Станіслав Медведенко: «Для молодого гравця найважливіше це бажання грати. Тоді в нього все вийде»

Дворазовий чемпіон НБА, віце-чемпіон НБА, переможець чемпіонату України та MVP національної першості, екс-гравець збірної України Станіслав Медведенко в великому інтерв’ю XSPORT.ua розповів про початок свого спортивного шляху, заняття футболом та боротьбою, зустріч на зупинці з першим тренером з баскетболу, перехід в дорослий баскетбол, божевільних литовських фанатів, вау-ефект від НБА та свою життєву філософію.

Станіслав, ви народились в селі Карапиші, в Київській області, так?

Так, я народився в Київський області, але ми відразу переїхали до Києва. Все моє дитинство пройшло у Києві.

Яким було ваше дитинство? Якими видами спорту захоплювались?

Тоді ж були 90-ті, розпався Радянський союз. Тоді в нас, як і у всіх, була жопа. Єдина радість це були спортивні секції, де я багато і активно займався. Я тоді ходив на боротьбу, легку атлетику, футбол, а потім плавно перейшов на баскетбол.

Ви самі прийшли на ці секції чи вас туди привели батьки або покликали друзі?

Ні, я сам ходив. А на баскетбол потім мене більше заохотив мій перший тренер Олександр Дмитрович Коваленко. Це була більше його ініціатива ніж моя. В мене просто тоді був комплекс, що я найвищий у класі, і плюс у людей є стереотип про те, що якщо ти високий, то маєш грати в баскетбол. І от через це я не сильно хотів займатись саме цим видом спорту.

А як ви зустрілись з першим тренером?

В якому віці ви прийшли в баскетбол?

Я, насправді, досить пізно почав займатись баскетболом. Десь в 10-11 років. Зазвичай, набір дітей йде у вісім років. Я коли прийшов на заняття, то деякі хлопці вже займались по 3-4 роки.

А боротьбою, легкою атлетикою чи футболом ви не планували продовжувати займатись?

Ну, я ж кажу, що тренер Коваленко до мене конкретно підійшов. Він мене повністю «затащив» на баскетбол. В мене на інші види спорту і часу не було особливо. Якщо нормально іншим видом спорту займатись, то потрібно по 4-5 тренувань в тиждень проводити. Поєднувати це з баскетболом я не міг.

Ви відразу зрозуміли, що баскетбол то любов? 

Ні, не відразу. Я тікав з тренувань, мені заняття не сильно подобались. Проте десь за півроку як я почав займатись, ми почали їздити Україною, грати матчі, також в білорусь їздили. В тренувальні табори зокрема їздили. І от змога їздити світом мене підкупила і стимулювала, аби я продовжив займатись.

Що для вас було найважчим, коли ви розпочали займатись в баскетбольній секції?

Для мене це був новий вид спорту, новий колектив. Як і у всіх, мені потрібен був час аби притертись. Якщо у футбол я грав досить гарно, також в мене виходило у боротьбі, то в баскетболі на початку в мене мало що виходило, адже хлопці з команди займались більше часу ніж я.

До речі, на якій позиції ви в футболі грали?

В 1996 року ви стали гравцем дорослої команди «Денді-Баскету». Вам було 17 років. Виходить, що ви, розпочавши займатись баскетболом в 11 років, вже за шість років доросли до дорослого спорту?

Так, виходить так. Я ж, здається, у 17 чи 18 дебютував за національну збірну.

За рахунок чого так сталось? Це талант?

Мабуть, талант. Напевно, небагато гравців у нас в 17 років дебютують за націоналку.

Ви казали, що спочатку в баскетболі не виходило. А був такий момент, коли ви зрозуміли, що вже розриваєте?

Скажу так: в мене так по життю трапляється, що в мене багато чого само собою виходить. Я от, коли за збірну України дебютував, то в мене тоді не було бажання їхати і дебютувати. Просто так склались обставини, що комусь не вийшло зробити документи. А я розумів, що на той час я не дуже був готовий до постійної гри. Зараз я вже розумію, що напевно тренери бачили мій потенціал і талант, але в той же час, всі розуміли, що я ще не був готовий. Я це сам також розумів, а просто їздити з командою в мене бажання не було, я хотів, якщо поїхати, то грати.

Мене тоді взяли на збори, якомусь гравцю не змогли зробити документи, і я поїхав на гру 12-м. А в самій грі, здається це було проти білорусі, так склалось, що мені дали шість хвилин, я за них забив 12 очок і всі сказали «вау!» Потім тренери в мене повірили, давали більше грати.

Проте все склалось як склалось, тому все добре.

Як ви опинились у дорослому складі «Денді-Баскету»?

Це вийшло теж достатньо курйозно. Тоді ж це була команда Михайла Бродського, а мій перший тренер був її головним тренером. Ми впевнено виграли Другу лігу, вийшли у Вищу. Там грали також впевнено, але потім Бродський розігнав всю основну команду, не дивлячись на ті домовленості, які були раніше. І з другої команди тоді у першу забрали декілька гравців, в тому числі мене. Таким чином і відбувся мій вимушений дебют за основну команду.

На той момент я вже показував гарні результати у Вищій лізі, і, в принципі, було ясно, що я щось вмію. Це вийшов десь достатньо різкий перехід, мені б хотілось плавнішого. Проте в моєму житті, як я вже казав, все так складається.

До речі, так само в мене і з НБА вийшло. Ми поїхали виступати у Літній лізі, я там теж дуже вдало грав, відвідав тренування «Лейкерс», поспілкувався з їхніми тренерами, потренувався з ними. Проте в мене вже був підписаний контракт ще на один рік з БК «Київ», і я собі планував, що ще проведу сезон в Україні, попрацюю над фізикою, над технікою, щоб ще краще сформуватись як баскетболіст, а потім вже буду їхати в НБА. Проте так склались обставини, що «Лейкерс» мені відразу надіслали факсом контракт, і стався такий «вимушений» переїзд.

Тому так, в моєму житті все так: наче і не готовий, а потім доля повертається так, що я ставав готовим. 

Коли ви почали грати за основу «Денді-Баскету» у вас був вау-ефект від того, що це вже дорослий баскетбол?

Дивіться, в мене, напевно, в кар’єрі був вау-ефект тільки від НБА. А так, в принципі, у мого тренера і тоді, і зараз така філософія, що якщо ти можеш фізично відставати від інших гравців, вони можуть вище тебе стрибати і швидше бігати, але якщо ти технічно підготовлений, в тебе є кидок і мізки, то, в принципі, тобі все одно проти кого грати. І в мене філософія завжди була така сама.

Тому я ніколи не думав про те, на якому рівні я граю, проти кого. Я і тренувався завжди зі старшими хлопцями. Тобто я ходив на заняття зі своєю віковою групою і з тими, хто мене на чотири роки доросліший. Я увесь час варився з дорослішими, і це мене стимулювало більше використовувати мізки і техніку, аби компенсувати фізичні недоліки.

А в НБА вау-ефект був від самої системи, адже там зовсім інший підхід і то взагалі інший світ.

Єдиний момент до НБА, який, в принципі, змусив мене якось адаптовуватись, це коли я вже перейшов до «Будівельника», і ми грали Кубок чемпіонів проти грецького «Панатінаікоса». Ми туди приїхали, там був вщент забитий фанатами 15-тисячний стадіон. Оце давало додаткову мотивацію для адаптації в дорослому баскетболі.

А так: м’яч круглий, куди його покотиш, туди він і покотиться. Якщо ти вмієш водити, кидати і віддавати передачу, то все одно, чи ти  граєш на дитячому рівні, чи на дорослому. Гра та сама, просто на вищому рівні потрібно фізично адаптуватись, адже інші навантаження під час тренувань і гри. А в технічному плані: якщо ти вмієш грати в дитинстві, то вмітимеш це і в дорослому віці.

До переїзду в НБА ви грали за «Будівельник», литовську «Аліту» та БК «Київ». Які у вас найяскравіші спогади про ці три сезони у Європі?

Якщо чесно, немає таких яскравих спогадів про конкретні епізоди. Певні індивідуальні здобутки, звичайно, в пам’яті є, але, що б це було якось суперяскраво і вау – то ні. Я зосереджувався на процесі. Якщо тобі подобається процес, то в тебе все буде. Якщо ти живеш тільки для яскравих моментів, то це так собі. А якщо є процес, то це постійна рутина: потрібно вставати на тренування, важко там працювати, і робити це кожного дня. А якщо тобі не подобається рано прокидатись, і йти на тренування, то досягти чогось буде важко.

Чемпіонат Литви у порівнянні з чемпіонатом України тоді справив на вас враження?

Звісно, справив. Ці турніри тоді сильно відрізнялись. На той час в їх чемпіонаті були два яскравих лідери: «Жальгіріс» та «Летувос Рітас». «Жальгіріс» тоді був дуже сильним, вони якраз виграли Євролігу. А «Аліта» йшла тоді другим ешеленом, команда боролась за 3-4 місце. Їхній чемпіонат тоді був своєрідним, хоча він і зараз таким є. В них є свій почерк: вони грають в швидкий, навіть трохи безбашений, баскетбол. В них 1-2 бігмени, а всі інші – маленькі гравці, які біжать, кидають і грають в цей швидкий баскетбол.

Ви за рік гри у Литві прокачали якийсь конкретний скілл?

Якщо чесно, мені Литва дала дуже великий поштовх. Адже, давайте будемо відвертими, український баскетбол ніколи не був топовим. Так, були періоди, коли були команди, які могли щось показати у Європі, але, в принципі, наш баскетбол ніколи не був законодавцем моди у Європі. Тому він мене не особо мотивував розвиватись.

А коли я поїхав в Литву, то побачив, як люди грають, як відносяться до гри. Литва це ж країна божевільних людей, які хворіють баскетболом. Я тоді побачив, як вони вболівають. Як кажуть самі литовці: «В нас в країні проживає 3 мільйони людей, і всі 3 мільйони є тренерами з баскетболу» (посміхається). Від маленького до великого в них всі розбираються в грі. І від цього є великий тиск на гравців, який їх загартовує.

Тому той сезон дав мені дуже великий поштовх в кар’єрі. Коли ми грали проти «Жальгіріса» та «Летувос Рітас», я відчував, що спокійно можу грати на рівні гравців Євроліги, і не вистрибую з трусів. Тобто нічого страшного в них немає. Це дало мені впевненість в собі.

Після Литви я поїхав в Літню лігу, де отримав ще один поштовх. Я грав проти гравців НБА, і зрозумів, що і проти них можна грати. Що вони точно такі ж люди, які і ми.

І от ви так прокачавшись у Литві та Літній лізі потім виграли чемпіонат України в складі «Києва» та були визнані MVP сезону…

Так, якось воно так пішло на цій хвилі. Ми ж з БК «Київ» тоді ще грали у Фіналі чотирьох Євроліги. Як я вже казав, що коли ти насолоджуєшся процесом, коли не «ригаєш», то в тебе все виходить. Я тоді просто насолоджувався процесом і це дало свої плоди.

Ви казали, що, коли вам «Лейкерс» зробили пропозицію, то тоді ви ще планували пограти рік в Україні і, так би мовити, окріпнути. Але ви у 1998 році вже виставляли свою кандидатуру на драфт…

Так, було таке. Мені було 16 років.

А чому вирішили так рано піти на драфт?

Це ми з моїм агентом Марком Флешером пропрацювали таку стратегію. Звичайно, я в 16 років не міг бути професіоналом і розуміти всі процеси, але він тоді пояснив мені всі «за» і «проти», також мені тоді допомагав Олександр Волков. І ми вирішили зробити такий хід, щоб виставити кандидатуру, проскочити драфт, і якщо я потім буду грати в НБА, то в мене буде право вибору, в яку команду піти.

І воно так десь і вийшло, адже хто 16 річного хлопця задрафтує? Правда, зараз вже змінились правила, бо багато хто так робив, адже це була одна з ланок, як проскакувати драфт аби мати право вибору команди.

А ви тоді в 16 років, коли продумували цю схему, чітко розуміли, що будете йти в НБА?

Та я нічого тоді не розумів. Мені було все одно. Мене цікавило тільки те, що я хочу займатись баскетболом, мене від гри перло. На той час в мене не було таких знань аби я міг все проаналізувати. На даний час я вже маю інформацію, зв’язки і можу на декілька ходів вперед сказати як воно буде. А тоді в мене було просто бажання грати. Я вважаю, що для молодого гравця це найосновніше. Якщо у нього є хист, снага і бажання, то в нього все вийде.

Тобто конкретної команди, в яку б ви хотіли потрапити в НБА, теж не було?

Як я вже сказав, в мене все по життю йде так. Чому «Лейкерс» дали мені контракт, бо за мною ще ходили «Фінікс» і «Даллас». Проте вони хотіли аби я приїхав до них в тренувальний табір, а з «Лейкерс» вийшло так, що ми грали Літню лігу в передмісті Лос-Анджелесу у Лонг-Біч, і вони мене запросили на тренування, я потренувався, вони зрозуміли, що я з себе представляю в технічному плані. Також їхні скаути ходили на Літню лігу, бачили, що я можу на паркеті. І вони мені просто видали контракт.

Найсмішніше, що я відмовлявся від контракту з «Лейкерс». Пам’ятаю, ще як Волков на мене кричав, казав: «Ти, що, збожеволів? Тобі контракт виписують заради якого люди «ригають» все життя, а ти відмовляєшся!»

А чому ви відмовлялись?

Я хотів ще рік провести в «Києві». В нас там зібрався класний склад з молодих гравців, я відчував, що ми можемо щось виграти у Європі. Ми потрапили тоді тим складом у «Фінал чотирьох». Плюс мені ще «Реал Мадрид» пропонував контракт, тобто не достатку варіантів не було.

Що ви в своєму молодому віці знали про США?

Завдяки виступу з БК «Київ» у Літній лізі, я дещо дізнався про цю країну. В нас тоді завдяки Олександру Волкову була унікальна можливість зіграти проти команд НБА. В тому числі це був чудовий шанс промотувати себе там.

Що вас здивувало тоді після переїзду в Лос-Анджелес?

Якщо чесно, мені просто все там сподобалось. Не можу сказати, що щось здивувало. Мені їхній лайф-стайл сподобався. Як там все досить демократично, досить просто, люди себе там почувають вільно. І це все, думаю, якраз дуже імпонує людям, які їдуть в Штати аби втілити свою «американську мрію».

Сама країна дуже гарна, Лос-Анджелес як місто також. що тут скажеш. 

Ви вже сказали, що НБА в спортивному плані це інший світ. Можете назвати певні ключові моменти цього іншого світу?

Система, відношення, харчування, екіпірування, все. Якщо взяти будь який аспект, то в Штатах це буде просто топ-рівень.

Виграти чемпіонат НБА для вас це було втілення мрії?

Так, це однозначно втілення спортивної мрії.

Чим особисто для вас чемпіонство 2001 року відрізняється від чемпіонства 2002 року?

В другому році я вже набагато більше грав, був набагато більше залучений в команду. Це, звичайно, зовсім інше відчуття себе в колективі та в завоюванні титулів.

А сезон 2003-2004 пам’ятаєте?

Так, звичайно. Я тоді вже грав і у фінальній серії, і взагалі по сезону. Якщо не помиляюся, то я зі старту зіграв десь у 38 матчах, і в середньому проводив на паркеті по 21 хвилині. Це, як ви розумієте, зовсім інші показники ніж були минулими сезонами. 

Нормально грати далі вам завадили травми, так?

Так, я отримав травму, і довелось перенести операцію на спині. Пізніше в сезоні 2006-2007 була спроба пограти в складі «Атланти», але тоді мене також почало турбувати коліно. І на цьому моя кар’єра закінчилась.

Важко було собі казати, що потрібно завершувати кар’єру?