Новий директор академії Вереса розчарований, що так і не забив за збірну України

Дуже складно було уявити, що колись зможу зіграти за збірну України. Мабуть, ні, не думав про це, бо з села важко було повірити, що гратиму на топ-рівні. Багато хто говорив мені під час моєї кар’єри у Млинові: «Для чого ти це робиш?» Я тоді два роки їздив на тренування на велосипеді – 12 кілометрів в один бік і 12 назад. Млинів грав у Другій лізі, платили там копійки, жодного серйозного старту для футбольного шляху не було. Але десь у глибині душі, мабуть, якась віра в себе була, що я можу чогось досягти.

Коли я вже грав у Таврії, особливо в другому сезоні, і відчув, що забиваю багато голів, то з’явилася впевненість. Я навіть встановив рекорд у Сімферополі – вісім матчів поспіль на домашній арені забивав голи. Саме після цього зрозумів, що можу бути викликаний до збірної. Хоча тоді конкуренція була шаленою: у національній команді грали Шевченко, Ребров, Мілевський, Селезньов.

Вдягнути футболку національної збірної — це емоції, які не передати. Звичайним людям, які не грають у футбол, цього не зрозуміти. На трибунах тоді було по 20 – 30 тисяч уболівальників, і ці переживання у звичайному житті більше ніде не відчуєш. Я зіграв за збірну вісім матчів, і всі вони пам’ятні. У кожному, навіть коли виходив на 2 – 3 хвилини, мав момент, щоб забити. Але не щастило: то штанга, то воротар рятував, то не влучав у ворота. Так і не вдалося відзначитися – і це, мабуть, найбільше розчарування в цьому плані.

Володимир Гоменюк