Стелла Захарова: «Я свій життєвий шанс використала»

Олімпійська чемпіонка 1980 року, легендарна українська гімнастка Стелла Захарова в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповіла про свій спортивний шлях: від поїздок з дідусем одеським трамваєм на тренування в реконструйовану церкву до звання олімпійської чемпіонки та однієї з найкращих гімнасток світу.

В першій частині нашого спілкування ми поговорили зі Стеллою Георгіївною про те, як вона починала тренуватись, про переїзд до Молдови, початок роботи під керівництвом Володимира Кукси, підготовку до Олімпіади-1980 та виступ на ній.

Якщо бути точною, то мені тоді було повні 7 років. В ті часи в цей спорт приходили набагато пізніше ніж зараз, адже гімнастика була не така силова. Наразі ж дітей приймають на тренування в 3-4 роки, і хочуть аби вони вже себе реалізовували.

Перші змагання ви виграли вже за два місяці…

Так, це правда. Мене привели в одеській зал, який називався «Авангард» - це була реконструйована церква, де зробили зал гімнастики. Пам’ятаю, що там було дуже темно, дуже похмуро. Мені перший час там було не по собі.

Я жила тоді у бабусі з дідусем, і мене дідусь кожного дня возив на тренування. Ми з ним сідали на трамвай, і він мене за ручку п’ять разів на тиждень возив. Мій перший тренер Ізольда Вікторівна побачила в мені талановиту дитину, і в нас розпочався активний тренувальний процес. І десь місяці за два, як зараз пам’ятаю, я зробила стрибок переворот вперед, всі були шоковані. І таким чином, я тоді виграла свою першу медаль.

Так, було і таке. Знаєте, я коли приїжджаю зараз в рідну Одесу, заходжу в цей старий двір на Молдованці, де ми жили, де я виховувалась, і там досі стоїть ця колода. Скільки років вже минуло! Коли я це бачу, в мене просто серце стискається. Іноді думаю, невже це все справді могло так бути? Виходить, що я свій життєвий шанс використала.

Якось я прийшла туди, і вийшли сусіди, побачили мене, відразу всі зібрались, були дуже раді мене бачити. Ми почали спілкуватись, обмінюватись новинами про життя один одного. Загалом в цьому дворі майже нічого не змінилось: там, де стояла лавка, на якій мене бабуся кормила відбивною зі смаженою картоплею, там вона і стоїть.

Коли ви маленька в цьому дворі тренувались на колоді, вас тоді підтримували сусіди? Взагалі звертали на вас увагу?

В Одесі кожен двір це одна сім’я. Коли хтось готує, то всі збираються разом, кожен приносить своє і так обідають чи вечеряють. Ніколи ніхто серйозно не сварився з сусідів, хіба були певні побутові сварки, але вони були дрібні. А всі жили дуже добре, однією родиною.

Коли я маленькою там тренувалась, то на мене особливо увагу ніхто не звертав, а коли вже я приїхала до дому в статусі олімпійської чемпіонки, то, звичайно, мною всі пишались. І зараз мене там всі знають, навіть, коли я іноді зараз буваю в Одесі, і приїжджаю на «Привоз» аби купити чогось смачненького, то мене люди тих часів впізнають, кажуть, як вони пишаються мною.

Одеса – це дуже атмосферне місто, такого більше немає ніде в світі.

Можете пригадати, вас в такому юному віці змушували ходити на тренування?

Я ще тоді не розуміла до кінця, що то були тренування, я ж була маленька. Мені просто було цікаво разом з дітьми перекидатись, бігати, якусь активність проводити. Нас в табір возили разом з іншими дітьми, які ходили на тренування. Оце все мені і подобалось. Я тоді взагалі не задумувалась, що це буде моя важка робота протягом багатьох років.

Думаю, тоді, коли мене мама забрала від бабусі в Кишинів, де вона жила. Там я почала тренуватись під керівництвом мого тренера, який в же мене вів до олімпійської медалі, Володимира Івановича Кукси. Йому сказали, що є ось така дівчинка, попросили подивитись мене, і якщо я йому сподобаюсь, то тоді б мене оформили в цей спортінтернат.

Пам’ятаю як Володимир Іванович сказав: «Покажи, що ти вмієш робити». Я почала робити сальто на одному місці, як мавпа, знаєте (сміється). Він схопився за голову і сказав: «Такої сили в ногах, я в житті не бачив. Беремо! А вже з цього діамантового каменя, ми будемо виточувати те, що нам потрібно».

Тобто переїзд в Кишинів це було рішення не в плані спорту, а аби жити з мамою?

Так, мої батьки були розлучені, мама жила в Молдові, і потім вона прийняла рішення мене забрати до себе. Але, бачите, як складається доля. Якби я не переїхала в Кишинів, може б я не потрапила до цього тренера, може б я завершила з гімнастикою в Одесі за 3-4 роки. Мене доля так вела, а я їй не суперечила, я просто йшла по ній.

Після того як мене прийняли в спортивний інтернат, я спочатку тренувалась по одному тренуванню в день, потім – по два тренування. І так ми з тренером кожного дня, кожного тижня, кожного місяця почали виточувати з мене той рівень, який нам був потрібен. Мій тренер взагалі був не гімнастом, а легкоатлетом. А його дружина Марія Василівна Кукса була гімнасткою, яка пізніше стала хореографом. Вони побачили, що я дуже талановита дитина, і почали разом зі мною працювати.

Пройшло декілька років, мені було десь десять, я дуже сильно зламала руку, лежала в лікарні, мені вставляли в руку шпиці. Багато хто думав, що я злякаюсь тренувань після цього, але ні – я знову прийшла в зал, і почала працювати далі. Я була дуже настирною і впертою дитиною, яка хотіла досягти цілі. Мені тоді вже розповідали про те, що є найвище звання в спорті – звання олімпійського чемпіона. Зі мною Володимир Іванович проводив не тільки тренувальний процес, але і психологічний. Він мені пояснював, навіщо я це роблю, для чого. Для чого я ламаю руки, для чого я в шість ранку вже стою на тренуванні.

Тренер підходив дуже грамотно до роботи зі спортсменками. Поясню: якщо спеціаліст грамотний, то він не зламає гімнастку до 14 років, і потім вона піде далі. А якщо він неграмотний – то він її завалить. Буде тиснути, постійно казати, що вона має робити те або інше. А це неправильно, гімнастка має бути цілою, вона як кришталевий бокал: його можна кинути об стіну і розбити, а можна зберігати і пити з нього шампанське в насолоду.

Це дуже тонка і важлива межа роботи тренера. Знаєте, як кажуть, що тренер це мистецтво, яке не кожному дано. У тренера може бути гарна гімнастка, а він її не доведе до того рівня, якій їй потрібен.

Так, це був мій перший серйозний тріумф, це був 1976 рік, я ще була в Кишиневі. Я не беру до уваги невеликі міжнародні турніри, на які ми виїжджали, до Румунії, наприклад, чи НДР.

На цій «Спартакіаді» мене побачило керівництво Федерації гімнастики України. А перший секретар ЦК Комуністичної партії України Володимир Щербицький тоді дав задачу підготувати українських гімнастів так аби на майбутніх Олімпійських іграх 1980 року принести нарешті Україні першу олімпійську медаль за 20 років у спортивній гімнастиці.

Мене разом з тренером тоді запросили до Києва, для нас створили всі умови: мені і тренеру дали квартиру, ми тренувались у спортивному інтернаті, для нас завезли найкраще гімнастичне обладнання, хоча дістати його було дуже важко. Але була поставлена задача вищим керівництвом і її потрібно було виконувати.

Проте я ж могла і травму отримати, або не відібратись на Ігри. Тому, цее, можна сказати, була лотерея. Ми з тренером розуміли задачі, коли нас привезли до Києва. Коли мені ставили вільні вправи, до мене в Київ привезли хореографа з Москви. Ми ставили нові композиції і я приходила до залу в п’ять ранку. В 7 ранку я йшла до дому, а в 10:00 – приходила на друге тренування. Потім я спала в залі на матах в паралоновій ямі, щоб в п’ять вечора розпочати третє тренування.

Ось такий був стимул досягти мети. А скільки було травм? Пам’ятаю, в Мінську на чемпіонаті СРСР я виконувала вправу на колоді, дуже складну вправу, і в кінці вправи я впала, зламавши ногу. Але я навіть не знала, що її зламала. Я потім пішла в готель, тягнула за собою величезну валізу, а в мене нога на очах набрякала. В решті мене прооперували в Москві, адже в мене був розрив хрестоподібних зв'язок, перелом з роздробленням гомілкостопу… там був увесь букет.

Вийшовши звідти, буквально за місяць я вже була в залі, і почала літати на руках, тобто робила те, що могла, щоб не навантажувати ноги. Мене мій тренер страхував. Таким чином, з гіпсом на нозі, я літала по брусам, і не зупиняла тренувальний процес. Я встигла відновитись до Олімпіади, і перед тим ще змогла довести на чемпіонаті СРСР, що мене в команду потрібно ставити четвертим номером. Тобто одним з тих, хто 100% виступить на Іграх. Я своїм результатом довела, що Україна – найсильніша, і своє місце під сонцем я заслужила.

Ви переїхали в Київ аби готуватись до Олімпіади у 1978 році, тобто у 15 років. Як ви в такому юному віці справлялись з психологічним тиском очікування від вас медалі?

Скажу так, що зі спортсменами тоді працювало дуже багато різних спеціалістів. Від лікарів та масажистів до психологів. Тобто все, що було нам потрібно для результату – робилось. Нам би це варто було взяти зараз для наших збірних команд на озброєння. Ніхто слова сказати не міг, що щось не робиться. Була конкретна робота на результат.

Але, відповідно, і вимагалось за це дуже багато. Пам’ятаю, як на чемпіонаті світу в США ми виграли абсолютну першість, привезли купу медалей, я стала чемпіонкою світу, завоювала срібло, але програли румункам, які на той момент були лідерами в гімнастиці, загальний залік. Так потім нам наше керівництво сказало, що це найчорніший день в історії рязанської гімнастики.

Школа тоді була дуже потужна. І коли зараз люди, які нічого не тямлять у гімнастиці, починають мені розповідати, що тоді була «совдепія», то я їм кажу, що в тій «совдепії» вони б просто не витримали рівня. Я згодна, що було в Радянському Союзі багато поганого, але було і гарне. І не потрібно оскверняти усе, а потрібно взяти собі з цього позитивні моменти, модернізувати їх і реалізовувати. Це, наприклад, зробили американці, японці, німці, голландці, бельгійці та французи. Японці, до речі, приїжджали в свій час до нас на бази і намагались, стоячі за огорожою, хоч щось собі зняти аби потім використовувати. А тепер вони в одні ворота в нас перемагають.

Підготовка до Ігор була настільки серйозна, що ми з залу буквально не вилазили. А останні три місяці ми готувались у Мінську, де для нас спеціально зробили помост. Це така конструкція висотою в 90 см, яка максимально наближена до того, як ми будемо виступати на Іграх. Внизу сидять судді, все як на було на Олімпіаді. Зробити такий помост для тренування – це дуже витратна частина. Як зараз пам’ятаю, в Мінську тоді перекрили увесь Палац спорту, і поставили цей помост.

Нас тренувалось два склади: один зранку тренувався, а другий – основний – тренувався потім. Тому підготовка була дуже серйозна, тренер мій дуже переживав, я сама теж. Ми не тільки зранку до вечора тренували дисципліни, але і щоб морально відпочити від наших профільних вправ, ми бігали, зі штангою працювали, словом, переключались.

Останній місяць підготовки до Ігор ми дуже переживали аби не отримати травму. Накал був дуже великий, і я, наприклад, могла вночі стати і зробити вправу, яку тренувала. До такої межі ми вже все відточили. Ми реально 1000 разів повторювали елементи і комбінації.

Коли ми вже переїхали в олімпійське селище, мого тренера зі мною не було, адже з нами, згідно міжнародних правил, був лише виводящий тренер. Нею була Поліна Григоріївна Астахова, спеціаліст з України. З нею мені пощастило, адже вона мені якось більше уваги приділяла. Вона з нами півроку працювала, кожну деталь відпрацьовувала, де хто має стояти, і як все правильно зробити. Ми відточували кожну деталь. До речі, на тренування до нас привозили фотографів, робили спалахи, гучно вмикали музику, кричали, аби створити нам максимально близькі до виступів умови. Уявляєте, навіть цей момент враховувався.

Ніч перед виступом я майже не спала, пізно заснула. Першу нашу дисципліну ми робили, це були вільні вправи. Пам’ятаю, як я вийшла на помост, і за правилами Міжнародної федерації потрібно протягом 30 секунд розпочати виступ. А я стала, як вкопана, і не можу зробити рух. Мені всі почали махати, а я як зомбі стояла. А потім мене прорвало, і коли я завершила вправу, мені сказали: «Ну навіщо ж ти змушуєш нас так нервувати?»

Потім вже було легше, адже психологічна, так би мовити, лавина зійшла, і мене відпустило. Потрібно було просто зробити перший рух аби морально тебе прорвало.

Які у вас були відчуття, коли ви стояли з золотом на п’єдесталі?

Якщо чесно, ніяких. Був повний емоційний провал – я стояла і нічого не відчувала. Я лише з роками почала відчувати, що значить звання «олімпійський чемпіон». Не за місяць, не за два місяці, а з роками. Відразу після Ігор я ще вдруге стала абсолютною чемпіонкою світу, виграла чемпіонат світу, і вже завершила кар’єру.

І от коли я пішла з гімнастики, пройшов певний час, і я почала усвідомлювати, що в мене є таке звання, як «олімпійський чемпіон». Знаю, що деякі люди не користуються цим званням, вони не розуміють, що вони його не вкрали, а завоювали чесним трудом. Це ім’я потрібно використовувати, я, як спортсменка, вважаю так. Тебе мають цінувати.

Стелла Георгіївна, те, що ви в 17 років завоювали золото Олімпіади, і той шлях, який ви пройшли для цього тріумфу – це історія для кінофільму?

Напевно, що так. Це історія для фільму, це історія, яку я не забуду ніколи. Я пам’ятаю кожну мить, кожен момент мого спортивного шляху. Я пишаюсь тим, що я потрапила в той час, коли все в мене склалось. Моє ім’я на латині означає «зірка», от мене моя зірка і веде по життю. Мені надався такий шанс, і я ним скористалась.

Можливо, якби я народилась в інший час, цього б не було. Я ніколи не жалкую про те, чим займаюсь. І сьогодні в своїй громадській діяльності, в якій я реалізовуюсь, я теж ні про що не жалкую. Бувають падіння, потім підйоми, потім знову падіння, потім знову підйоми. В житті ти маєш боротись, тоді ти можеш чогось досягти.

Згодом читайте на нашому сайті ще дві частини інтерв’ю Стелли Захарової.