Попов: «У світі ніхто не помітив, що росії немає»

Український пляжник – про спорт під час війни та цілі на майбутнє
28 листопада 2022р. 00:40
Попов: «У світі ніхто не помітив, що росії немає»
Фото: Volleyball World

Сергій Попов – український пляжний волейболіст із Запоріжжя. Серед заслуг спорстмена на міжнародній арені – золоті медалі чемпіонату світу серед молоді в 2009 і в 2011, друге місце на ЧЄ-2009 (U20), бронза ЧЄ-2010 (U20) та золото ЧЄ-2012 (U-23), а також виступ на дорослому ЧС-2013 у Старе Яблонкі.

Попри успіх на рівні юніорів, доросла кар'єра Сергія виявилася непростою: партнер Сергія Валерій Самодай, з яким Сергій завоював усі перелічені вище нагороди, у 2016 переїхав до рф, а згодом прийняв російське громадянство. Після цього Попов неодноразово змінював партнерів, однак відновити виступи на престижних міжнародних турнірах з колишньою регулярністю та успіхом довго не вдавалося. А от 2022 рік став для волейболіста справжнім проривом: у парі з одеситом Едуардом Рєзніком Сергій взяв участь в 11 елітних зарубіжних турнірах, у тому числі в 8 етапах міжнародного туру. За підсумками сезону в української пари 4 срібні медалі, ще 3 фініші у топ-5 і вихід на 34 місце в світовому рейтингу. Цього червня Сергій зазначив, що виступати за кордоном після початку війни парі дозволили 30 000 євро, виручені на благодійному турнірі в Дюссельдорфі у травні.

- Вітаю з завершенням вдалого сезону.

Дякую. Якби ще зіграли на чемпіонаті світу чи Європи, якби трохи раніше почали…

- А чому не потрапили на чемпіонат Європи? Не пройшли кваліфікацію?

Не вистачило очок: були другими чи третіми у резерві. По-перше, пізно почали виступати на міжнародному турі – із травня. Щоб вийти на якийсь рівень, потрібен час. Ми приїхали в Німеччину 14-15 квітня, почали тренуватися, потім одразу на турнір в Туреччину на кілька днів. Мало часу на підготовку, у Влада (Ємельянчика) травма одразу сталася… Тобто, вважай, що до 24 лютого ніхто не тренувався як слід, і нічого ж не працювало, волейбольний зал не функціонував – втрачаєш форму набагато швидше, ніж набираєш. Тому нам треба було трохи підготуватися, і ми не набрали потрібної кількості турнірів, щоб потрапити на чемпіонат Європи. За чемпіонат світу взагалі мовчу, там важко було – тож маємо те, що маємо. Можливо, наступного року: тоді буде і чемпіонат Європи, і чемпіонат світу…

- Як ви тренувалися у перервах між турнірами?

У нас тут у Дюссельдорфі хороша база, є кілька варіантів для вибору пляжного залу та досить непоганий тренер з фізпідготовки – зараз вона, до речі, працює у Дюссельдорфі із гандбольною командою «Мотор». Коли ми були в Німеччині, вона нам більше допомагала, коли їздили на турніри, то менше. У нас були хороші спаринг-партнери, ми відвідали кілька національних чемпіонатів – чемпіонат Німеччини, чемпіонат Швейцарії – це теж свого роду спаринг, який для нас дуже важливий. Тут досить сильний чемпіонат – сильніший за наш (український) у рази. Також з метою підготовки ми їздили до Чехії, тренувалися з парами Перусич/Швайнер та Сепка/Семерад. У них два італійські тренери, що теж допомагало нам з підготовкою. Ми весь час тренувалися з добрими, сильними командами. Приїжджали команди з Австралії, з якими ми теж тренувалися, та й з місцевими (німецькими) пляжними волейболістами – Алексом Валкенхорстом та іншими – проводили спільні тренування. Завжди, коли спарингуєшся з добрими гравцями, готуєшся з хорошими тренерами – це дає результат.

- Чому саме цей сезон став настільки плідним? Здається, наче потрібна була війна, щоб ви з Едуардом почали регулярно тренуватися і виступати на міжнародному турі…

Раніше ми їздили за рахунок бюджетних коштів, які, згідно із законом, на такі турніри, як ми грали у Швейцарії та Німеччині, витрачати не можна. Ми завжди користувалися лише цими засобами, оскільки інших у нас не було – тобто ніхто не давав на сезон, скажімо, 5000 євро, щоб ми могли ними вільно користуватися. Тут я можу планувати - зателефонувати, запитати – у Чехію, припустимо: «Як ви дивитеся, якщо ми через 5-7 днів приїдемо потренуватися з вами?» Вони кажуть: «Так, звісно». Тобто ми просто сідаємо та їдемо. А в Україні коли живеш, треба за 21 день оформити якийсь наказ, визначитися, куди поїдеш на збори… Це займає досить тривалий час, ти не можеш планувати в той момент, коли тобі треба поїхати – треба задовго це вирішувати. Наприклад, якщо зараз 6 листопада, мені потрібно спланувати, куди я поїду вже в грудні. А може, мені в грудні вже не треба буде їхати, от як зараз: набрав необхідну кількість очок - тепер треба відпочити і готуватися вже до січня.

Можливості і фінансові, і щодо переміщення тут, у Європі, набагато ширші. В Україні, наприклад, нам не могли проплатити турнір King of the Court, оскільки, згідно з нинішнім законодавством, бюджетні кошти можна витрачати лише на офіційні змагання. А ось гроші, виділені нам з боку Німеччини, ми могли використати, як вважали за потрібне: хочемо – чемпіонат Німеччини, хочемо – якісь невеликі збори, King of the Court, Challenger чи Elite-16. Завдяки цьому у тебе більш гнучкий графік, і легко переміщатися з однієї країни до іншої: з тієї точки, де ми знаходимося, неважко дістатися і Польщі, і Голландії, і Франції, наприклад. Ну і звичайно, не можна не відзначити підтримку, яку надають зараз українським спортсменам: наприклад, нам дали вайлдкард і в Німеччині, і в Швейцарії, що дозволило нам брати участь у національних чемпіонатах цих країн, хоч ми й не мали попередніх очок. Це тому, що зараз війна. Але й до цього федерації волейболу України надходили листи, рік-два тому, із запрошеннями на чемпіонат Швейцарії та інші змагання. Але до нас ця інформація або не доходила, або, якщо доходила, нам не було за що поїхати на ці турніри.

Загалом прогрес зараз у нас, по-перше, тому що ми занурені повністю в пляжний волейбол, у нас немає жодних зайвих турбот, по-друге, оскільки ми зараз тут [у Дюссельдорфі], де можливостей у плані підготовки набагато більше, і по-третє, у нас з'явився бюджет: сезон від'їздили на 10-11 тис. євро. Варто також відзначити і нові можливості проводити спільні тренування і збори з європейськими парами. Хоча такі можливості були й раніше, але заважали обмеження у свободі планування: за десять днів вирішити, куди поїхати – так в Україні поки що не можна. 

Зовсім інший підхід у європейців до фінансування: можна розпоряджатися грошима, як завгодно. Декілька тисяч євро ми передали на потреби ЗСУ, решту теж могли витрачати абсолютно вільно – могли взагалі нікуди не їздити, гроші все одно залишилися б у нас. Європа має інший менталітет: тут не думають, що ти можеш вкрасти виділені тобі гроші – інакше ти, як спортсмен, крав би сам у себе. У нас в Україні, на жаль, думають зовсім по-іншому.

- У попередніх інтерв'ю ви зазначали, що призові фонди національного чемпіонату України не дозволяють пляжним волейболістам не те, що заробити, а навіть часто й вийти «у нуль». Як ви оцінюєте призові фонди міжнародних турнірів?

Щодо національних чемпіонатів, то це добрі гроші. Наприклад, на одному з етапів чемпіонату Німеччини, в якому беруть участь 12 пар, за перше місце ти отримуєш понад 2000 євро, тоді як у нас це бюджет усього призового фонду. Плюс, безкоштовне харчування для спортсменів – що у Швейцарії, що в Німеччині. А ось щодо світового туру, то зараз багато скарг, оскільки грошей там зараз стало значно менше [примітка: наприкінці 2021 року Міжнародна федерація волейболу вирішила змінити формат проведення міжнародного туру. Поточний пляжний сезон – перший у своєму роді. Деталі про формат можна знайти на офіційному сайті Федерації: https://en.volleyballworld.com/beachvolleyball/competitions/beach-pro-tour-2022/news/bpt-format]. Проте, якщо регулярно граєш, можеш щось і заробити. Але загалом грошей у світовому турі зараз небагато, і національні турніри [у західноєвропейських країнах] більш привабливі у фінансовому плані. Тішить і організація, і відвідуваність національних турнірів: що в Німеччині, що у Швейцарії завжди повний стадіон. Люди ввечері після роботи стоять за стадіоном, дивляться в щілину, аби лише подивитися пляжний волейбол. Загалом Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди – це ті країни, де пляжний волейбол як шоу дуже люблять.

- Приємно було бачити українських фанів на трибунах, чути їхню підтримку?

Я цьогоріч не був на жодному турнірі, де не було українського прапора та українських уболівальників. Сумно, що вони тут як біженці, проте завжди приємно бачити їх. Дуже сподіваюся, що коли ми повернемося додому, ми матимемо можливість організовувати змагання схожого масштабу, щоб пляжний волейбол в Україні був помітним для світу.

- У перші дні війни ви записували звернення до російських спортсменів, чи була якась реакція з їхнього боку?

Лише від кількох спортсменів. Один сказав, що пише через дружину, ще один написав, що передасть мою інформацію іншим – але це максимум, що може. Не знаю, як до них ставитись. Кажуть, що у Дубаї був Стояновський [примітка: Олег Стояновський – російський спортсмен, переможець чемпіонату світу з пляжного волейболу 2019 року] – ходив з похнюпленим виглядом. Бо всі розуміють, хто така Росія сьогодні. До війни я спілкувався з багатьма російськими спортсменами, зараз комунікацій – нуль. Навіть із білорусами майже не спілкуюся. Моє звернення – це як лити воду в суху землю: треба, щоб війна їх торкнулася безпосередньо, ось як через заборону виступати на міжнародних змаганнях, яка для них діє вже майже рік. Я російських волейболістів не розумію: навіщо все життя будувати свою кар'єру, щоб одна людина розв'язала цю брудну війну, а потім просто сидіти, як лох, і спостерігати, як стає безглуздим те, чому ти присвятив усе життя? Я переглядав пабліки, де присутні російські спортсмени, зокрема волейболісти: вони там скаржаться, як без збірної Росії все у світі «не те». А у світі ніхто не помітив, що немає Росії. Візьмемо нещодавній чемпіонат світу з класичного волейболу, в якому наша країна дуже успішно замінила Росію. Збірна України показала там себе з найкращого боку – а от за Росією ніхто не плакав. Росія вважає, що без неї ніхто не може жити – та всі вже забули і живуть, і виступають чудово. Так, до речі, і не лише зі спортом, а й з авіакомпаніями, наприклад, які в Росію, у Петербург більше не літають. Та й без російської нафти та газу теж зможуть всі далі спокійно жити. Що стосується спорту, то спроби замінити світовий тур з пляжного волейболу за рахунок більшої кількості турнірів усередині країни – це просто смішно. Для російських волейболістів сидіти склавши руки у такій ситуації – вважаю це принизливим.

- Поговоримо про пляжний волейбол більш глобально. Яким ви бачите майбутнє пляжного волейболу у світі та в Україні зокрема? Перехід ініціативи в руки більш «північних» країн, таких як Норвегія та Швеція – тренд чи тимчасовий збіг обставин?

Пляжний волейбол не стоїть на місці, а постійно розвивається. Візьмемо період до 2008 року: попереду американці та бразильці – боротьба здебільшого між цими двома країнами. Сьогодні попереду Європа, зокрема, Скандинавські країни. Я вважаю, що європейцям це вдалося, тому що вони змогли запозичити, а потім удосконалити досвід США та Бразилії. Ми бачимо, як змінюються стандарти гри на прикладі Швеції [пара Ахман/Хельвіг, чинні чемпіони Європи], у яких кожний матч – шоу. Норвегія [Мол/Сорум, олімпійські чемпіони та чемпіони світу з пляжного волейболу, що діють, є поточними лідерами світового рейтингу. На думку багатьох уболівальників та самих спорстменів, Мол/Сорум – одна з найкращих пар в історії пляжного волейболу] теж змінює гру, але робить це за рахунок якості та чистоти. Розвиток пляжного волейболу зараз спостерігається на всіх континентах, і рівень конкуренції настільки високий, що будь-яка з національних команд може перемагати на найвищому рівні, навіть Катар, наприклад. [Шериф/Ахмед Тіян – бронзові призери Олімпіади у Токіо, станом на 7 листопада посідають третє місце у міжнародному рейтингу]. Особливо високий рівень конкуренції зараз усередині самої Європи – це і Нідерланди, і Швейцарія, і Чехія, і Німеччина…

Щодо нашого чемпіонату, то у нас у чоловічому волейболі немає поки що перспективної молоді, яка могла б у найближчому майбутньому виступати на топовому рівні. Поки що йде лише відтік спортсменів із країни, особливо на тлі поточної війни. Багато хлопців 12, 13, 14 років, кого випускають, їдуть за кордон – напевно, назовсім – бо там пропонують кращі умови. Щодо дівчат, то сумно, що розпалася пара Хміль/Лазаренко [Ангеліна Хміль та Тетяна Лазаренко – українські пляжні волейболістки родом із Запоріжжя. Цього сезону успішно виступили на низці міжнародних турнірів: 1 місце на ЧС U-21, бронза на ЧЄ U-22, золото на ЧЄ U-20 та топ-фініші на двох Futures у Польщі. У середині вересня дует мав виступити на ЧЄ у Мюнхені, але тренерський штаб в останній момент вирішив розбити пару. Причина рішення: Ангеліна Хміль, незадовго до початку турніру отримавши пропозицію від одного з американських університетів, тимчасово переїхала до США, що було розцінено тренерами як зрада. Якби ФВУ більше цікавилася пляжним волейболом, цю команду могли зберегти – потрібно було б більше злагоджених дій з боку чиновників. Моя думка: треба думати насамперед про інтереси країни та національного спорту загалом, а не переслідувати особисті інтереси. Також ми маємо гарний жіночий дует Сердюк/Романюк, який виграв, до речі, нещодавно ЧС U-19 в Ізмірі. Єва Сердюк зараз навчається в Америці, але це не заважає їм досягати результатів як пари. Я вважаю, що їм потрібно продовжувати виступати разом, причому не лише на молодіжних чемпіонатах, а й на дорослих міжнародних турнірах, а їхнім тренерам спільно з федерацією - шукати гроші для фінансування. Також важливо тренуватися тут, у Європі, із сильними командами, бо в Україні хоч і є хороші бази, але не вистачає талановитих спортсменів, з якими можна працювати – насамперед це стосується, звісно, ​​чоловічих пар.

Загалом у жіночому пляжному волейболі у нас гарний прогрес – треба лише поновити пару Хміль/Лазаренко, яка має всі шанси на успіх на дорослій сцені. А от із хлопцями біда: ті, які більш-менш перспективні, переходять на класичний волейбол. І я їх не засуджую: там поки що й грошей більше, і можливостей, а у пляжному волейболі їх мінімум. Як каже мені Едік: «Якби я з тобою не дружив, я б з тобою в цю гру не грав». (сміється)

- Повертаючись до вас із Едуардом, які у вас плани щодо наступного сезону?

Зараз ми взяли паузу, щоб відпочити. Далі плануємо попрацювати над фізпідготовкою тут, у Німеччині, а потім поїхати кудись на збори до теплих країн – на Тенеріфе, наприклад. Вибиратимемо турніри для набору очок: починається олімпійська кваліфікація, потрібно награватися. Все залежить від фінансового становища. До речі, на останній турнір у Дубаї нам виділило гроші Міністерство спорту, дуже сподіваємось на його підтримку у найближчому майбутньому. Ну і тут, у Німеччині, шукатимемо можливості. Можливо, працюватимемо з іноземним тренером – подивимося, не хочу поки що розкривати всі плани.

- Чи плануєте працювати над новими технічними елементами: верхнім пасом для Едуарда, наприклад?

Постараємося. Мені це питання, до речі, ставлять чи не щотижня, але я думаю, це в Едіка треба запитувати, працюватиме від над ним чи ні. (сміється)

- Чи ставите ви за мету виступити на Олімпіаді-2024 у Парижі?

Плани є завжди, адже це мрія кожного спортсмена. Тут все залежить від нас: якщо будемо так само занурені у пляжний волейбол, як зараз, цілковито віддавати себе цій справі, то все можливо. Загалом це, звичайно, нелегко – потрапити на Олімпіаду – адже проходять лише 24 пари. Нам з Едуардом, щоб гарантувати участь, потрібно потрапити до топ-15 [станом на 7 листопада Попов/Рєзнік – на 34 місці у світовому рейтингу], хоча є й інші шляхи: континентальний кубок, наприклад. Але ми для того, щоб потрапити на Олімпіаду, докладемо всіх зусиль: зрештою, все залежить лише від нас з Едуардом.

Іван Варга, спеціально для XSPORT.ua

Рейтинг:
(Голосів: 2)

Коментарі 1

Увійти
Залишати коментарі на сайті дозволяється тільки при дотриманні правил.
29 листопада 2022р. 23:14
Яке гарне інтерв'ю.

X-Video: