«Я коментував матч Україна - Ісландія зі стадіону. І ледь не пропустив наш переможний гол»

Це був мій найемоційніший ефір у житті. Коментувати збірну України. Зі стадіону. Переможний матч. Який залишає нас у боротьбі за чемпіонат світу. Й досі не можу повірити, що вдалося пережити подібне. Але, давайте по-порядку. Ще й трохи здалеку.

Ми грали на чемпіонаті світу тільки одного разу. Всі прекрасно пам’ятають про нахабну обіцянку Олега Блохіна вивести нас на мундіаль з першого місця. Про 0:4 від Іспанії, після яких Фернандо Торрес подарував Владиславу Ващуку свої шорти. І, звісно, про серію пенальті проти Швейцарії з паненкою Артема Мілевського і «сухарем» Олександра Шовковського.

От тільки проблема в тому, що багато хто знає про цей турнір тільки з чиїхось розповідей, статей чи репортажів. Той чемпіонат світу був аж в 2006-му. Виросло вже ціле покоління українських вболівальників, які не бачили свою збірну на мундіалі. Я один з них.

І ось ми з Вадимом Шевякіним отримуємо призначення на матч від якого залежить – нам знову доведеться чекати чотири роки чи, можливо, збірна України ще побореться за ЧС-2026.

Більш того, вперше з початку повномасштабного вторгнення, коментатори працювали на матчі збірної не зі студії в Києві, а прямо зі стадіону. А це, повірте, робить серйозну різницю. Хоча, підозрюю, ви її відчули. Точніше, почули.

Перед цією грою з Ісландією я переживав так, як не переживав вже давно. Так, ми виграли два попередні матчі з ними. Але там точно не відчувалося великого запасу над суперником.

На додачу до цього, свою попередню гру збірна України програла Франції 0:4. Не той емоційний фон, який заряджає на успіх. А тут нас влаштовувала тільки перемога. І ісландці не збиралися віддавати її просто так.

Коли за день до матчу я спілкувався з їхнім головним тренером, то він справив на мене враження чоловіка, який не те що вірить у свою команду, а фактично впевнений в тому, що у них все буде гаразд.

З іншого боку, і наші хлопці, не скажу, що виглядали тими, кого сковує від переживання. Вони розуміли – потрібно буде добряче попрацювати. І Владислав Ванат навіть не захотів записувати звернення до вболівальників – сказав, що краще вони будуть говорити своїм футболом під час матчу. Не обманув, цього разу гра команди була дійсно промовистою.

Останнім часом чимало матчів збірної викликали у фанатів багато запитань. Основні з яких: а чи точно вони грають на максимум своїх можливостей, а чи справді вони викладаються на повну і роблять все від себе можливе?

В цій грі з Ісландією, на моє переконання, подібних сумнівів ні в кого не мало виникнути. Вони дійсно грали з бажанням. Відчувалося, що це наш останній шанс залишитися у боротьбі за чемпіонат світу. А за останній шанс потрібно хапатися.

Останній шанс. Звучить драматично. У Варшаві ще й почався дощ. Не проливний, але достатній, аби створити кіношну атмосферу битви з фінальним босом.

Цей дощ ще трохи намочив нас з Вадимом на включеннях перед грою. Але полив газону хотів намочити нас значно більше. На щастя, не встигнув. Ми відреагували на нього достатньо швидко. Втекли від нього самі, та ще й прибрали техніку.

А під час матчу вже нікуди не ховалися – навпаки, пірнали у гущавину подій. Звісно, навіть коли ти коментуєш зі студії, то нервуєш, рівень адреналіну в крові підвищується, долоні пітніють.

Але на стадіоні це все відчувалося в десятки разів гостріше. Часом я сам дивувався, чому ми настільки емоційно реагуємо на відносно буденні моменти. Близькість до події оголила нерви. І це були круті відчуття.

Якщо на чистоту, то ми відпрацювали вже чимало ефірів. Різних змагань і різної ваги. І хоч як би ти не старався, але того щирого захвату від футболу вже немає. Ти сприймаєш його більш зріло, виважено, розсудливо. І ось повернувся цей ледь не дитячий, наївний захват.

До того ж, ми всі пережили цілу палітру емоцій. Перша пікова точка – поперечина Циганкова. Команда гарно почала гру, з правильним настроєм. І ось, здавалося, нагорода за старання – такий потрібний гол. Близько, але ні, не цього разу. Як зірвалися з місць, так назад на них і всілися.

Другий тайм – і той самий удар Палссона. М’яч летів до воріт недовго. Та цього часу все одно вистачило, щоб серце встигнуло впасти в п’яти. На щастя, у нас є Трубін. І як же скромно він говорив про цей сейв після матчу. Наче не врятував ним наші шанси на чемпіонат світу.

Потім подвійний шанс Яремчука. І тут вже почало накривати переживання. Якщо не вдається забити навіть так, то як тоді взагалі вдасться? А час підтискав. Зокрема і мене.

Я не тільки коментував, а й мав брати флеш-коментарі після матчу. А це означало, що повинен був спуститися на позицію десь за десять хвилин до закінчення гри. Тобто, пропустити вирішальний її відрізок.

Відкладав це як тільки міг. Викроював для себе ще хвилину, ще 30 секунд, ще одну атаку. І ось, Україна заробляє кутовий, я починаю прощатися, кажу, що залишаю ефір на Вадима, підводжуся йти. Аж тут Циганков швидко подає, скидання Гуцуляка – і Зубков забиває.

Я б не пробачив собі, якби спустився на хвилину раніше. Це була моя найбільш щира радість у коментаторській кар’єрі. І якась магічна синхронізація з колегою. Ми в унісон кричали: «Гоооол! Гоооол! Одиииин-нууууль!» Час немов зупинився. Момент, який я точно запам’ятаю на все життя. Емоційна пам’ять, вона довготривала.

А потім я зняв навушники. І опинився немов у іншому світі. Як же співав стадіон. Мені в ефірі цього не було чутно настільки гучно і виразно.

За два дні до цього я був на матчі Польща – Нідерланди. І тоді подумав, що, насправді, ми вже забули що це – справді домашні матчі збірної. Навіть у моменті спіймав себе на відчутті заздрості.

Але зараз скажу, що, чесно, атмосфера на вдвічі більшому Народовому й близько не дотягувала до того, що коїлося на стадіоні гри Україна – Ісландія. Заздрити тут мають не ми, а нам.

Останні хвилини я додивлявся вже біля кромки поля. Не знаю чому, але не переживав, коли ісландці спробували піти на фінальний штурм. А гол Гуцуляка… Здається, коли стадіон затягував його прізвище, то я бачив, як хтось біля мене від радості аж пустив сльозу.

Для цього збірна і грає у футбол – щоб серцем переживати за неї. І відчувати щире щастя, коли вона перемагає. Тим паче, в таких іграх як ця.

Коли гра закінчилася, я взяв флеш-коментарі і вийшов зі стадіону, то було відчуття, що емоційно просто спустошений. По-хорошому.

Щасливий. Від гри. Від результату. Від виконаної роботи. Але спустошений. Емоцій не залишилося. Хотілося пройти бездумно пройтися містом і всміхатися. Бо ми перемогли, ми продовжуємо боротися за чемпіонат світу.

До речі, разом з Вадимом ми також коментуватимемо церемонію жеребкування плей-оф кваліфікації. Україна потрапила у перший кошик, тож серед можливих суперників у півфіналі Румунія, Швеція, Північна Македонія та Північна Ірландія.

Досі плей-оф відбору на чемпіонат світу дарував нашим вболівальникам тільки негативні емоції. Багато негативних емоцій. Можливо цього разу у нас все ж будуть причини радіти. Дуже хочеться в це вірити.

І, сподіваюся, коментатори зможуть працювати ці матчі з місця подій. Це зовсім інші емоції. Які ми пропускаємо через себе і намагаємося передати вам. Сподіваюся, ви це також відчуваєте.