Я був на бою Усик Дюбуа. Історія про відрядження, якою хочеться поділитися

Дюбуа звалив Усика ударом нижче поясу. Стадіон принишк. Вболівальники не могли повірити, що все може скінчитися саме так. Вони гнали від себе цю думку.

І коли, перевівши подих, Усик підійнявся, арена у Вроцлаві вибухнула ревом захвату. По шкірі забігали мурашки, волосся на руках стало дибки, подих перехоплювало.

В ту мить, мені здається, всі були впевнені, що Олександр не просто переможе, а відірве супернику голову. Це був найкрутіший момент всього вечора. Впродовж нього я дійсно радів, що отримав таку унікальну можливість – дивитися цей бій на стадіоні.

Насправді, це було моє перше серйозне відрядження. Після поїздки в Луцьк практикантом Профутболу.

Що цікаво, цього разу все також розпочалося з Луцька: потягом ми їхали до нього, аби там пересісти на автобус – і дременути у Вроцлав, на захід Польщі.

Нас була велика команда. Більше 20 людей відправилося з України, щоб організувати виїзну студію. Очевидно, що з усіма необхідними дозволами, з листами відразу від двох міністерств.

І тут, напевно, саме час, щоб зізнатися: були певні докори сумління. Мовляв, виїзд військовозобов’язаних чоловіків за кордон заборонений. А ми поїхали на бокс...

Але, по-перше, ми їхали не з туристичною чи розважальною метою, а працювати. А, по-друге, після івенту нам передали подяку від Валерія Залужного. Як підтвердження того, що справа дійсно була важливою.

Більшість моїх коментаторських ефірів – це робота в офісі в темній кімнаті зі звукоізоляцією, монітором і гарнітурою. Рідше – київські студії, де ти вже почуваєшся, як вдома. Ще рідше – київські стадіони, до котрих, фактично, година дороги.

Тут ситуація була зовсім іншою.

До Вроцлава ми діставалися більше доби. І це аж ніяк не скиглення. Навпаки. За цей час я мав змогу познайомитися з тими, завдяки кому ми з вами й бачимо трансляції по телевізору: продюсерами, титрувальниками, повторщиками, операторами, режисером, звукорежисеркою, начальником та інженерами ПТС, ефірним редактором.

Нас часто цікавить те, як гру бачать футболісти, судді. А тут була можливість поспілкуватися з людьми, які дають глядачу, що не зміг прийти на стадіон, картинку. Зокрема, дізнатися, що їх дратує в коментаторах.

Одна з найкращих порад: не нагадувати про них. Під час репортажу залишатися наодинці з глядачем. Це має бути наш з ним діалог. Робота всієї знімальної команди мусить бути, як мені сказали, «немов ідеально чисте прозоре скло».

Тобто, ти розумієш, що вона є. Але її задача – залишатися максимально непомітною. У глядача має бути чітке враження, що це він дивиться подію, а не йому хтось її показує. Здавалося б, це просто гра різних формулювань. Але ні, це зміна підходу до роботи.

Приїхали у Вроцлав ми пізно вночі. Наступний день – офіційна церемонія зважування.

Для мене це була можливість сформувати візуальне враження про боксерів. Перш за все, на власні очі подивитися на те, як вони виглядають один супроти іншого.

Звісно, окрім пари Василя Чеботаря – його суперник на зважування не прийшов. Рейс перенесли, тому довелося ставати на ваги ввечері в готелі.

З площі Вольності я відправився на стадіон. Потрібно було протестувати чи приймають звук з арени в Києві. І, звісно, це буда чудова можливість побувати за лаштунками. Та навіть просто – зайти в чашу стадіону, який вже завтра наповнять десятки тисяч глядачів.

І арена справила на мене враження. Вона не грандіозна, щоб лякати своїми розмірами. І, водночас, не маленька, аби назвати її скромною. Ні, стадіон був саме таким, щоб відчувати захват, але не тиск трибун.

А також, вже по ходу самого вечору боксу у мене склалося враження, що там немає проблем і з акустичної точки зору. Навіть сотню глядачів було гарно чутно.

Єдине, ще за день до бою, коли ми їхали на арену, то вже трішки відчували затори. А що там коїлося в найбільш активні години – можу собі лише уявити.

На цьому шоу ми працювали вдвох з Вовою Кобельковим. Зважаючи на те, що він був одним з ведучих студії, йому дісталися Митрофанов та Усик. Мені – решта боїв українців.

Шкода тільки, що в трансляцію не потрапив Олександр Соломенніков. У нього була друга плаваюча пара. І битися, зрештою, довелося вже після Усика. Тобто тоді, коли, насправді, довкола вже все почали розбирати.

Соломенніков зніс свого суперника вже в першому раунді. Він ще точно отримає свій шанс не просто стати частиною великого шоу, а й одним з його головних героїв.

Тож, першим моїм боєм був Василь Чеботар. І тут трохи про магію телебачення. Коли рудий лев боксував, студія на MEGOGO ще не почалася (він виходив в ринг другою парою вечора, задовго до початку основного карду).

Тому, ми його записали, а потім розірвали часовий континуум. Тобто знищили для глядача весь цей час, який пройшов після його бою. Як тільки закінчилася трансляція поєдинку – Чеботар вже сидів у нашій студії і спокійно розповідав про те, як вклав Джоеля Хуліо в шостому раунді.

Насправді, це було класно ось відкоментувати – і фактично відразу обговорити це все з самим боксером, поставити йому ті питання, які викликати впродовж бою.

Зізнаюся чесно, він ще й до ефіру показав мені на телефоні свій нокаут. З-під рингу я його нормально й не побачив – це був дальній від мене бік рингу, з-за спини у рефері. В цей кокретний момент чудово розумієш чому записки суддів відрізняються – під різними кутами можна побачити абсолютно різні речі.

Далі перемога Даніеля Лапіна з чітким відчуттям, що він поєдинку до поєдинку він додає; поразка Федіра Черкашина, за яку дуже прикро. І тут я поступився місцем біля рингу Вові Кобелькову.

Бій Митрофанова завершився настільки швидко, що я навіть не встигнув дійти в скай-бокс. Дмитро наважився на ризик і, зрештою, боляче обпікся. Шираз показав, чому його ведуть на пояс чемпіона світу.

Тому, замість посидіти на диванчику, довелося пробиватися назад, спускатися до рингу – перша плаваюча пара Ярослава Харциза.

Поруч зі мною сидів Даріо Срна. Він був в захваті від можливості перебувати прямісінько перед рингом. І Харциз на легенду Шахтаря враження справив. Так само як і Денис Беринчик – черговий впевнений захист поясу WBO International.

На цьому у мене було все. Далі я став одним з фанатів, що вболівав за Усика. Спочатку стояв у рингсайді, де справді не те, що видно – кожен удар немов би відчувається, а потім, коли там стало надто тісно, підійнявся до студії.

Якщо біля рингу це було про бокс. То там – про атмосферу. Є багато клішованих висловів, щоб описати її. Але це дійсно було незрівнянно. Лапін, Черкашин, Митрофанов, Харциз, Берінчик – відчувалося, що це був лише розігрів.

Так, впродовж боїв трибуни підтримували наших хлопців, скандували їхні прізвища, затягували «Україна-Україна», «ЗСУ». Але по-справжньому стадіон ожив лише з виходом до рингу Усика. І Олександр подарував глядачам прекрасний за драматургією поєдинок. А потім запалив на ринзі ще й в танці.

Зізнатися чесно, зараз розумію, що сам собі заздрю від того, що був там. Працювати з місця події – найбільша насолода в роботі коментатора.

P.S. боєм Усика, щоправда, все не закінчилося. Потім треба було спакувати студію в бус, їхати ніч в автобусі в сподівання встигнути на потяг, запізнитися на нього, зупинитися на ніч в Луцьку і ось, їхати додому і ділитися з вами цим текстом.

Сергій Лук'яненко

Telegram-канал автора