Лілія Подкопаєва: «В дитинстві було дуже багато тренувань. Інколи здавалось, що ти це не витримаєш»
більше 1 року тому

Одна з головних спортивних зірок незалежної України, абсолютна Олімпійська чемпіонка-1996 року, абсолютна чемпіонка світу та Європи зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповіла про свій спортивний шлях.
Розпочали ми наше спілкування з нещодавнього чемпіонату світу, де збірна України завоювала дві медалі та дві олімпійські ліцензії, далі Ліля пригадала як спочатку прийшовши на тренування з художньої гімнастики, в решті почала займатись спортивною, розповіла про кумирів дитинства, тренування в дитинстві та юності та те, як на її результати працювала вся родина.
До вашої уваги перша частина інтерв’ю.

Відразу зізнаюсь, що дуже прискіпливо я за змаганнями не слідкувала, але результати дізнавалась, а також переглядала відео в повторі. На мою думку, найголовнішу ціль на цей турнір ми досягли – в нас є олімпійська ліцензія в команді у чоловіків, і також, як ви сказали, і серед жінок. А те, що Ілля Ковтун став віце-чемпіоном світової першості у багатоборстві це просто неймовірно. Я вітаю його, і його тренера Ірину Горбачову, і всю Україну. Це дуже потужний результат для молодого гімнаста.
Також дуже приємно, що до нас повернувся Олег Верняєв. Він – олімпійський чемпіон, і той стержень, на якому тримається команда. Вітаю його і Геннадія Сартинського з поверненням Олега на велику сцену. Наразі у збірної України є час гарно підготуватись до Олімпіади у Парижі.
Не зважаючи на страшні умови підготовки наших спортсменів, коли їм дуже важко зосереджуватись на найголовнішому – на тренуванні, вони змогли показати такий результат. Хочу ще раз подякувати кожному спортсмену та тренеру, а також людям, які працюють в Міністерстві спорту та НОК України за те, що не зважаючи на війну, наші спортсмени роблять свою справу і завоюють ліцензії на Ігри.
В збірній Україні наразі підростає молоде покоління гімнастів. Крім вищезгаданого вами Іллі Ковтуна, це і Радомир Стельмах, і Пантелей Колодій, і Назар Чепурний, і Анна Лащевська… у нас потужне майбутнє в гімнастиці?
Так, справді потужне. Починаючи з 1990-х років в нас був дуже великий відтік тренерів, і це накладало свій відбиток на розвиток цього виду спорту. І тому зараз ти дуже тішишся, коли бачиш нове покоління спортсменів, які достойно представляють Україну на міжнародній арені.

Так, десь так і було. Проте у спорт мене відвели не через те, що я була активною дитиною, а тому, що для моїх рідних був важливий гармонійний розвиток дитини. Подруга моєї мами була тренером з художньої гімнастики. І вона постійно запрошувала мене на тренування. Одного разу ми прийшли, я позаймалась, але ці заняття не справили на мене враження. А коли якось ми поїхали з околиці Донецька, де жили, до центра місту погуляти, і заїхали в Палац спорту «Динамо», то там я вперше побачила гімнастичний зал. Я тоді стала немов зачарована, адже те, що я там побачила, здавалось для мене чимось неймовірним: дівчата виконували різні трюки на різних снарядах і це було «вау». Мені це дуже сподобалось.
Моя бабуся відразу сказала тренеру, що я прийшла не для занять в «групі здоров’я», а для результатів. Ні в якому разі не хочу нікого образити, адже в кожного своя ціль на тренуваннях. В мене була така. От моя бабуся це сказала, і, напевно, для нас всіх – для мене, для родини, для тренерів – це була така установка. Моїм першим тренером була Лілія Пугачова, яка набирала діток, і працювала з ними, коли вони були маленькі. А коли спортсмени підростали, то вона передавала нас Галині Лосинській.
І от Галина Іванівна в свій час, коли вже я була в школі, запропонувала батькам дітей, які займались спортом, зробити спецклас, де б вчились тільки юні спортсмени. Серед нас були гімнасти, пловці, борці та представники ще декількох видів спорту. Учні цього спецкласу не ходили на шкільну фізкультуру, не ходили на малювання, на співи, а замість цього проводили час на своїх тренуваннях. В той час мій розпорядок був таким: з 7:00 до 8:30 в нас було ранкове тренування, потім ми бігли до школи, вчились до 15:00, а потім знову повертались до залу, і проводили основне тренування. Воно тривало до 19:00. І так кожного дня шість разів на тиждень.
Були, правда, і моменти, коли я не хотіла тренуватись, казала рідним, що більше не піду в зал. Маленькій дитині, якою тоді була я, якщо чесно, було важко, адже дуже серйозні були навантаження. А ще ж потрібно було встигати гарно вчитись у школі. Тоді мені бабуся сказала: «Дивись, день-два ти побудеш вдома, а потім тобі захочеться повернутись, адже всі твої друзі там. І от, коли ти повернешся, то побачиш, що вже відстала. Поки ти не тренувалась, твої однолітки пішли вперед». Зараз я розумію, що ця розмова мала на мене дуже великий вплив. Якщо чесно, навіть не усвідомлюю, як маленька дитина тоді це могла сприйняти і зробити висновки.
Я повернулась до зали і почала показувати результат. Спочатку це був рівень міста, потім області, а потім і рівень країни. Коли я бачила, що в мене виходить, і що я чогось досягаю, то мене це мотивувало працювати далі. Мені хотілось спочатку виконати норматив на перший розряд, пізніше – на кандидата в майстри спорту, потім – на майстра спорту. А коли я почала їздити на міжнародні змагання, то зрозуміла, що можу отримати майстра спорту міжнародного класу. Це вже круто, це вже рівень. А коли вже я почала завойовувати нагороди на міжнародних змаганнях, то почали з’являтись обережні думки про таке майбутнє, де я можу стати чемпіонкою світу чи олімпійською чемпіонкою.

Я вже розповіла про своїх тренерів, але крім них разом з нами працював також хореограф Світлана Дубова. І от в тренуваннях разом з ними усіма і пройшли моє дитинство та юність. Уроки хореографії є взагалі дуже важливим в нашому виді спорту. Адже, що відрізняє одного гімнаста від іншого: краса, лінія, чистота виконування вправ, а також те як ти працюєш над собою зокрема, як кажуть у балетних школах, біля «станка». Ти стоїш, бачиш себе у дзеркалі, бачиш як працюють м’язи, як себе поводить тіло, і намагаєшся зробити всі елементи якомога краще. Звичайно, в нашому розкладі були і стрибки, і тренувальні вправи. Пам’ятаю як ми по 30-40 хвилин відпрацьовували кожний елемент багатоборства. Ось так і проходили тренування практично кожного дня.
В дитинстві в мене були достатньо сильні ноги, а от верхній плечовий пояс був слабким. Тому мені потрібно було дуже багато часу витрачати аби стати міцнішою. Також в мене була дуже ніжна шкіра на долонях, через що я не могла дуже довго працювати на брусах. Ми тоді пробували різні гімнастичні накладки, але так як в мене була маленька ручка, мені було дуже некомфортно в них триматись за бруси. І мій тренер, Галина Лосинська, тоді багато часу проводила за роздумами, що ж придумати мені на руки аби я їх не пошкоджувала, і вони не були в крові. І одного разу вона мені принесла накладки, які були складені з декількох слоїв бинта, прошиті та зав’язками. Я спробувала і вони мені підійшли. І потім мої мама та бабуся тривалий час скуповували всі бинти в сусідніх аптеках, і власноруч шили мені ці накладки. Для розуміння: коли я їхала на збір до Києва, то в мене одна сумка була зі спортивним одягом, а інша – повністю забита накладками. Однієї пари мені вистачало на одне тренування. І от уявіть, скільки їх потрібно було на цілий збір.

Якщо говорити про дієту, то, пам’ятаю, як мені робили спеціальний сир: ставили на вогонь кефір, він підіймався, знімали верхній шар, і це був такий дуже ніжний сирок. Це дуже смачно, але коли ти його їси роками аби не набирати зайві жири, то вже не можеш на нього дивитись. З сиром нам допомагав дідусь, який знав, що стабільно треба для мене його закупляти. Також закривали на зиму в банках смородину – це був мій сироп до сиру. А з собою до школи мені робили, так званий, «тормозок» - хто з Донецька, розуміє, про що я кажу. Це набір їжі, яку шахтарі брали з собою, коли йшли працювати до шахти. І от мені в цей «тормозок» обов’язково клали фрукти. А найдоступніший з них був це яблука виду «Семеринка». Їх смак я пам’ятаю і досі. Тому, можна сказати, що на результат працювала вся наша родина (посміхається, зауваження XSPORT).
Така підтримка родини це дуже круто.
Так. А ще пам’ятаю, як мій дідусь розповідав мені маленькій, коли я тільки розпочинала кар’єру, що ніколи не можна запізнюватись. «Ти повинна раніше бути в спортзалі ніж твій тренер», - казав він мені. В мене ця, так би мовити закалка, залишилась і до сьогоднішнього дня. Як я жартувала згодом, що навіть на побачення приходила раніше ніж хлопці.
Другу частину інтерв'ю очікуйте на нашому сайті у четвер, 2 листопада.
Поділитись