Ярослава Магучіх – про золото чемпіонату світу: «Як наші хлопці захищають незалежність України, так і я мала захистити честь країни на доріжці»

Чемпіонка світу у стрибках в висоту Ярослава Магучіх в інтерв’ю XSPORT в рамках програми «Разом до перемоги» розповіла про спортивне життя після початку війни в Україні і як важка ситуація в країні мотивувала на планетарну першість.

Де ти зараз знаходишся? Як загалом настрій, як атмосфера, як обстановка?

Зараз я знаходжуся на тренувальному зборі в Туреччині. В мене початок змагань у травні, етап Діамантової ліги. Звичайно, найголовніший старт буде у липні – це чемпіонат світу і чемпіонат Європи. Тому є до чого готуватися, є де показувати наш прапор.

Як в тебе проходили перші дні війни? 

Ну я, напевно, на все життя запам’ятаю цей день – 24 лютого. Тому що я о пів на п’яту прокинулася, тому що я почула вибухи. І я така: «Що, що відбувається?» І потім вже читала новини, що вже і в Києві були вибухи, і там чутні вибухи, і було зрозуміло, що почалася війна.

І ми поїхали за місто, у тренера є там дім, щоб бути там. І читали всі новини. Чесно кажучи, в голові тоді ще не все вклалось. Що це сталося, у 21 столітті і ми будемо переживати це все. Про спорт взагалі перші два-три дні не було і мови. Про якісь змагання…

Але потім ми взяли себе в руки і з тренером вирішили, що ми повинні показати світу, розказати про Україну. Виступати на чемпіонаті світу (в приміщенні – XSPORT). І тому 6 березня ми сіли в машину і поїхали. Спочатку хотіли до Хмельницького їхати, щоб тренуватися у більш спокійній обстановці. І потім вже вирушити далі. Але був дуже великий трафік і нам сказали, що легше уже одразу їхати за кордон, і готуватися до чемпіонату світу у Белграді.

Можеш розказати, як проходили ці розмови с Тетяною Степановою? Виступати на чемпіонаті світу чи не виступати? Чи тренуватися? Як оце ключове рішення приймалося?

 Це було дуже складно, тому що всі думки, ментально і психологічно була налаштована лишень листати новини… Кожну хвилину ти перевіряєш. Навіть коли ми трішки почали бігати, робити розминку. То після вправ одразу я в новини, що там і де. Звичайно, на зв’язку з родичами: «Як ви?» Це було дуже складно, але ми розмовляли і вирішили, що треба показувати всьому світу. Треба виступати і розказувати правдиві новини про Україну.

Як твої рідні? В Дніпрі відносно спокійно. Зараз, напевно, в Україні не можна почувати себе в безпеці на 100%, але…

Так, в Дніпрі відносно спокійно. Там у мене залишився тато з бабусею і моїми котами. З одним моїм, і ще з Харкова долучився кіт. Сестра з мамою виїхали до Польщі, до двоюрідної сестри. Вона працює там. І поки що у Польщі. Ми кожен день на зв’язку – добре, що зараз є відеозв’язок, тому спілкуємося так.

Збір перед чемпіонатом світу був незапланованим. Як усі ці питання вирішувалися – де тренуватися, де жити?

Нам допомогла Федерація легкої атлетики Сербії і Міжнародна федерація легкої атлетики. Коли ми приїхали до Сербії нам виділили в готелі номера і дали можливість тренуватися в манежі, де проводився чемпіонат Європи у 2017-у році. Де Юля Левченко брала медаль. І за тиждень намагалися налаштуватися на змагання, які мали пройти за тиждень.

Було дуже складно. Насамперед, на змаганнях було тяжко. Я зробила все правильно. Все ж таки думаю правильно зробили, що ми поїхали на цей чемпіонат світу і вибороли золоту медаль.

Чемпіонат світу чи Європи в приміщенні. Ти розумієш, що це за рівень змагань, але ця приставка «в приміщенні» трохи знижує статус. Турнір можуть пропускати лідери. Але ці змагання, можливо, одні з найважливіших у твоїй кар’єрі?

Так, звичайно, на цей чемпіонат світу я була дуже мотивована. Я хотіла вибороти нагороду для України і показати всьому світу, що ми сильний народ і будемо боротися до кінця. За свої землі, за свою незалежність.

Тому і треба було їхати, виступати. Звичайно, перші стрибки було складно налаштуватися, не думати про те, що відбувається у Україні. Але мене налаштували тренерка. Сказали, що, як би мені важко не було, я маю показати все, що я не тренувала до того (посміхається), і показати, що ми сильна нація.

Яка атмосфера була на змаганнях. Ми розуміємо, що консолідувався весь світ, згуртувався довкола України. Як це було всередині всього дійства перебувати?

Багато спортсменів підтримувало нас. Казали, що вірять, що все скоро скінчиться. Елінор Паттерсон, яка стала другою, у неї був наш патріотичний манікюр, синьо-жовтий.

І стрибун з Італії нас підтримував. Він навіть на презентацію вдягнув маску з написом Ukraine. І Коли він виступав, у нього на плечі був наш прапор, а також Бондаренко і Проценко (українські стрибуни у висоту – XSPORT). Звичайно, всі підтримують і розуміють, як нам складно.

Ти пробували стрибати 2.04 м, але трішечки не вистачило? Ставила перед собою за мету взяти цюс висоту?

Я дуже хотіла спробувати 2.04 м. В мене 2.02 особистий рекорд сезону. Це також дуже круто, тому що я змогла в таких сладкних обставинах налаштуватися. Шкода, що не змогла взяти ту планку. Честно кажучи, не дуже думала про підсумковий результат в протоколі, тому що найголовнішим було вибороти медаль.

Як щодо світового рекорду? 2.09 – це реально для Ярослави Магучіх? І якщо так, то коли хочеш цього досягти?

Звичайно, ціль на світовий рекорд є. Як і у кожного спортсмена, є мрія про Олімпіаду і світовий рекорд. На тренуванні ми стрибаємо 1.90 м, більше приділяємо увагу розбігу. Але є люди, які гарно стрибають на тренуванні, але не можуть зібратися у секторі. Для них це складно психологічно, тому що у секторі не тільки фізично, а й психологічно треба налаштуватися. Є глядачі, котрі тебе підтримують, і в тебе хвилювання. Тому треба зібратися і стрибати.

Як щодо епізоду у Досі в 2019-у році на ЧС? Щось ви там не стрибнули, сказали, що ранувато. Це справді так і є – все так поступово, чи було образливо? Чесно кажучи, зі сторони здається: «Приїхала людина, треба стрибати, а їй кажуть, що трішечки пізніше». Як з цим впоратися?

По-перше, це все індивідуально. Але у Досі я тоді стрибнула свій особистий рекорд 2.02 м. І потім з третьої спроби стрибнула 2.04. І ми з тренером вирішили, що більше я стрибати не буду. Тому що, напевно, емоційно, мене б не вистачило що.

Це був мій перший серйозний старт, чемпіонат світу серед дорослих, мені було 18. Я тоді була така: «Вау, я приїхала. Змогла відібратися». Пам’ятаю, іду в кваліфікації: «А може я не потраплю в фінал?» Тренер сказала: «Так, стрибай!». І я зрозуміла, що треба боротися, це думки такі собі. І тоді я відібралася в фінал, і навіть не думала, що дійду до призового місця.

Як щодо ЧС в Белграді, після перемоги як ти себе відчувала? Звичайно, мотивація на змагання, а після цього? Багато кажуть, що після матчу або виступу наступає полегшення. А в цьому випадку що це було?

Прийшло полегшення, що все закінчилося, і можна читати новини (посміхається). Але не тут то було. Після цього я 1 годину давала інтерв’ю. В мікст-зоні, потім була прес-конференція. І вже коли я прибула до готелю, я розслабилася, відкрила стрічку новин. Я була здивована, що багато людей мене вітали і дякували.

Я була дуже здивована і мені було приємно, що я змогла підняти настрій українцям.

Майже годину інтерв’ю? Це для тебе нормальна практика, чи все ж був більший ажіотаж?

Ажіотаж був більше, звичайно. Я зупинялася перед кожним журналістом, і так все йшло. Але мені було це не складно, тому що я казала про нашу ситуацію в Україні, і розповідала ЗМІ, щоб в усіх куточках світу говорили і показували це.

Зараз мене питали, як для мене почалася війна, як я це усвідомила. Якій настрій в Україні. Їм все було цікаво. У них було дуже мало інформації, хоча я не знаю чому. Я казала: «Росія напала». Гадаю, що це очевидний факт. Це не можна ніяк переінакшити.

Ти стала найкращою легкоатлеткою березня. Як ти вважаєш, окрім того, що це визнання твоїх досягнень, це ще і додаткова підтримка для України?

Я думаю, це спортивне визнання. Але думаю, що вони побачили, що українці сильні. Ще і Марина (Бех-Романчук – XSPORT) взяла срібну медаль в потрійному стрибку. Вона другий раз змагалася, перший був на чемпіонаті України. Я вболівала і для мене це було просто вау. Напевно, вони побачили, що ми сильні і все витримаємо.

Побачивши цю медаль, я подумав: «Молодець Марина, тримає свій рівень». Лишень потім я побачив, що виступ у потрійному стрибку. Розкажи, як збірна проводила цей чемпіонат світу?

Для нас всіх налаштуватися було дуже складно. Ми коли приходили до їдальні, сідали за круглий стіл, і починався процес обговорення новин. Якраз під час перебування на турнірі росія розбомбила драмтеатр у Маріуполі… Ми тоді просто сиділи і всі були в шоці.

Але ми розуміли, що треба показати себе у секторі. Як наші хлопці захищають нас в Україні, так і ми маємо захистити Україну на доріжці.

Як щодо виступу Бех-Романчук у стрибку в довжину на ЧС. У неї не зарахували класну спробу, ви спілкувалися з цього приводу?

Ні, про це ми не говорили. Але ми сиділи з тренеркою зверху, вону стрибнула. Ми такі: «Вау». І коли довго не загоралося, а потім показало червоний… І ми такі: «Що, як? Не може там бути червоний». В групу скидали відео. І тоді вже пішли до судів подавати листа. Марина була засмучена, але в той же час раділа, що у неї була срібна нагорода з потрійного стрибка. І це її трохи заспокоювало.

Хотілося б тебе спитати, чи вдалося тобі якось від цього відгородитися? Навіть зараз в чаті є, хто пише «Як там Ласіцкене?» Ситуація образлива… Як ти це витримала, хто допоміг, яка роль тренера? Інколи шкода тебе, така тендітна дівчина, і стільки цього бруду навалилося?

Це було у вересні. Тоді було дуже тяжко це зрозуміти. Але мене підтримувала моя родина, тренер, люди. Я казала, що у кожного є своя думка, і він її висловив. Незважаючи на те, яка вона була.

Зараз це пройдений етап. Це було, це якийсь досвід у моїй професії. І я рухаюсь далі.

Магучіх вважає справедливим відсторонення спортсменів з рф через напад на Україну.