«Я потрібен людям, і вони потрібні мені». Як ветеран Святослав Сирота знайшов нову місію

Олександр Сукманський

Ім’я Святослава Сироти роками асоціювалося з великим футболом. Вихованець київського Динамо, воротар відомих клубів, а згодом очільник Професіональної футбольної ліги України. Проте сьогодні всі ці регалії для нього залишилися ніби в іншому житті. В інтерв'ю телеканалу Київ нині директор столичної ДЮСШ №26 розповів про повернення з війни та початок нового етапу.

Сам Святослав просить представляти його інакше:

«- Ветеран, колишній футболіст. Сьогодні я вже відійшов від спорту взагалі, від футболу взагалі. Тому те, що було, то було. Просто виходить коло спілкування, в основному ветерани».

До 2022 року військового досвіду він не мав. Водночас з 2014-го регулярно їздив на схід України у складі національної збірної ветеранів.

«- З 2014 року ми постійно 5–6 разів на рік були в зоні бойових дій. Я скажу більше: за два тижні до повномасштабного вторгнення мене запросили, мене і ще хлопців-футболістів запросили в Сєвєродонецьк. Ми приїхали туди, грали в турнірі по мініфутболу. А через місяць я там уже як військовослужбовець потрапив туди. Ми були в Сєвєродонецьку на турнірі, і це був повністю проукраїнський турнір».

У лютому 2022 року, евакуювавши родину, 52-річний спортсмен вирішив вступити до лав територіальної оборони. Однак через велику кількість добровольців його спочатку не взяли.

Та звичка не здаватися, вироблена спортом, допомогла досягти свого. Зрештою Святослав потрапив до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

«- Чесно, це випадково вийшло. Я в військкомат прийшов, мені сказали, що є Нацгвардія. Я кажу, що я вже підстаркуватий, може, я піду в Збройні сили якісь там. Вони кажуть, що у нас є зараз з 24-ю бригадою і наметниками, в артилерію. Я кажу: добре, давай».

Після короткого навчання новобранець вирушив на Луганщину. За документами був артилеристом, але на війні, каже, поділ на спеціальності дуже умовний.

«- Десь біля десяти днів ми провели в резерві. Там і вчилися, а потім все на місці. Я пишаюся тим, що в нас були дуже круті хлопці в моєму розрахунку. Першими ми поїхали. Коли приїхали, нам сказали: тут усі рівні, тут немає ні наметників, ні не наметників. Ми були піхотою, звичайно».

Перша ротація тривала 33 дні.

«- Ми як маленькі кошенята були, нас просто обстрілювали з ранку до вечора».

У травні 2022 року під Лисичанськом Святослав отримав важке поранення. Події того дня пам’ятає лише фрагментами.

«- То контузія, чи то було з серцем щось, свідомість втратив. На наступний день мене евакуювали. Евакуювали дуже складно, теж під час бою. Я не дуже все це пам’ятаю, провалами так».

У госпіталі лікарі виявили численні переломи.

«- Це був чи обстріл, або я з БТР упав. Евакуювали складно. У нас не було місця всередині, і мене поклали на броню зверху. Ми виїжджали під боєм, під обстрілом. Я на броні був, але майже без свідомості».

Пізніше побратими розповіли йому, що не були впевнені, чи він пережив ту евакуацію.

«- Коли я повернувся на ППД, вже в Яворів після всіх госпіталів, хлопці підходять і кажуть: Святославе, ти живий? Ми ж були всередині, коли ти там нагорі був, думали, ти не доїхав. Я кажу: та все добре, хлопці, все нормально».

Попри важкі травми, Сирота повернувся до служби. Спочатку продовжив службу в 24-й бригаді, а потім був переведений до Президентської бригади.

«- Спочатку почувався більш-менш, розробляв руку, ногу. Але, на жаль, через рік у мене не прижилися сухожилля. І мені зробили третю операцію».

На початку 2024 року Святослава демобілізували за станом здоров’я. Каже, що після війни найважче – не фізичні травми.

«- На жаль, є наслідки психологічні. Вони від людей не залежать. І це у багатьох ветеранів, хто брав участь у контактних боях».

Пережити складний період адаптації допомогли родина та нова справа. Святославу запропонували очолити дитячо-юнацьку спортивну школу.

«- Кажу: Василь Васильович, де я, де спортивна школа? Якщо б футбольний клуб або ще щось... Приїжджайте до мене. І він вмовив мене. Ми дуже вдячні, тому що на сьогоднішній день я дуже щасливий і почуваю себе таким, що я потрібен людям, і вони потрібні мені».

За час його роботи кількість вихованців школи суттєво зросла.

«- Коли я прийняв цю школу, у нас було 500 дітей. Зараз у нас 860».

Сьогодні Святослав Сирота також очолює ветеранську спільноту Святошинського району Києва та допомагає іншим військовим проходити шлях повернення до цивільного життя.

Він переконаний: найбільша небезпека для ветерана – залишитися сам на сам зі своїми переживаннями.

«- Більшість ветеранів нічого не хоче робити, і це нормально. Для них важко перейти цю психологічну межу. Але я вважаю навпаки: треба гуртуватися, треба психологічно, емоційно, як друг, як товариш, витягувати їх з домівок. Вони мають жити».

Особливе місце у його роботі займає виховання дітей. Через спорт він навчає їх відповідальності, повазі та любові до України.

«- Сьогодні ми говоримо не тільки про патріотичне виховання. Про мінну небезпеку, про безбар’єрність. Дуже багато людей сприймають безбар’єрність як пандуси або шрифт Брайля. Але безбар’єрність різна. І треба дітей вчити цьому. Не тільки дітей і дорослих, але дітей у першу чергу, тому що діти – це майбутнє нашої країни».

Колись Святослав Сирота захищав футбольні ворота. Потім – Україну зі зброєю в руках. Сьогодні ж його місія полягає в іншому: допомагати ветеранам повернутися до повноцінного життя та виховувати покоління, яке будуватиме країну після перемоги.