте я такий, що які б проблеми не були, все одно буду вірити в краще. Якщо говорити про спорт, то навіть коли мені важко було, коли у мене в 2017 році загинув дідусь в Донецьку, що мені за батька був, а я його похоронити не міг, коли у мене травми були, я завжди знаходив мотивацію, продовжував любити життя, Україну.

Я серцем вірю, що все буде добре з Маріуполем, що всі ці Пушиліни, які прийшли, вони підуть звідти вперед ногами. Ми відбудуємо Маріуполь. Всі допоможемо, хто чим може. Так, ті, хто втратили близьких, тим я навіть не знаю, як допомогти… Але я вірю, що Маріуполь буде українським. Так, там буде багато болю, однак наша любов, любов до української землі, до українського народу, вона переможе цей біль. Хочу вірити в це. Я маю на це право. Не буду вірити в погане.

Не скажу, що я там дуже розумний, що я багато розумію в житті, але я точно не тупий. Те, що вони говорять, що прийшли рятувати… У мене просто мозок вибухає. Я жив в Донецьку, в Маріуполі виходив на пробіжки, тренувався. Мене не треба було рятувати. Що за маячня?

Я прекрасно жив у Донецьку, тренувався, купався, з друзями гуляв, обіймався, любов була. Від чого вони прийшли мене рятувати? Від гарного життя? Люди біжать звідти, де погано. Я втік з Донецька. Люди біжать сьогодні з Маріуполя, Луганська, Донецька. Навіть ті, в кого вже сил немає, навіть без ніг…

Кого вони прийшли рятувати? Нікого. У мене немає розуміння…

Ті російські військові кажуть, що вже не хочуть воювати. Ну так станьте і підіть на Кремль, якщо ви все розумієте. Чи кишка тонка? Напевно, там все ще є люди, які вважають, що це спєцапєрация, що вони потужна армія, що тут у нас фашисти.

Нехай своїх рятують. Скільки там їх, 140 мільйонів росіян? З них 130, я зараз, звісно, утрирую, живуть за межею бідності, ходять в один туалет пів міста… Три роки тому я дивився по їх «Пусть говорят», що якийсь ветеран війни вже 5 років живе на п’ятому поверсі, тому що йому держава не надала коляску, щоб він міг на двір спуститися і подихати свіжим повітрям.

Отак він шанує своїх ветеранів. Дебіл цей кремлівський. Так ти поїдь по містам. Сидить він у Кремлі. Поїзди по містам, подивися як твої ветерани живуть. Вони не те, що не можуть, я вибачаюся, підтертися за собою, вони на вулицю не можуть п’ять років вийти. Ти цих ветеранів розтоптав просто, а зараз топчеш інших, кров робиш в іншій країні.

Рятуй свою країну, ти, імператор. Що у тебе в країні? Ти за собою слідкуй. Ти живеш за якимись християнськими поняттями, то за ними людина має спочатку за собою слідкувати, якщо вона робить правильні кроки в житті, то довкола неї все теж вибудовується правильно. А зараз вже навіть руські говорять, які бояться, що, я вибачаюся, але росії пізд*ць. Це я м’яко так.

Все. У неї немає ні друзів, ні сусідів. Вони в крові і кістках. Люди будуть потім топтатися по їх могилах, де вони будуть зі своїми мільйонами лежати. Це 100%. Бо вони зробили гірше пекла. Нам релігія розповідала, що таке пекло. Це гірше в 10, а то і в мільйон разів пекла. Тому що про нього ми тільки чуємо, а це трапляється насправді.

Так, ставлення стало трохи кращим. Але я б не сказав, що це дуже відчувалося, бюджет надто не збільшився, кількість інфраструктури також.

Але Міністерство – це бюрократична машина. Я дуже поважаю Вадима Марковича Гутцайта, та мені здається, що система не ідеальна. Ми поки не стали її частиною повноцінно. Я спілкуюся з представниками інших видів спорту, бачу яка в них підтримка, які у них бюджети.

Так, для мене це можливість виступити на Олімпійських іграх. Це дуже добре. Я знаю, що можу поїхати в Париж і виграти там золото, там буде грати гімн України. У нас багато талановитих спортсменів. В Парижі будуть медалі. І в Лос-Анджелесі. У нас є величезне поле для розвитку.

П’ять років назад я сказав би: «Ми олімпійський вид спорту. Де все?» Зараз я бачу, що у нас немає такої інфраструктури, як у Німеччині чи Австрії. Проте водночас не можу сказати, що у нас все так погано. Ми трохи відстаємо, але це питання часу.

Питання залишаються, однак до війни у нас пішли потужні зсуви: збори в Бахмуті, кріосауни, сауни, масажисти, фізіотерапевти, психологи, клініка, стінки, автостраховки, системи заміри часу – все це з’явилося. Так, це не настільки систематично, як, може, в боксі чи в футболі, але це вже є. І буде.

Складається враження, що у нас настільки пішов розвиток, що цей Мордор просто обісрався і вирішив це все зупинити. Лише на час. Йому це вдасться лише на якийсь час.

Наша міжнародна федерація нормальна, але, наскільки я знаю, вони були дуже проти виключення росіян. Там навіть французи писали, що спорт поза політикою, що його не треба чіпати. Я відповів їм, що сьогодні це більше ніж, спорт, сьогодні йде кривава війна.

Я написав Федерації, що вони воюють не проти спорту, а проти фашиста, путіна, який взяв і напав на Україну. Вони прибрали росіян.

Думаю, в 2023 році російські спортсмени можуть повернутися. Але не можу поки про це говорити. Сьогодні вони відсторонені. Та, наскільки нам розповідали, це було неймовірно тяжко.

До прикладу, ось я наштовхувався на новину, що є Всесвітні ігри військовослужбовців. Ось було засідання в Перу і росія виграла, щоб ці Ігри в 2023 році проходили в них (насправді, змагання пройдуть в Баготі, Колумбія, однак за росією залишили право прийняти Ігри серед кадетів-2022, а також Конгрес організації в 2023 році – XSPORT).

Але, з іншого боку, що вони будуть проводити, якщо в 2023 році вже росії не буде.

Першими змаганнями для мене буде Кубок Європи, наприкінці червня, потім будуть Всесвітні ігри, це дуже важлива подія, а далі в серпні чемпіонат світу в Мюнхені. Звісно, будуть ще проміжні змагання, атмосферу відчути, пристрілятися.

А зараз тренуємося, готуємося. Буває таке, що всі суглоби болять, навіть на пальцях. Проте прокручуєш собі в голові думки про війну в Україні, згадуєш про хлопців, які там воюють і не маєш права зупинитися через те, що у тебе там щось болить.

І, звісно, основний план – після змагань повернутися до своєї любимої країни, поїздити по наших містах. Коли у вересні повернуся, то хочу по всій Україні поїздити. Заплачу, авжеж, але приїду.

Важливе уточнення. Вже після завершення інтерв’ю Болдирєв зв’язався з нами і попросив прокоментувати ще один момент зі своєї кар’єри – виступи на чемпіонаті Європи-2020 і чемпіонаті світу-2021, котрі проходили в москві.

Точніше, він не коментував, в щиросердно вибачався перед українцями, що їздив на росію.

Відео інтерв'ю з Даниїлом Болдирєвим: