«Ми не брати»: Марта Фєдіна – про війну, спорт і гідність українських спортсменів

Ірина Павлюк

Дві олімпійські бронзи, титули чемпіонки світу та Європи, численні подіуми на міжнародних аренах, а тепер — нова роль у непростий для країни час. В інтерв’ю XSport найтитулованіша синхроністка України Марта Фєдіна відверто розповіла про раптове завершення кар’єри, чому виходить на акції за «Азов», і що її тримає зараз на плаву — без води, але з вірою.

«Це було не за планом, але я була готова»

— Марто, завершення кар’єри — складний момент для будь-якого спортсмена. Як ви його пережили?

— Якщо чесно, все сталось трішки раптово. Я хотіла закінчити після Олімпіади, але ми не потрапили. Було боляче, бо не за тим сценарієм, який я уявляла, але я все одно планувала саме той рік. Боліло, бо не так, як хотілося, але я була до цього готова.

«Я поруч із командою, навіть якщо не у воді»

— Тепер ви державний тренер. Що стало найважчим у переході до нової ролі?

— Я не тренер у класичному розумінні, не стою біля бортика щодня. Але я поруч. Підтримую команду, консультую, допомагаю. І це теж велика відповідальність.

«Єгипет був моїм першим турніром у новій ролі»

— Пам’ятаєте свої емоції на Кубку світу?

— Хвилювалась неймовірно! Коли ти не у воді, нерви ще більші. Але дівчата виступили гідно, я відчула гордість. Це було вперше, коли я бачила змагання вже з іншого боку — дуже сильне переживання.

«Влучання в квартиру змінило мої пріоритети»

— Ви пережили пряме влучення. Що тоді відчули?

— Було страшно. Але водночас — полегшення, що нікого не було вдома. Це момент, коли розумієш: життя — найважливіше. Не квартира, не речі. Це усвідомлення прийшло дуже чітко.

«Акції за Азов — це не місія. Це про людяність»

— Ви регулярно виходите на акції підтримки. Чому це для вас важливо?

— Так, я виходжу. І не тому, що хтось просить. Для мене це — про повагу, про вдячність. Це не потребує якихось зусиль від мене. А для сімей полонених — це хоч якийсь шанс бути почутими. Я розумію, що їм важко. І якщо моя присутність дає їм відчуття, що вони не самі — значить, я повинна бути там. Ми — одна країна, ми маємо підтримувати одне одного.

«Хотіла допомогти конкретній людині — і це був мій спосіб»

— Ви розіграли свій олімпійський костюм для збору коштів. Як це було?

— Так, я розіграла костюм, у якому виступала на Олімпійських іграх. Це була не просто спонтанна ідея — я давно хотіла це зробити, а тут з’явилась конкретна нагода. Я познайомилася з дівчиною, яка згодом стала мені близькою. У її хлопця — влучання в машину на фронті, їм терміново потрібен був пікап.

І я зрозуміла, що хочу допомогти. Для мене це нічого не коштувало, а для них — це шанс. Ми зібрали приблизно 50 тисяч гривень, ще трохи в доларах. Здається, покрили десь 30–40% збору. Всі кошти передали, машину купили — і я була щаслива, що змогла бодай так долучитися.

«Реакція була. А потім — тиша»

— Як ви оцінюєте реакцію міжнародної спортивної спільноти на війну в Україні? І що відчуваєте, коли бачите, як російських і білоруських спортсменів повертають до змагань?

— Спочатку реакція була. А потім — вона просто зникла. Коли ми приїжджаємо на змагання, особливо ніхто нічого не питає. Це хіба що дуже рідко хтось цікавиться, решта — робить вигляд, що нічого не відбувається.

А те, що російських і білоруських спортсменів знову допускають до участі — я навіть не маю нормальних слів, щоб це пояснити. Люди вважають, що вже досить, що вони вже покарані, що пройшов час — і можна повертати. А в цей час у нас щодня гинуть люди, щодня відбуваються обстріли, руйнується не тільки спортивна інфраструктура, а й звичайна, знищуються мрії, цілі. Спортивна спільнота поводиться за принципом «моя хата скраю». Це викликає величезне обурення.

«Ми не брати. І ніколи не будемо поруч»

— Нещодавно українські синхроністки відмовилися фотографуватись із так званими «нейтральними» росіянками. Ви були поруч. Що ви тоді відчули? Як оцінюєте цей вчинок?

— Я знала, що так буде, бо була поруч і ми заздалегідь проговорили, як себе поводити. Дівчатка і без мене знали, що робити, але ми просто ще раз усе обговорили, щоб усе було чітко. І я знала, що вони зроблять — не стануть поруч.

У той момент я не знаю, чи слово «гордість» підійде. Але точно було відчуття поваги до них. Це був сигнал — показати, що ми не маємо нічого спільного з ними. Ми не брати. І ніколи не будемо стояти поруч.

І спорт — це не поза політикою. Ми це ще раз показали. Хоча вони, як завжди, викрутили ситуацію — писали в своїх пабліках, що українки хотіли зіпсувати їм перемогу. Але я вважаю, що кожен український спортсмен, який стикається з росіянами, повинен діяти саме так. Показувати — ми не разом. І не будемо.

«Героїнею себе не відчуваю. Я звичайна»

— Чи відчуваєте ви себе героїнею? І чи хочеться вам іноді бути просто «звичайною дівчиною»?

— Ні, я не відчуваю себе героїнею. Якщо чесно, я зараз якраз у такому перехідному стані — я і не вийшла повністю зі спорту, але і не як спортсменка. І навіть коли була активною спортсменкою — я ніколи не відчувала себе якоюсь особливою чи топовою.

А «звичайною дівчиною»... Я не знаю, що мається на увазі під цим. Я вважаю себе звичайною людиною, яка досягла певних успіхів. Але це не робить мене іншою. Я спілкуюся з усіма однаково, в мене немає якогось окремого кола, касти. Тому так, я звичайна дівчина. І це — нормально.

«Моя опора — це родина і друзі»

— Хто сьогодні поруч із вами? На кого ви спираєтесь?

— Насамперед — мої рідні. Мої батьки. І мої друзі. Останній рік дуже показав, як важливо мати хороше оточення поруч. Друзі, які підтримують — це безцінно. Деякі люди відійшли — ті, хто, можливо, і не були справжніми, хоча здавались близькими. Але залишились ті, хто справді мої. І я дуже ціную цю підтримку. Це моя сила.

«У долю хочеться вірити. Але іноді важко»

— Чи вірите ви в долю, знаки, інтуїцію?

— Іноді я хочу сказати, що вірю в долю, у знаки. Щодо інтуїції — не знаю. Мені здається, вона в мене не дуже розвинена. Але коли думаю про всі події, які трапляються з Україною, з людьми навколо, то іноді питаю себе: а де ж та доля?

Тому, чесно, не завжди знаю, як правильно відповісти на це питання. В якихось моментах — так, вірю. В якихось — ні. Все залежить від ситуації.

«Чесність, доброта, відкритість — це фундамент»

— Які особисті цінності ви вважаєте найважливішими у своєму житті?

— Чесність. Передусім перед собою. Потім — перед іншими. Я не люблю, коли люди брешуть, коли щось приховують або дограють. Це для мене важливо. Я вважаю, що потрібно бути відкритим, щирим. Це така моя ідеологія — не прикидатися, не вигадувати. Бути собою.

«Будь-яке читання — це вже добре»

— Ви долучилися до проєкту «Україна читає дітям». Яку книжку порадили б прочитати кожному українцю?

— Я раніше читала мотиваційну літературу, психологічну. Зараз просто читаю багато. І мені здається, що будь-яке читання — це вже класно. Воно розвиває фантазію, уяву.

Іноді хочеться щось легке, іноді — класику, іноді — щось глибше. Але сказати, що є якась одна книжка, яку я б порадила всім — не можу. Я не візьму на себе таку відповідальність.

«Переконувати — не мій шлях. Це має прийти зсередини»

— Як заохотити молодь не тільки до спорту, а й до мислення, читання?

— Можна показувати приклад. Але не всі на нього реагують. Хтось може зацікавитися, хтось — ні. І це нормально. З деякими дітьми класно просто поговорити, дати можливість спитати.

Але я не вважаю, що потрібно когось переконувати. Це має статися зсередини. Ми не маємо брати на себе відповідальність за чужу долю. Якщо людина хоче — вона сама знайде свій шлях. А якщо не хоче — отже, ще не час.

«Через 5–10 років хочу бути реалізованою і займатись тим, що люблю»

— Якою ви бачите себе через 5–10 років?

— Дуже складне питання. Я не знаю, як на нього відповісти. Хочеться бути самореалізованою, достатньою, класною людиною, займатись справою, яка мені подобається. На даний момент — це справа, якою я вже займаюсь. Але 5–10 років… життя бентежне.

Хочеться вірити, що я залишусь у цій сфері, що зможу далі розвиватися. Але чітко щось планувати — складно. Бо все змінюється дуже швидко, особливо зараз. Я просто хочу йти своїм шляхом і бути впевненою, що роблю щось справжнє.

«Я не хочу відкривати школу просто для галочки. Якщо робити — то на рівні»

— Ви мрієте колись створити власну школу артистичного плавання або спортивну ініціативу?

— Я про це думала. Це класна історія, але мені зараз трішки ще немає на це часу та достатнього людського ресурсу для тренерів. Наразі я точно не знаю, чи буду це створювати, але завжди в думках це присутнє.

Я розумію, що поки не можу зробити це на такому рівні, як мені б хотілося. Бо хочеться не просто відкрити школу, яка буде якось функціонувати сама по собі, а зробити щось справді якісне — на високому рівні.

Звісно, після перемоги в країні багато зміниться. Це буде непростий період — доведеться приймати багато нових рішень, адаптуватися до змін. Але я впевнена, що спорт, як і зараз, залишиться дуже важливою частиною нашого життя.

Бо спорт не поза політикою. Це державна справа, важлива для країни. Я б дуже хотіла, щоб він у нас був розвинений, як у Китаї чи США, де в кожному виді спорту є представники світового рівня. І я мрію, щоб так було і в Україні — щоб на будь-яких змаганнях, у будь-якому виді спорту Україна була серед топів.

«Я хочу жити і розвиватись тут. Але чіткої відповіді нема»

— Якою країну ви хочете бачити після перемоги? І яку роль у ній відіграватиме спорт?

— Я дуже хочу жити в Україні, залишатися тут, розвивати її. І себе тут. Але чіткої відповіді на це питання немає. Хочеться, щоб країна була вільною, незалежною, мирною. Але, на жаль, ми не можемо бути в цьому переконані.

«Наші захисники не знають, що таке втома. Ми маємо триматися заради них»

— Ваше послання до українців, які втомилися, але тримаються?

— Я не можу взяти на себе відповідальність і сказати щось універсальне. У кожного свої причини триматись, залишатися тут, продовжувати працювати.

Але точно — ми маємо бути вдячні нашим захисникам і захисницям. Особливо після важких ночей, обстрілів, тривог. Бо без них у нас не було б не тільки сьогодні, а й учора, і року тому. Наше життя виглядало б зовсім інакше.

Знаю одне: вони не мають поняття, що таке втома від війни. І ми теж повинні триматися.