Ігор Рейзлін: «Кожен з нас на своєму місці має робити все для перемоги»
Як змінилося життя відомого фехтувальника, про нелегкий вибір, відповідальність і плани на майбутнє – у відвертій розмові з XSPORT
3 місяці тому
Ірина Павлюк
Його ім’я добре знають у світі фехтування. Олімпійська бронза, медалі чемпіонатів Європи та світу, десятки поєдинків на найвищому рівні – Ігор Рейзлін завжди був бійцем не лише на доріжці, а й вжитті.
Однак навіть для найдосвідченіших спортсменів настає момент змін. Сьогодні він відкриває для себе нову роль – наставника, який формує майбутнє українського фехтування.
Від початку цього року Ігор Рейзлін є старшим тренером чоловічої збірної України з фехтування на шпагах.
Ігоре, у ваших попередніх інтерв’ю ви неодноразово говорили, що головною мрією, як і для кожного спортсмена, у вас було олімпійське золото. Ви готувалися до Ігор в Парижі, проте зрештою завершили кар’єру і перейшли до тренерського штабу. Що стало вирішальним фактором для цього рішення?
Так, після Токіо-2020 я справді планував продовжувати кар’єру і боротися за право виступити на Олімпіаді-2024. Проте після Ігор у Японії я зміг нормально відпрацювати лише пів сезону, взяти участь у змаганнях, але через травми не вдавалося підтримувати необхідний рівень. Я ще брав участь у регіональному відборі на Олімпіаду, але, на жаль, не склалося. Зрештою, саме фізичний стан змусив мене завершити виступи.
Як ваша родина поставилася до такого рішення, як відреагувала дружина?
Після регіонального відбору я півроку провів вдома – такого за всю спортивну кар’єру ще не було. Мені це дуже сподобалося. Але коли запропонували подати заявку на посаду старшого тренера, я неодноразово запитував дружину, чи вона впевнена, чи готова до того, що знову буду рідше вдома, на що вона відповіла: «Так, давай, іди працюй – це твоє».
Родина звикла до вашого активного графіка. Чи є у вас традиції, які допомагають залишатися близькими попри постійну зайнятість?
Так, ми намагаємося максимально цінувати час разом. У нас є будинок за містом, який спочатку будувався як основне місце проживання. Але після Ігор я отримав квартиру в Києві, і ми переїхали. Тепер п’ять робочих днів живемо у столиці, а на вихідні виїжджаємо за місто, щоб побути всією родиною.
Чи продовжують ваші сини фехтувальні традиції?
Старший син пробував себе у фехтуванні, навіть на початку війни виїжджав до Німеччини, до цього займався настільним тенісом. Наразі він ходить лише в тренажерну залу, бо в школі була друга зміна, і нормально займатися спортом не було можливості. Але тепер графік навчання налагодився, і подивимося, що буде далі. Та я не буду тиснути на нього, аби він займався саме фехтуванням, головне, щоб йому подобалося те, що він робить. Молодший поки що нікуди не ходить – є невеличкі проблеми зі здоров’ям. Але я сподіваюся, що він знайде своє заняття трохи згодом.
Ваші діти мають гарний приклад. А які навички, набуті за роки в спорті, виявилися найбільш корисними в тренерській діяльності?
Я лише на початку цього шляху. Ми розпочинаємо мій третій збір у ролі наставника, і я ще адаптуюся до нової посади. Бути спортсменом і бути тренером – це зовсім різні речі. Подати заявку на посаду старшого тренера було для мене сміливим кроком, адже досвіду в цій сфері поки що не маю. Раніше я працював зі своїм батьком і його учнями, та це зовсім інший рівень відповідальності.
Чи переймаєте досвід Дмитра Ігоровича? Які принципи він передав вам?
Звичайно, батько дає мені певні поради, але водночас дотримується принципу, що я маю самостійно знаходити свою методику, проходити через випробування й робити власні висновки. Він переконаний, що надмірна допомога не принесе користі, і я з цим повністю погоджуюся. Можу звернутися до нього за порадою, отримати підказку, але як тренер я працюю сам, шукаю власний підхід. Якщо просто копіюватиму батька – це буду не я. Тому для мене важливо реалізуватися тут як особистість.
Ви підтримуєте гарні дружні стосунки з Богданом Нікішиним, який має значний досвід у цій сфері. Чи ділиться він з вами своїми напрацюваннями?
Богдан зараз є старшим тренером жіночої шпаги. Ще до того, як я подав заявку на посаду старшого тренера, ми з ним обговорювали перспективи, вирішили змінити формат підготовки й працювати разом. До нас приєдналися п’ять молодих тренерів, і ми сформували єдину команду. Провели другий спільний збір в межах підготовки до Гран-прі в Будапешті. Поки що говорити про результати зарано – це процес не на тижні чи місяці, але ми працюємо на результат.
Як змінилося ваше сприйняття фехтування після переходу на тренерську посаду?
Це зовсім різний досвід – бачити фехтування крізь маску спортсмена та спостерігати за поєдинком як тренер. Це нелегкий період адаптації: фізичне навантаження змінюється на психологічне. Тепер я шукаю способи навчити інших фехтувати так, як робив це сам, передати свій досвід.
Наприклад, на спільних змаганнях у Катарі ми мали тренерський пул і розподіляли обов’язки. А от у Німеччині я був єдиним тренером для дванадцяти спортсменів. Стежити за всіма, давати поради, контролювати ситуацію було справді складно. Проте, думаю, що цей перехідний період мине швидко, і все вдасться.
Ви колись казали, що фехтування – це гра розуму. Як навчаєте спортсменів мислити на доріжці?
Поки що передаю свій підхід власним прикладом – як у тренувальному процесі, так і на змаганнях. До кожного спортсмена потрібен індивідуальний підхід, тому працюю з кожним окремо, використовуючи власний досвід і знання батька.
Втім, я добре знаю всіх наших хлопців. Нещодавно навіть виходив на доріжку на змаганнях і, хоч пів року не змагався, зміг перемогти. Не знаю, як це сталося, адже вже не в тій фізичній формі.
Що важливіше: техніка, досвід чи сила характеру? Що допомогло вам перемогти, попри завершення кар’єри?
Тут багато складових. По-перше, виходячи на доріжку, я не відчуваю тиску результату, на відміну від хлопців, яким потрібні залікові очки. По-друге, змагальний досвід і виступи на міжнародному рівні дають певну перевагу.
У наших хлопців теж є цей досвід – у Роми Свічкаря, Вови Станкевича. Але, мабуть, у мене є ще щось – коли виходжу на доріжку, мені здається, що бачу наперед: можу передбачити наступний рух суперника.
Як війна впливає на психологічний стан спортсменів? Багато хто має рідних і близьких, які захищають країну, а також є постійна загроза ракетних атак.
Хлопці в цьому плані стійкіші – вони зосереджені на своїй справі й роблять її, незважаючи ні на що. Спілкувалися на цю тему з Богданом, дівчатам психологічно складніше, та він знаходить підходи.
Чому медальні здобутки юних шпажистів не завжди переростають у високі результати в професійному спорті? Це психологічний тиск чи недостатній змагальний досвід?
Дитяче й доросле фехтування дуже різняться. Буває, що юніор одразу починає показувати гарні результати серед дорослих,, але частіше спортсмени з високим потенціалом у молодіжній категорії постають перед труднощами на новому рівні.
Які риси характеру повинен мати юний спортсмен, щоб стати успішним фехтувальником?
Це індивідуально. Наприклад, я до 30 років не міг повністю опанувати свої емоції, і лише коли це вдалося, почав показувати результат. Багато що залежить від фізичного розвитку – хтось дорослішає в 15 років, а хтось пізніше. Важливі навіть сімейні обставини. У нас є приклади 18-19-річних спортсменів, які досягають високого рівня, але це більше винятки – справжні таланти. Досвід також важливий, але його накопичення часто супроводжується втратою фізичної форми. Тому важливо знайти золоту середину. Спортсмени, які до 25 років опанували себе, зазвичай показують найкращі результати.
Як оцінюєте популярність фехтування в Україні? Як підвищити його рейтинг серед командних видів спорту?
Зараз у нас проходять великі змагання – Кубок України, чемпіонат України. Нарешті почали робити трансляції, що допомагає охопити більшу аудиторію. Однак конкурувати з футболом чи тенісом складно. Так, є відомі імена, як-от Ольга Харлан, після Токійської Олімпіади й моє прізвище було на слуху, але загалом фехтування – специфічний вид спорту. Навіть на міжнародній арені він не входить у топ-5 найпопулярніших. Хотілося б, щоб більше молоді долучалося, бо це справді цікаво – поєднання фізичної активності та інтелекту. Якщо маєте можливість, спробуйте – гарантуємо, вам сподобається!
Чи змінилася міжнародна підтримка за три роки повномасштабної війни?
На початку війни підтримка була дуже потужною. Наприклад, Італія створила спеціальний фонд для наших спортсменів, Німеччина одразу прийняла нас на збори, допомагали Чехія та багато інших країн. Але з кожним роком ця підтримка слабшає, що цілком зрозуміло – неможливо допомагати постійно.
А чи позначилося це на загальній ситуації у світовому спорті, зокрема у фехтуванні?
Так, і однією з найгучніших подій стало обрання російського олігарха президентом FIE. Це було несподівано, адже його кандидатуру підтримали країни, від яких я цього не очікував. Але це політика, гроші… Коли почули, що його знову обрали, з’явилося побоювання, що повернуть росіян з прапором і гімном, змушуватимуть тиснути їм руки – а я цього ніколи не зроблю. Потім він відійшов від посади, і добре, що його президентство завершилося.
Політика – це сфера, де все змінюється дуже непередбачувано. До речі, раз ми вже зачепили цю тему, цікаво знати вашу думку щодо нещодавньої зустрічі Володимира Зеленського з президентом США. Як ви оцінюєте його позицію? Чи правильно він зробив, відстоюючи свої погляди так гостро?
Чесно кажучи, я вже не до кінця розумію, що відбувається. З одного боку, потрібно шукати компроміси, адже всі прагнуть завершення війни. З іншого – ми не можемо приймати мир на умовах росії. Чи перегнув палку Володимир Олександрович? На мій погляд, він не сказав нічого різкого чи образливого ні щодо Адміністрації США, ні щодо Трампа, ні щодо Америки загалом. Усе це більше схоже на провокацію чи навіть сплановану інформаційну кампанію.
Враховуючи всі ці фактори, наскільки важче зараз конкурувати на міжнародній арені?
Після Токіо в чоловічій шпазі відбулася зміна поколінь, і наразі нам важко конкурувати з провідними країнами. Та ми продовжуємо працювати, інтегруємо молодих спортсменів у доросле фехтування, намагаємося адаптуватися до змін, шукаємо нові підходи.
Що потрібно змінити в державній підтримці, щоб ця інтеграція проходила ефективніше?
До Федерації зараз питань немає – є фінансування, збори, робота ведеться. А що зробити, щоб був результат – працювати потрібно, багато працювати. Вважаю, що потрібно молодих спортсменів підтягувати у доросле фехтування, і ми маємо дуже перспективних спортсменів, яких будемо підтягувати, працювати над їхнім розвитком, вивозити на дорослі збори. Є перепони в тому, що юніорські й дорослі змагання не завжди співпадають у часі, і не все виходить зробити як би мені того хотілося. Проте, думаю все вдасться, це просто питання часу.
Деякі українські спортсмени вважають, що держава недостатньо робить для них і змінюють громадянство. Як ви ставитеся до таких рішень?
Мені складно судити, бо я не знаю всіх деталей. Одна сторона каже одне, інша – інше. Але це особисте рішення спортсмена. Він мав можливість і вирішив, що так буде краще. Особисто я б так ніколи не зробив і ніколи не зміню громадянство. Я не хочу жити в жодній іншій країні, окрім України.
Попри всі труднощі, українські спортсмени продовжують виступати на міжнародній арені. Чи достатньо вони роблять, щоб світ не забував про нашу країну?
Звісно, і я, і багато інших спортсменів це робили, і продовжують робити. Від початку повномасштабної війни мотивація підіймати наш прапор і слухати гімн на міжнародних аренах виросла в рази. В мене особисто так було. Я маю багато друзів та знайомих, які стали на захист нашої країни, і з початку війни створив групу в телеграмі куди хлопці скидають свої запити, і намагаюся чим можу їм допомогти, коштами, речами першої потреби.
Ваше кредо: Не важливо, скільки разів ти впав, важливо, скільки разів піднявся. Чи можна порівняти його з сучасною Україною?
Так, я вірю в нашу перемогу, в те що наша країна залишиться, незалежною суверенною, навіть якщо поки не в кордонах 91 року. Та вірю, що все завершиться для нас добре. Адже навіть після найтемнішої ночі приходить світанок. Тож бажаю нашим захисникам – сил та витримки. Дякую всім, хто став на наш захист та веде боротьбу з рашистською мразотою. А українців закликаю не зупиняти допомогу нашим воїнам, та робити все для нашої перемоги. Щодня, кожен на своєму місці робити все, що він може!
Поділитись