Тиждень ховалася у підвалі без води, племінника поранило – частково розірвало печінку. Табашник питає який, до біса, Харків «рускій город»

Чемпіонка Європи серед юніорів, фіналістка дорослого чемпіонату Європи Катерина Табашник зіштовхнулася з великою кількістю проблем. Проте всі вони виглядають дріб’язковими в порівнянні з тією, що прийшла 24 лютого додому до всіх українців.

– Коли все почалося, я була в Харкові. 24 лютого о четвертій ранку задзвонив телефон. Спочатку не повірила в почуте, але коли виглянули у вікно й побачили, як навколо все горить і летить над нашим будинком, було дуже складно. […] Не вірилося, але я зателефонувала сестрі – вона працює в пожежній службі, – й вона сказала швидко збирати речі та їхати якомога далі з міста. Проте всі мої родичі – мама, брат з сім’єю – були в Харкові й без них я не могла поїхати. А щоб дістатися до них, потрібно було проїхати через усе місто, що було неможливо, адже всі намагалися виїхати. Тому ми відразу пішли ховатися у підвал й тиждень були там.

За цей тиждень нам вдалося вийти лише раз. Ми набрали води, але й вона закінчилася. Ми почали користуватися технічною водою, знайшли в Інтернеті, як виготовляти саморобні фільтри за допомогою бинта й активованого вугілля. Намагалися в кілька етапів очищати воду, кип’ятили її, щоб хоч по склянці кожен міг випити. Ніхто не очікував, що ми залишимося без усього. Їжі теж не було де взяти. З дому ми забрали все, що можна було, але це закінчувалося.

Впродовж усього цього часу ми регулярно чули вибухи. […] через досить короткий проміжок часу біля обласної держадміністрації упав снаряд… Це було буквально метрах в 150 від нас. Сказати, що було страшно, це нічого не сказати. Жахливіше того стану, в якому ми були, на планеті, мабуть, немає нічого. Ми розуміли, що можемо залишитися в цих стінах назавжди й ніхто нас не знайде.

Проте водночас розуміла, що потрібно тримати себе в руках. У той момент ми нічого не могли змінити, лиш покладалися на українських військових. Тоді ж почали дивитися, які є можливості вибратися, але їх не було. Обстріли не припинялися, постійно скидали ракети з літаків. Руйнування були настільки масштабними, що ми не могли вийти з підвалів. Я запитала в знайомих військових, чи можна виїхати з міста, на що отримала відповідь: «50 на 50. Вдасться – виберешся, ні – …».

Зі мною на зв’язок вийшла Марина Килипко й запросила приїхати до неї додому. Це хоч і недалеко від Харкова, але не в самому епіцентрі. Вона тоді сказала, що в них усе є, нічого не потрібно, тільки б я приїхала живою.

Дочекавшись бодай якогось затишшя, ми взяли котів і їхали звідти так швидко, як могли. Горіли будинки, машини, але це все майно – буде здоров’я, наживемо все. Але коли там люди, а ти нічим не можеш допомогти… Ось це було страшно.

[…] коли ми приїхали до Марини і її батьків, мені не вірилося, що нам це вдалося. Все, чого хотілося, це обійняти її і впасти. У них було відносно тихо, але звуки доносилися, й від кожного з них ми здригалися, адже не знали, прилетить зараз щось у наш будинок чи ні.

Маму вдалося забрати трішки згодом, але обставини склалися так, що мій брат з сім’єю залишився у Харкові і його син отримав уламкові поранення. На щастя, все пройшло наскрізь і не залишилося в тілі дитини. Але травми були серйозні, й мама поїхала назад, щоб допомагати.

Мій племінник довго лежав у реанімації, частково йому розірвало печінку, видалили нирку. Ми не могли перевезти його в інше місце, адже лікарі й апарати, які підтримують життя дитини, були саме в Харкові. Добре, що організм молодий (йому лише вісім років) і він поступово відновлюється. Не так швидко, як хотілося б, але головне, що все обійшлося.

Кілька днів тому ваша колега Марія Ласіцкене написала лист-звернення в Міжнародний олімпійський комітет. На вашу думку, російські спортсмени дійсно ні в чому не винні?

Коли читаю подібні заяви і її зокрема, відразу згадую свого племінника. Так, можливо, вони не брали зброю у руки, але вони причетні до цього! Не Марія прийшла в мене стріляти, а інші люди, але з неї та інших це не знімає відповідальності.

Вона ще й цей лист, як мені здалося, написала з претензією. Але в чому винен мій племінник? В чому винні українці?! В тому, що нас убивають? Я не припиняю ставити питання: в чому винна восьмирічна дитина?! Це так боляче! А якби він помер? Коли з ним це сталося, в мені була така злість, що хотілося взяти зброю в руки й просто йти на росіян, які вторглися на наші землі.

А що ви скажете тим, хто говорить, що Харків – «русскій город»?

Це смішно! Він ніколи не був російським! Говорити таке – це абсурд. Звідки люди взагалі це взяли? Лише з того, що в нас багато хто говорить російською? Так це й не зовсім російська. Ми називаємо це «харківською». Ну хто ще так «шокає», як ми? Ніхто. І в Харкові, мені здається, з усіх українських міст розвиток пішов угору найбільше. Це був колосальний прогрес. І моє місто ніколи не було російським. Ніколи.

Юлія Левченко також відповіла ласіцкене – і це було справедливо жорстко.