Марина Бех-Романчук: «Коли приїду додому, вийду з автомобіля і впаду на свій домашній газон, вчепившись руками в траву»

Зіркова українська легкоатлетка Марина Бех-Романчук в великому інтерв’ю нашому сайту підвела підсумок сезону, розповівши про завойовані медалі на чемпіонаті Європи та «Діамантовій лізі», про невдачу на чемпіонаті світу, допомогу від «Фонду солідарності» МОК, тренування під час війни, підтримку України з боку усього світу та те, що вона перше зробить, коли повернеться на Батьківщину.

Марина, яка з завойованих медалей в цьому сезоні для вас найважливіша?

З усіх завойованих медалей найціннішою для мене стала нагорода чемпіонату Європи, після якої було дуже багато емоцій. Тому що до неї був дуже важкий шлях. Враховуючи те, що мені не вдалося себе реалізувати незадовго до того на чемпіонаті світу, коли я зупинилась усього за крок до п’єдесталу, то медаль на ЧЄ була дуже цінною для мене.

Я дуже рада, що мені вдалося перемогти з таким крутим результатом, що вдалось зробити той максимум, якого я прагнула. Врешті мені вдалося максимально високо підняти прапор України, щоб усі слухали гімн України.

Щодо «Діамантової ліги», то я була вже впевнена у собі та розуміла, на який результат я спроможна. Звичайно, було важко боротися з Юлімар Рохас, мені ще потрібно трохи часу для того аби конкурувати з нею на рівних, але забрати другу сходинку я хотіла. Максимально робила все для цього, тому і маємо такий результат.

Взагалі весь сезон у мене був експериментальний. Я дуже часто поєднувала два види і кожного разу для мене це були нові випробування. Ми знали розклад і чудово усвідомлювали, що в один день будемо робити два види. Я налаштовувалась морально на гарний результат, запитання було лише в тому, чи витримаю я це фізично.

Все виходило дуже непогано. Я вважаю, що ми непогано впорались. Так, можна було б значно краще виступити, але над цим варто ще працювати.

Який турнір для вас був найважчим?

Найважчим турніром для мене виявився чемпіонат світу. Фізично я була дуже добре підготовлена, але моральний стан у зв’язку з повномасштабною війною в Україні, з переживаннями, з тими умовами, в яких довелось готуватися до цих змагань, був дуже важким. Якщо фізично моє тіло було готове робити все як треба, то саме психологічно та морально було важко.

Я зіштовхувалась з такими перешкодами, як невпевненість та хвилювання. Іноді так ставалося, що якщо щось пішло трішки не так, то було важко впоратись з цим, хоча у звичайних умовах ти можеш взагалі не відреагувати на це. У потрійному стрибку я була так близька до медалі, а вона просто протекла у мене, як вода крізь пальці. Наступні чотири дні були нереально важкими для мене тому, що попереду був ще один вид, а моральний стан був такий, що словами це важко описати.

Насправді підготовка була дуже важкою. Ми непогано провели 2 місяці в Португалії – перші тренувальні збори після початку війни. Вони були найнормальніші, бо ми базувалися на одному місці в доволі комфортних умовах. Але морально тобі не буде комфортно ніде у зв’язку з тим, що ти хвилюєшся за свій дім.

Потім, коли ми підходили ближче до змагального сезону, то почалися проблеми з тим, де надалі тренуватися. Через те, що ми часто літали на старти, переміщувалися з готелю в готель, носили з собою великі валізи, підготовка виявилася дуже важкою. Іноді хотілося скласти валізу та просто поїхати до дому. Бували моменти, коли руки опускалися і ти не знала, де взяти сили, щоб рухатися далі.

Також на початку війни ми змінили менеджера, і саме ці нові менеджери, та менеджер з Nike нам допомагали з усіма переміщеннями, квитками та усім іншим. Ще підключалася Федерація легкої атлетики України та «Фонд солідарності» від МОК, який оплатив нам червневий збір - за місяць до виїзду на чемпіонат світу.

А нещодавно, після завершення сезону, ми переговорили з президентом НОК України Сергієм Назаровичем Бубкою і отримали допомогу на наступний сезон. Зараз ведемо перемовини про те, як будемо рухатися надалі. 

Коли ви в останній раз були в Україні?

Чудово пам’ятаю, коли я була останнього разу вдома. Коли почалась війна я 4 дні не тренувалася, потім до мене зателефонували тренери з Федерації та сказали, що є всі необхідні умови для тренування і що попереду ЧС, на якому треба виступати. То ж півтора тижні контрольної підготовки до чемпіонату світу я провела вдома. Останні тренування у своєму рідному манежі провела 14 березня, а вже 15 я виїхала з України. З того моменту я жодного разу не була вдома.

Весь цей час я перебуваю закордоном, не бачачи своїх рідних. Навіть враховуючи, що мій чоловік також тренується за кордоном, ми з ним бачились настільки рідко, що інколи ставало аж страшно. Можливості зустрітися не було у зв’язку з щільними графіками. А Михайло ще й пропустив досить великий термін часу через травму, та не тренувався, і йому потрібно було приділяти максимуму уваги відновленню кожного дня.

Я планую повернутися в Україну на найближчих вихідних (розмова відбулась 28 вересня, - ред.), десь на місяць. Хочеться побути вдома, побачити близьких та просто полікуватися домашніми стінами. Врешті відпочити морально та фізично. Мені здається, що зараз на першому плані не так важливий фізичний відпочинок, як моральний. Я дуже чекаю цього дня. Постійно кажу своїм батькам, що коли приїду додому, то вийду з автомобіля і просто впаду на свій домашній газон, вчепившись руками в траву і буду плакати.

Так, це справді дуже відчувається. Я вам зараз розповів найсвіжіший приклад: вчора ми разом з Михайлом були на одному з телеканалів у Фінляндії і відчули просто колосальну підтримку з фінської сторони.

У них є дуже відоме шоу, яке по рейтингах, здається, займає 2 місце у Фінляндії, називається The song of my life («Пісня мого життя»), і вони вирішили один випуск присвятити виключно Україні. Тобто в ньому були лише українські герої, які за правилами шоу розповідали свої життєві історії. Склад героїв був просто фантастичний і нам все дуже сильно сподобалося. Це була можливість ще раз нагадати світу, що у нас йде війна. Це була можливість показати всьому світу, що попри те, що відбувається у нашій країні ми не падаємо духом, ми сильні, бадьорі та енергійні, і ми готові боротися.

Було приємно, що в залі знаходились українські глядачі. Фіни зробили все можливе, щоб нам було максимально комфортно. Ми зараз під повними враженнями. До речі, цей епізод буде показаний і в Україні. Що цікаво, цей випуск знімали українською, а на Фінляндію його будуть транслювати з субтитрами.