Морозюк розповів про своє повернення до Динамо

У мене тоді було багато варіантів продовження кар’єри – принаймні в розмовах. Наприклад, Дніпро, два клуби з Бельгії, Астана. І тут мені телефонує Вадік Шаблій, говорить мені за «Динамо» – і я не вірю взагалі, думаю: «Що ти мелеш, яке Динамо?» Ми з Ірою їдемо обідати в «Прагу». Там сидить Сергій Станіславович Ребров з сім'єю, я його не побачив.

І тут він підходить: «Коля, привіт». «О, Станіславович, добрий день». Починаємо говорити, і він мені: «Я тебе чекаю». Я думаю: «Йо-майо. Виявляється, це правда». Так воно і пішло. Я викупив свій трансфер у Металурзі.

За скільки – не пам'ятаю. Там щось Вадік вирішував, махінатор. Я вибачив їм рік зарплати, говорю: «Тільки відпустіть». І все, я повернувся. Динамо – найкращий час у футбольній кар’єрі, але найважчий, найстресовіший, психологічно травматичний.

Тому що Динамо – це відповідальність, тиск, це завжди 1-ше місце. В тебе немає права навіть на нічию, в тебе є тільки перемога. Важко, якраз я застав зміну поколінь, був період дуже важкий. Якраз тоді Сидор зламався, Віда перейшов, я тоді став капітаном. З мене питали дуже багато.

В якийсь час я велике задоволення отримував від багатьох речей. Я відчував, що можу допомогти, наприклад, таким гравцям, як Віті Циганкову, тому ж Миколенку, коли Олег Романович трошки проходився по ньому за колiр бутс і так далі. І багато інших.

І я десь почувався, як старший брат. Мені хотілося просто, щоб люди, приходячи в першу команду, не почувалися так, як я почувався, коли я прийшов.

Тоді я чекав, коли це тренування закінчиться. І коли я почув, що мене хочуть переселити на першу базу, я просив: «Будь ласка, не треба. Я хочу жити на Динамо-2 в своєму звичному курятничку, голуб’ятничку, де я знаю, де кожна какаха лежить».

Микола Морозюк