Ми отримали, що мали отримати. Україна не заслуговує на ЧС-2026 і Євро-2028

Сергій Стаднюк

Ти – український вболівальник. Ти чекаєш того слоту ФІФА, аби подивитися збірну. Ти вже майже забув провали Динамо, що застрягло в 1999 році та «найсильнішого в історії» Шахтаря, що думками десь у 2030-му, а за тепер, відчувається, й думати забув.

І от, ти вмикаєш збірну в надії отримати певну віддушину. Є гравці з топчемпіонатів, вони точно не підведуть. Шукаєш де подивитися команду, яку показували з 2022 року щонайменш три транслятори. Під бомбами, шахедами й ракетами скаженого сусіда. А отримуєш оце. Дві пігулочки / чарочку / пару побитих меблів чи техніки (потрібне підкреслити) і спатоньки. А хтось, не маючи такої можливості, продовжує тримати позиції. Завіса.

Ці два абзаци, мабуть, могли би стати однією з найкоротших історій, що можуть розчулити кожного. Адже більшого знущання, ніж над українським уболівальником останні півтора роки, що і без того терпить конченого сусіда, годі й вигадати. Виникає просто єдине питання: за що ми живемо у цей час? Чим наш народ настільки завинив?

Та це вже тема окремих метафізичних роздумів за чаркою чогось міцного. А якщо судити за тим, що ми побачили ввечері 23 березня, то ця збірна України отримала те, на що заслуговувала. Третій сезон поспіль ми поза 16-кою найсильніших у Лізі націй. А також втрачаємо будь-які шанси на пряму путівку на чемпіонат світу-2026. «Завдячуючи» хорватам, які хоча б до останньої секунди зберігали хоч якусь надію пройти далі у протистоянні з Францією.

Саме останніх Україна отримала в суперники у квартеті відбору на Мундіаль. Хоча виникає дуже велике питання. А чи реально могли б «синьо-жовті» нав’язати хоча б у теорії тій же Хорватії конкуренцію за тієї гри, що ми побачили в неділю? Виглядає все так, що друге місце нам би було забезпечене за будь-якого сценарію.

За рахунок чого збірна намагалася не програти у три м’ячі? Просто стоячи в обороні це можливо, але дуже небезпечно. 90 хвилин – достатньо, аби створити 30, навіть 40 моментів, якщо твій суперник просто стоїть на своїй половині поля. Дійсно був розрахунок, що з них залетить максимум один?

Чи був план грати на контратаках? Сумнівно. З Судаковим на фланзі. У нього дійсно пристойна швидкість… Для центру поля, але ж ніяк не для флангу! Умовний Назаренко підійшов би набагато краще на цю роль. Навіть беручи до уваги, що Циганкову не вистачає свіжості на два матчі. Але ж це треба садити Судакова, а як же ти посадиш лідера, якого ще й треба продати за кордон, навіть якщо він не підходить під вибрану систему гри?

От і сподівалися ми в першому таймі хіба на виноси. Виноси на Ваната, зріст якого хоч і складає 181 см, але він ніколи особливо не виділявся навичками боротьби на другому поверсі. Це за «живого» Довбика, що відновився від хвороби. Назаренко, Буяльський, Ярмоленко взагалі незрозуміло навіщо поїхали в збірну. Михайліченко, якби не травма Миколенка, взагалі би не з’явився на полі. Таке відчуття, що існує лише 14-18 обраних, а інших беруть… Для приколу. А, ні, «підтримувати атмосферу в роздягальні».

І тут ми поступово підходимо до головної персони, що стоїть за чинним станом справ у збірній України. Це персона головного тренера – Сергія Реброва. Перший майже рік фахівця можна назвати навіть вдалим. Три нічиї з грандами європейського футболу. Дві з них, ведучи в рахунку, одна – з пограбуванням імені іспанського рефері.

Але те, що було, починаючи від 2024 року… Змушує замислитися, а чи не «виїжджав», як казав Маркевич «месія для українського футболу», на «старому багажі»? Адже після цього ми побачили лише два справді якісні тайми у виконанні збірної. Тайми, не матчі. Другий проти Словаччини на Євро (2:1) і другий же проти Бельгії в плей-оф Ліги націй (3:1). Можна приписати до цього гру з Албанією, що власне і вивела до плей-оф, і з бельгійцями на Євро. Але треба зважати на суперників. Першому особливо і не треба було перемагати, другий, за всієї поваги, не має відповідного рівня, аби робити висновки.

А так, це просто суцільна безвихідь і страждання. Ми мучимося з Боснією, Ісландією, Албанією, Грузією, яких би не помітили ще в кінці минулого – на початку чинного десятиліття. А також, зі Словаччиною та Чехією, з якими було б важче, але вищий клас виконавців сказав би своє. Так, мучилися за Петракова, але це давало результат. Мучилися результативно. Причому, ця команда мала зіграти на чемпіонаті світу-2022. Шотландців переграли по ділу, Вельс також мали проходити за грою і якби не пограбування все того ж іспанського арбітра з (не)пенальті на Ярмоленку.

Що казати, ми не вийшли на чемпіонат світу (!), але це не викликало такої безнадії, як невихід у Дивізіон A Ліги націй. Турніру, що досі не може здихатися клейма напівофіційного. Викликає розчарування далеко не це. Навряд нам ще раз настільки не пощастить із групою з чотирма учасниками останнього Євро. Ми цілком можемо виграти квартет і пробитися на Євро-2028 через «чорний хід». Але…

Те, в якому стилі ми програли Бельгії, змушує замислитися про перспективи. Глобально змін починаючи від 2024 року не видно взагалі. Збірна продовжує грати окремими проблисками, неначе «баф» у відеогрі. От, у певний момент команда «накопичує ману» і отримує можливість застосувати суперздатність. І у той момент починає грати. А поки цього нема, ми бачимо страждання і мучимось самі.

Зрозуміло, що перед Ребровим стоїть завдання виходу на чемпіонат світу або через відбір, або через плей-оф. Але чи зараз не очевидно, що воно виконане не буде? Якщо ми програємо Чехії з Албанією і лише завдяки диву ледь проходимо боснійців, на який плей-оф взагалі можна розраховувати?

І це зі складом, що коштує дорожче за 300 мільйонів євро! І це без Мудрика! Тут напрошується лише три варіанти: або Ребров просто не підходить на роль не клубного тренера і гравці просто за збір не встигають сприйняти його ідеї, або у нього тимчасова криза (другий похід на Близький Схід не назвеш вдалим), або він взагалі вичерпав себе як тренер. Адже починав фахівець напрочуд непогано, першим після Лобановського вивівши Динамо до плей-оф Ліги чемпіонів. І це після першого масового відтоку легіонерів у 2014 році! У групі обіграли не кого-небудь а Порту з Касільясом у воротах.

Наразі ж збірна України має, м’яко кажучи, дуже реальну перспективу пролетіти по всіх фронтах. І саме тому, це привід для керівництва УАФ серйозно поміркувати на тему посади головного тренера. Так, саме зараз.

Навіть за умовного Мельгоси «синьо-жовті» здатні продертися на друге місце у групі з кризовою Ісландією та Азербайджаном. Навіть з експериментами у складі за нового тренера і награвання ігрових зв’язків. Та навіть без тренера збірна України здатна посісти друге місце. А от до плей-оф ми маємо підійти у найсильнішій формі й у найбільш зіграному стані, з розумінням, що вони прагнуть робити на футбольному полі.

Інакше? Інакше знову пролітаємо повз Мундіаль. Знову мучимось у Лізі націй. Падаємо в рейтингу. Отримаємо двох суперників у відбірковій групі до Євро, яких не здатні пройти. І далеко не факт, що нам знову пощастить потрапити до плей-оф з другого місця ЛН, знову пощастить отримати прохідних опонентів, знову пощастить їх пролізти і знову пощастить зустрітися зі, здавалося б, посильними суперниками у фінальній частині чемпіонату Європи.

20 років ми не будемо на чемпіонатах світу. У вже далекому 2006-му хтось дитиною вболівав за Андрія Шевченка. А зараз доросла реалізована людина, що вже створила родину, благає його ж засвоїти урок на помилках попередників. І не перетворити ці 20 років у 24. Не повторите ж, Андрію Миколайовичу!