Богдана Голуб: «Мотивацією для перемоги на чемпіонаті Європи були воїни, які захищають нашу Україну»

Титулована українська джитсерка Богдана Голуб в кінці травня додала до своєї великої колекції нагород ще одну, історичну – вона перша в історії України, хто зміг завоювати золото на чемпіонаті Європи з джиу-джитсу. Киянка, як ми раніше повідомляли, тріумфувала на першості континенту, яка проходла в Ізраїлі.

В інтерв’ю XSPORT Богдана розповіла про нелегке рішення виїхати з України на певний час для виступу на чемпіонаті Європи, турнірний шлях, підтримку суперниць з боку домашніх трибун, привернення уваги до війни в Україні спортсменів та багато чого іншого.

Розкажи, будь ласка, як приймалось рішення про виступ на чемпіонаті Європи, з огляду на те, що ти активно допомогаєш військовим? Чи легко було вирішити поїхати?

Рішення приймалось нелегко, адже життя 24 лютого повністю перевернулось з ніг на голову. В кожного з нас змінились пріоритети, погляди, стан організму та навіть стан мозку. З перших днів повномасштабної війни я не могла думати ні про що інше, окрім допомоги військовим. З того часу я займаюсь волонтерською діяльністю, працюю безпосередньо з воїнами. Я забезпечую їх екіпіруванням та всім необхідним для комфортного та результативного перебування на лінії фронту.

Тому перші декілька місяців я взагалі не думала ні про тренування, ні про підготовку, ні про змагання. Проте десь через півтора місяці війни я додала до свого розпорядку дня тренування. Це були не тренування в гі (кімоно), а були лише кардіо та силові.

Про те, що б їхати на чемпіонат Європи я прийняла рішення за три тижні до турніру. Коли в голові я вже все обдумала про те, як це буде виглядати, коли мої друзі воїни тут, а я поїду на змагання. Я дуже багато про це думала, але потім все ж таки прийшла до висновку, що я в спорті з самого дитинства, моя профі-карєра триває вже близько 20 років, восени вже буде 9 років як я займаюсь бразильським джиу-джитсу. Я професійна спортсмена, тому всі мої емоції потрібно відкладати на другий план, а джиу-джитсу та татамі це той фронт, який крім мене ніхто не закриє. А так як в нас війна йде не тільки на лінії військового фронту, а і на всіх інших, ми зобов’язані прикривати усі. Тому джиу-джитсу це мій фронт, я прикриваю його.

Тим більше я подумала про те, що на змаганнях буде дуже багато людей з-закордону, яким можна донести інформацію про війну. І сталось так як я і думала: я дуже багато розповідала про Україну, про війну, мене багато про це запитували. Тобто, як я вважаю, я свій фронт відпрацювала на 100%.

Богдана і президент Федерації джиу-джитсу Ізраїля / фото - соцмережі

Так, звичайно. Мене мотивувала ситуація в моїй країні, тобто те, що йде повномасштабна війна. Але не лише це. Також мотивацією стало те, що крім мене мій фронт в джиу-джитсу ніхто не прикриє, і краще за мене цього ніхто не зробить.

Також мотивацією стали наші воїни, всі воїни, які захищають нашу рідну Україну. Ну і звичайно ж ті хлопці, які займаються джиу-джитсу.

Як тебе прийняли в Ізраїлі?

В Ізраїлі мене прийняли добре. Президент Федерації джиу-джитсу Ізраїля особисто оплатив з коштів Федерації проживання в готелі та харчування для мене та мого тренера. Він не один раз підходив до нас, бажав успіху, а безпосередньо після перемоги привітав та сфотографувався зі мною.

Якщо говорити про глядачів, то не можу сказати, що мене приймали привітно, адже я сильна атлетка і всі про це знають. Тому, коли я боролась першу сутичку з дівчиною з Ізраїлю, звичайно, глядачі підтримували її: всі трибуни були в їх прапорах, всі глядачі були фанатами своєї країни.

Зауважу також, що загалом на змаганнях працювали три килими, але на фіналах всі спортсмени змагались лише на одному. І вся увага була прикута до центрального килиму. І коли я вийшла на фінал з ізраїльтянкою, то увесь зал почав кричати її ім’я. Це був гарний психологічний тиск та тест для мене. Проте ми з тренером напередодні сутички цей момент проговорили і я була до нього готова. Коли я почула ці вигуки, то помітила, що всі мої органи почали посміхатись, я посміхнулась до ситуації і вирішила, що я зобов’язана виграти в фінальній сутичці.

Також хочу розповісти про цікавий факт: охоронці, які працювали на змаганнях, мене сильно підтримували. Коли ми виходили з тренером на перший вихід, то по дорозі охоронець сказав мені «Слава Україні!», відповідно я йому сказала «Героям Слава!», відборолась, виграла, а коли йшла з килима (вже через інший вихід), то інший охоронець сказав, що пишається мною і буде слідкувати за моїми виступами. 

Після перемоги на турнірі, після нагородження ці хлопці підходили, вітали, фотографувались. Також мене вітали організатори, рефері, атлети, розпитували про ситуацію в країні.

Яким був твій шлях по турнірів сітці?

В мене було три виходи на шляху до золота. Перший, як я вже казала, з дівчиною з Ізраїлю, я перемогла її больовим прийомом на руку (армбаром), другий – з француженкою, я перемогла її задушливим прийомом, а третій вихід з топовою ізраїльтянкою, тут я здобула перемогу  по баллам.

Перед фіналом була впевненість в перемозі?

Я вважаю, що якщо ти не віриш в свої сили, немає сенсу виходити і змагатись. Це стосується не лише джиу, але і будь якого іншого виду спорту. Проте, є і інша сторона медалі, якщо атлет не відчуває взагалі ніякого хвилювання напередодні сутички, то це не професійний атлет.

Тому, звичайно, я хвилювалась, але була впевнена в собі. Зауважу, що в мене були всі приводи хвилюватись, адже з цією дівчиною вже не перша моя зустріч: в минулому році на чемпіонаті Європи в Німеччині я програла їй в фіналі. Тому для мене це було питання честі та гордості, я просто була зобов’язана перемогти її зараз для України, для наших воїнів і для самої себе.

Якими були твої емоції, коли ти отримала золото і накинула прапор України на плечі?

Коли я завершила фінальний поєдинок і суддя показав, що я перемогла, я вийшла з татамі, подякувала тренеру, суперниці, трохи поплакала на плечі в свого тренера, а потім дістала з сумки прапор України і вже в території очікування виходу на подіум, я йшла, закутана в прапор України. Я була максимально горда за свою країну, за себе, за те, що я здобула цю перемогу для батьківщини.

Коли стоїш на подіумі, то не можна виносити свій прапор, бо в тебе за спиною і так є твій прапор. А коли грав гімн моєї країни, то я з гордістю його заспівала. Було багато сліз в той день, коли мене вітали, коли всі підходили. Я розуміла, що зробила важливу справу для країни в даний час. А про те, що це історична подія, що моя медаль – перша для України на ЧЄ в історії, я дізналась з новин, коли про мене почали писати.

фото - соцмережі

Цю перемогу я присвячую, в першу чергу, воїнам, захисникам України, адже зараз вони – моя мотивація та натхнення. Також Україні, бажаю якомога швидшої перемоги, нехай моя перемога стане фрагментом нашої спільної перемоги. Також завжди будь які перемоги я присвячую своїй сім’ї, своїм рідним та близьким людям. Всім, хто мене підтримує, вболіває за мене.

Читайте на нашому сайту також інтерв’ю Богдани, яке ми взяли в неї в березні. Тоді українка розповіла, як два тижні ховалась в бомбосховищі, початок волонтерської діяльності та ще дещо інше.