Микола Зоц: «Очолити зараз жіночу команду – це підставити себе під великий удар»

58-річний український спеціаліст Микола Зоц – одна з ключових і яскравих постатей в історії вітчизняного біатлону. Саме під його керівництвом світову славу для українського біатлону здобували Валентина Цербе-Несіна, Руслан Лисенко, Ніна Лемеш, Андрій Дериземля, Оксана Хвостенко, Ірина Петренко (Варвинець) та інші.

В сезоні 2014/2015 років Зоц очолював жіночу збірну України, а Валя Семеренко здобула золото та бронзу чемпіонату світу та стала третьою в загальному заліку Кубка світу. Втім, попри досить успішні результати команди, вже наступного сезону керманичем збірної став словенець Урош Велепець.

В свою чергу Зоц певний час після цього працював в збірній Молдови, а в останні роки займався найближчим резервом українських чоловіків, а також юніорами. 12 квітня на спеціальній пресконференції президент ФБУ Іван Крулько оголосив, що в наступному сезоні жіночу збірну знову очолить Микола Зоц. Його помічниками стануть Олег Меркушин, Ігор Ященко, Олексій Петренко та старший син Сергій Зоц, а до складу команди увійдуть 13 спортсменок.

Про те, чому цим призначенням Зоц підставляє себе під великий удар, історію про загадкове минулорічне звільнення, дворічний хейт вболівальників, складні взаємини з Іриною Петренко, пропозицію для Олени Білосюк, а також про своє бачення розвитку жіночої команди в найближчі роки Микола Миколайович розповів в інтерв’ю XSPORT.ua:

Миколо Миколайовичу, через 8 років після останнього разу ви знову очолили жіночу збірну. Наскільки для вас ця пропозиція була несподіваною чи навпаки очікували, що це може статися?

Чесно кажучи ні, не очікував. Насправді в мене був варіант працювати за кордоном, але зважаючи на мій вік (58 років – прим. XSPORT.ua), організувати під час війни виїзд за кордон досить проблематично. Якби не ці перешкоди, можливо, я б вже працював в іншій країні.

В Україні ж я особливо нічого не планував, тому що розумів, що в чоловічій команді вертикаль будує головний тренер Юрай Санітра, і я в неї, відверто кажучи, не дуже вписуюсь. Абсолютно не хочу цим образити Юрая, це його право, і будучи головним тренером я б так само підбирав тих людей, з якими мені комфортно працювати. Як за професійними, так і людськими якостями.

Щодо самої пропозиції очолити жіночу команду – я знав, що йдуть переговори з Надією Бєловою, тому особливо ні на що не розраховував. До того ж прекрасно розумію, що в даний час очолити жіночу команду – це підставити себе під великий удар. Мабуть жоден іноземний тренер наразі б не погодився прийти на цю команду, які б йому кошти не пропонували. Адже якщо поглянути на список спортсменок, минулі результати і перспективи – то навряд чи хтось захоче ризикувати своїм ім’ям.

Тобто ви чудово усвідомлюєте, що зараз це далеко не команда зразка 2014/2015 років, і ви підставляєтесь під великий удар?

Звичайно. Я пам’ятаю той момент, коли ми з Григорієм Івановичем (Шамраєм – прим. XSPORT.ua) взяли команду після Олімпійських Ігор в Сочі. Той сезон пропускали Олена Підгрушна і Віта Семеренко. З титулованих залишились фактично лише Валя Семеренко і Юлія Джима, а все решта була молодь.

І в той рік Валя на чемпіонаті світу взяла золото і бронзу, Ольга Абрамова була двічі в Топ-10, Юлія Журавок стала чемпіонкою світу серед юніорок, Настя Меркушина мала низку нагород. І при цьому всьому нас після сезону звільнили. Мабуть, після золота Олімпійських Ігор цих результатів було недостатньо. В нинішніх же реаліях навіть потрапляння в Топ-30 – це вже велика перемога.

Тим не менш, бачу в цьому для себе своєрідний виклик – спробувати створити щось нове. Під час засідання Президії я сказав, що йду на цю посаду на один рік, після чого будемо дивитися по результатах. Якщо в нас Джима здатна ще завоювати нагороди, то потрібно для неї створити всі необхідні умови. Теж саме стосується Насті Меркушиної, Іри Петренко – тому що це наш кістяк, наша опора.

Решту дівчат потрібно перевірити, подивитися, хто як відреагує на навантаження, як поведе себе в тій чи іншій ситуації. Будемо намагатися ліпити з них нових лідерів, нових зірок українського біатлону.

Ви згадали історію про звільнення після досить успішного сезону 2014/2015 років. Особисто у вас залишилася образа на Володимира Бринзака (тодішнього президента ФБУ – прим. XSPORT.ua) чи когось іншого, і як ви пережили ту історію?

Звичайно, десь образа була. Тому що результат дійсно був достойний, ми тоді працювали з Григорієм Шамраєм і Олександром Кравченком на певному післяолімпійському пориві. Хоч і не було Віти і Олени, але команда не розвалилася, підключали молодь. Вже тоді демонстрували високі результати Варвинець, Бондар, Меркушина, Журавок.

Тому образа десь є, але не на когось конкретно. Тому що в тій ситуації, якби я був президентом федерації, можливо, поступив би так само. Тому що у нас як прийнято – наші тренери приводять команду в порядок, вимальовується певна перспектива – після чого запрошується іноземний тренер, щоб рухатися далі. Я це проходив ще з чоловіками в 2005 році, коли ми підготували для високих результатів Дериземлю, Деркача, Лисенка… Але це спорт, тут подібні моменти трапляються.