Лілія Подкопаєва: «В дитинстві було дуже багато тренувань. Інколи здавалось, що ти це не витримаєш»

Одна з головних спортивних зірок незалежної України, абсолютна Олімпійська чемпіонка-1996 року, абсолютна чемпіонка світу та Європи зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповіла про свій спортивний шлях.

Розпочали ми наше спілкування з нещодавнього чемпіонату світу, де збірна України завоювала дві медалі та дві олімпійські ліцензії, далі Ліля пригадала як спочатку прийшовши на тренування з художньої гімнастики, в решті почала займатись спортивною, розповіла про кумирів дитинства, тренування в дитинстві та юності та те, як на її результати працювала вся родина.

До вашої уваги перша частина інтерв’ю.

Лілія, давайте розпочнемо з актуального. На початку жовтня збірна України завершила виступ на чемпіонаті світу зі спортивної гімнастики. Наша команда завоювала срібло Іллі Ковтуна та бронзу Назара Чепурного, а також дві олімпійські ліцензії – в команді у чоловіків та індивідуальну Анни Лащевської. Які ваші враження від виступу збірної України?

Відразу зізнаюсь, що дуже прискіпливо я за змаганнями не слідкувала, але результати дізнавалась, а також переглядала відео в повторі. На мою думку, найголовнішу ціль на цей турнір ми досягли – в нас є олімпійська ліцензія в команді у чоловіків, і також, як ви сказали, і серед жінок. А те, що Ілля Ковтун став віце-чемпіоном світової першості у багатоборстві це просто неймовірно. Я вітаю його, і його тренера Ірину Горбачову, і всю Україну. Це дуже потужний результат для молодого гімнаста.

Також дуже приємно, що до нас повернувся Олег Верняєв. Він – олімпійський чемпіон, і той стержень, на якому тримається команда. Вітаю його і Геннадія Сартинського з поверненням Олега на велику сцену. Наразі у збірної України є час гарно підготуватись до Олімпіади у Парижі.

Не зважаючи на страшні умови підготовки наших спортсменів, коли їм дуже важко зосереджуватись на найголовнішому – на тренуванні, вони змогли показати такий результат. Хочу ще раз подякувати кожному спортсмену та тренеру, а також людям, які працюють в Міністерстві спорту та НОК України за те, що не зважаючи на війну, наші спортсмени роблять свою справу і завоюють ліцензії на Ігри.

В збірній Україні наразі підростає молоде покоління гімнастів. Крім вищезгаданого вами Іллі Ковтуна, це і Радомир Стельмах, і Пантелей Колодій, і Назар Чепурний, і Анна Лащевська… у нас потужне майбутнє в гімнастиці?

Так, справді потужне. Починаючи з 1990-х років в нас був дуже великий відтік тренерів, і це накладало свій відбиток на розвиток цього виду спорту. І тому зараз ти дуже тішишся, коли бачиш нове покоління спортсменів, які достойно представляють Україну на міжнародній арені.

Назар Чепурний

Давайте поговоримо про вас. Ви народились у 1978 році у Донецьку. Яким було ваше раннє дитинство? Я читав, що ви були дуже активною дитиною, і більше грались з хлопцями ніж з дівчатами. Це правда?

Так, десь так і було. Проте у спорт мене відвели не через те, що я була активною дитиною, а тому, що для моїх рідних був важливий гармонійний розвиток дитини. Подруга моєї мами була тренером з художньої гімнастики. І вона постійно запрошувала мене на тренування. Одного разу ми прийшли, я позаймалась, але ці заняття не справили на мене враження. А коли якось ми поїхали з околиці Донецька, де жили, до центра місту погуляти, і заїхали в Палац спорту «Динамо», то там я вперше побачила гімнастичний зал. Я тоді стала немов зачарована, адже те, що я там побачила, здавалось для мене чимось неймовірним: дівчата виконували різні трюки на різних снарядах і це було «вау». Мені це дуже сподобалось.

Моя бабуся відразу сказала тренеру, що я прийшла не для занять в «групі здоров’я», а для результатів. Ні в якому разі не хочу нікого образити, адже в кожного своя ціль на тренуваннях. В мене була така. От моя бабуся це сказала, і, напевно, для нас всіх – для мене, для родини, для тренерів – це була така установка. Моїм першим тренером була Лілія Пугачова, яка набирала діток, і працювала з ними, коли вони були маленькі. А коли спортсмени підростали, то вона передавала нас Галині Лосинській.

І от Галина Іванівна в свій час, коли вже я була в школі, запропонувала батькам дітей, які займались спортом, зробити спецклас, де б вчились тільки юні спортсмени. Серед нас були гімнасти, пловці, борці та представники ще декількох видів спорту. Учні цього спецкласу не ходили на шкільну фізкультуру, не ходили на малювання, на співи, а замість цього проводили час на своїх тренуваннях. В той час мій розпорядок був таким: з 7:00 до 8:30 в нас було ранкове тренування, потім ми бігли до школи, вчились до 15:00, а потім знову повертались до залу, і проводили основне тренування. Воно тривало до 19:00. І так кожного дня шість разів на тиждень.

Були, правда, і моменти, коли я не хотіла тренуватись, казала рідним, що більше не піду в зал. Маленькій дитині, якою тоді була я, якщо чесно, було важко, адже дуже серйозні були навантаження. А ще ж потрібно було встигати гарно вчитись у школі. Тоді мені бабуся сказала: «Дивись, день-два ти побудеш вдома, а потім тобі захочеться повернутись, адже всі твої друзі там. І от, коли ти повернешся, то побачиш, що вже відстала. Поки ти не тренувалась, твої однолітки пішли вперед». Зараз я розумію, що ця розмова мала на мене дуже великий вплив. Якщо чесно, навіть не усвідомлюю, як маленька дитина тоді це могла сприйняти і зробити висновки.

Я повернулась до зали і почала показувати результат. Спочатку це був рівень міста, потім області, а потім і рівень країни. Коли я бачила, що в мене виходить, і що я чогось досягаю, то мене це мотивувало працювати далі. Мені хотілось спочатку виконати норматив на перший розряд, пізніше – на кандидата в майстри спорту, потім – на майстра спорту. А коли я почала їздити на міжнародні змагання, то зрозуміла, що можу отримати майстра спорту міжнародного класу. Це вже круто, це вже рівень. А коли вже я почала завойовувати нагороди на міжнародних змаганнях, то почали з’являтись обережні думки про таке майбутнє, де я можу стати чемпіонкою світу чи олімпійською чемпіонкою.

Через певну кількість років Лілія Подкопаєва реалізує свою ціль

А ви пам’ятаєте свої тренування у дитинстві? Які вони були?

Я вже розповіла про своїх тренерів, але крім них разом з нами працював також хореограф Світлана Дубова. І от в тренуваннях разом з ними усіма і пройшли моє дитинство та юність. Уроки хореографії є взагалі дуже важливим в нашому виді спорту. Адже, що відрізняє одного гімнаста від іншого: краса, лінія, чистота виконування вправ, а також те як ти працюєш над собою зокрема, як кажуть у балетних школах, біля «станка». Ти стоїш, бачиш себе у дзеркалі, бачиш як працюють м’язи, як себе поводить тіло, і намагаєшся зробити всі елементи якомога краще. Звичайно, в нашому розкладі були і стрибки, і тренувальні вправи. Пам’ятаю як ми по 30-40 хвилин відпрацьовували кожний елемент багатоборства. Ось так і проходили тренування практично кожного дня.

В дитинстві в мене були достатньо сильні ноги, а от верхній плечовий пояс був слабким. Тому мені потрібно було дуже багато часу витрачати аби стати міцнішою. Також в мене була дуже ніжна шкіра на долонях, через що я не могла дуже довго працювати на брусах. Ми тоді пробували різні гімнастичні накладки, але так як в мене була маленька ручка, мені було дуже некомфортно в них триматись за бруси. І мій тренер, Галина Лосинська, тоді багато часу проводила за роздумами, що ж придумати мені на руки аби я їх не пошкоджувала, і вони не були в крові. І одного разу вона мені принесла накладки, які були складені з декількох слоїв бинта, прошиті та зав’язками. Я спробувала і вони мені підійшли. І потім мої мама та бабуся тривалий час скуповували всі бинти в сусідніх аптеках, і власноруч шили мені ці накладки. Для розуміння: коли я їхала на збір до Києва, то в мене одна сумка була зі спортивним одягом, а інша – повністю забита накладками. Однієї пари мені вистачало на одне тренування. І от уявіть, скільки їх потрібно було на цілий збір.

Загалом, пам’ятаю, що в дитинстві було дуже багато тренувань. Інколи здавалось, що ти це не витримаєш. Було дуже складно, було небезпечно, боляче, ти багато разів падаєш. Тебе, звичайно, тренери вчать як робити правильно, але це ж спорт, і ти тільки вчишся, тому помилок уникати не вдається. До того ж я була такою дитиною, яка постійно хворіла. В мене була серцева недостатність, і мені потрібно було виконувати дієту. А це було важко, адже для мене навіть зараз найкраща страва це смажена картопля з котлеткою або курятиною, та солений огірочок. Я це любила і тоді, і сьогодні люблю. Проте через мою дієту мої рідні обмежували і себе, щоб вдома мене не спокушати цими стравами. Також в нас була сімейна традиція – на Різдво готувати чеберуки та вареники. Але коли вже мене пішли серйозні результати, то ми від цієї традиції відмовились. Щоб я слиною не захлинулась (сміється, - зауваження XSPORT).

Якщо говорити про дієту, то, пам’ятаю, як мені робили спеціальний сир: ставили на вогонь кефір, він підіймався, знімали верхній шар, і це був такий дуже ніжний сирок. Це дуже смачно, але коли ти його їси роками аби не набирати зайві жири, то вже не можеш на нього дивитись. З сиром нам допомагав дідусь, який знав, що стабільно треба для мене його закупляти. Також закривали на зиму в банках смородину – це був мій сироп до сиру. А з собою до школи мені робили, так званий, «тормозок» - хто з Донецька, розуміє, про що я кажу. Це набір їжі, яку шахтарі брали з собою, коли йшли працювати до шахти. І от мені в цей «тормозок» обов’язково клали фрукти. А найдоступніший з них був це яблука виду «Семеринка». Їх смак я пам’ятаю і досі. Тому, можна сказати, що на результат працювала вся наша родина (посміхається, зауваження XSPORT).

Така підтримка родини це дуже круто.

Так. А ще пам’ятаю, як мій дідусь розповідав мені маленькій, коли я тільки розпочинала кар’єру, що ніколи не можна запізнюватись. «Ти повинна раніше бути в спортзалі ніж твій тренер», - казав він мені. В мене ця, так би мовити закалка, залишилась і до сьогоднішнього дня. Як я жартувала згодом, що навіть на побачення приходила раніше ніж хлопці.

Другу частину інтерв'ю очікуйте на нашому сайті у четвер, 2 листопада.