Олександра Сєрова: «Хотілося б, щоб клуб відродився у рідному Сімферополі і всі ми колись зустрілися»
7 місяців тому
Про останні дні футбольного клубу Таврія Сімферополь, пережиту окупацію, волонтерство, в ексклюзиві XSPORT розповіла прес-аташе команди Олександра Сєрова.
Дівчина зустріла початок війни далеко від дому і була змушена пройти неймовірний шлях, щоб знову побачити маленького сина, який опинився в окупації.
- Олександро, розкажіть, як і де зустріли початок війни?
- Зустріла її на тренувальних зборах Таврії.
Хоч сама родом з Херсонської області і було багато інформації, що вторгнення росіян розпочнеться, але до кінця в це не вірила. Пам'ятаю, як зараз, як о 4:00, мій телефон почав дзвонити. Набирала дружина нашого голкіпера Ярослава Герасименка. Вона не могла додзвонитися до чоловіка. Вона тоді була у Харкові і у них вторгнення розпочалося раніше, ніж в інших регіонах. Потім я відкрила камеру свого будинку і побачила, що осторонь військової частини, яка у нас базувалася, все горіло. Почала дзвонити рідним.
- У перші дні серед футболістів та співробітників клубу відчувалася порожнеча?
- Справді, психологічний стан був дуже важким, усі переживали. У багатьох рідні були на Херсонщині. Російські військові тоді захопили значну частину регіону. Дуже швидко зник зв'язок з домом. Там на той момент не було вже світла та інтернету. Це дуже напружувало, всередині було важко. Таврія все-таки вирішила провести збори і зіграти заплановані товариські ігри. Ніхто не розумів, що буде завтра. Колективно було ухвалено рішення, що продовжуватимемо збори, і зайняти себе фізично чимось, щоб хоч трохи відволіктися від поганих думок. Футбольна команда – як одна велика родина. Усі один одного підтримували. Щодня хтось з колективу давав слабину. Коли таке траплялося і в людини наставав страх чи розпач, інші їй допомагали та витягували з цього стану.
- Фізично Ви були з командою, але ваші рідні були далеко. Що відчували в той момент?
- Маленька дитина, абсолютно вся моя сім'я були далеко від мене. Спочатку ще був зв'язок. Потім моя сім'я переїхала в іншу локацію, виходячи з заходів безпеки. Синові було всього три роки, у нього почалася паніка, бо стільки часу далеко від мами він ніколи не був. Його намагалися захистити від того, що відбувається, знаходили якісь пояснення. Це не протривало довго. Якоїсь миті у сина почалися істерики, а потім і зв'язок зовсім зник. Спочатку думала, що божеволію. На збори ми поїхали 21 лютого, а сина зрештою побачила лише 21 березня, коли вдалося повернутися. Для трирічної дитини – це була вічність.
- Багато часу минуло відтоді. Ваші колеги зараз розкидані світом. Які слова сказали б співробітникам Таврії?
- Пам'ятаю день в Туреччині, коли ми зробили всі разом останнє колективне фото на згадку.
Потім уже всі почали потроху роз'їжджатися. Жартома хтось сказав, що наступна зустріч у Мар'янівці, на клубній базі і що побачимося на тренуванні, без запізнень. Тоді здавалося, що хоч це і жарт, але десь наближений до реальності. Зараз як би не хотілося, складно подібне уявити, що у такому ж складі зберемося. Таврія – історично багатостраждальний клуб і вдруге вже подібна ситуація склалася з командою. Хотілося б, щоб клуб остаточно відродився у рідному Сімферополі, і всі ми колись зустрілися на домашньому матчі.
- Було багато спроб, більшість виявилися невдалими. Спочатку купила квитки до Румунії, звідти мала їхати через Молдову до Одеси і сподівалася вже через Снігурівку потрапити додому. Так як у мене Каховська прописка та маленька дитина і були з собою всі документи, думала, може мені вдасться проїхати з волонтерами. І це виявилося неможливим. Наступна ідея полягала у тому, щоб заїхати через Дніпропетровську область, але проблема була у тому, що на лівий берег Дніпра проїзд став проблематичним. Єдиним варіантом залишалося їхати через Росію. Після початку вторгнення усі великі авіакомпанії перестали співпрацювати з окупантами. Turkish Airlaines єдині літали туди. Так як збори проходили в Туреччині, це здалося мені очевидним рішенням. На той момент для громадян Росії запустили евакуаційні рейси, квитки на які стартували від 1000 доларів. Варіантів не було і треба було ловити один квиток до Москви. Мала дістатися туди, звідти поїзд до Криму, потім мене відвезли б до КПП. На вильоті з Анталії до мене підійшли місцеві співробітники авіакомпанії та сказали, що та сторона відмовляє мені у прийомі. За їхніми словами, у жодному разі мене не пропустять далі нейтральної зони в Шереметьєво, після чого мене просто повернуть назад. То була ніч, чужа країна, в іншому місті. Вперше морально зламалася. Інших варіантів не було. Почала вмовляти їх знову. Вони робили дзвінки і сказали, що той бік готовий мене прийняти, якщо у мене буде відповідний документ від адміністрації вже окупантів. Не довго вагаючись, я була змушена їхати до посольства Росії в Туреччині. Морально було дуже неприємно, але інших шляхів не було. Мій син на мене чекав, і кожен новий день порізно зводив з розуму. У посольстві Росії з мене просто посміялися і навіть не дали зробити офіційного звернення чи запит. Всі, хто могли, підключилися до цієї ситуації, ми шукали будь-які доступні варіанти. Знайомі запропонували останній варіант – спробувати в'їзд наземним шляхом та звідти рухатися вже до Криму. Я швидко взяла квиток до Естонії, звідти дісталася кордону з Росією. З загальної черги з автобуса мене одразу вивели. Почалися безглузді допити, бо все одно мені сказали, що не пропустять. Напевно, це був другий раз, коли я вже розуміла, що жодних інших варіантів у нас не залишається. Зрештою, або їм стало шкода мене, або моя впертість спрацювала, ввечері я вже сиділа в поїзді до Сімферополя, а незабаром обіймала сина.
- В перші дні вдома, що відбувалося навколо?
- Як тільки повернулася, помилково не усвідомлювала ще всього жаху, повернення та зустріч з сім'єю перекривали всі негативні емоції. Декілька тижнів я була відірвана від реальності. Наприкінці березня вже нічого не працювало, інтернет та зв'язок обірвалися. Люди були дуже пригніченими. Майже через кожні п'ятсот метрів були блокпости з озброєними росіянами. По роботі мені довелося з'їздити до сусідньої Нової Каховки, забирати деякі речі співробітників клубу. Постійно був тиск, адже не знаєш, на що можна було чекати. Окупанти перевіряли людей вибірково, без жодних критеріїв. Когось вибірково роздягали, перевіряли телефони. Хоч останній рік працювала у футбольному клубі, але раніше займалася журналістською діяльністю в іншій сфері і це викликало тривогу. У багатьох моїх колег з колишньої роботи почалися проблеми. Декого забирали на підвал. Тоді вирішили кудись з'їхати і відвезти подалі від вибухів дитину. Все літо ми прожили на Арабатській Стрілці. Міст на Стрілку був наполовину підірваним. Думаю, всі знайомі з трагічною історією про те, як один український військовослужбовець спробував підірвати переїзд, одна з дорожніх смуг все ж таки вціліла, а він загинув. Саме останній блокпост окупантів був біля мосту, а далі на самій Арабатській Стрілці їх не було до серпня. Тож і вирішили їхати туди.
Коли вся Арабатська Стрілка була заповнена військовими, зрозуміли, що треба остаточно виїжджати.
- Розкажіть, де перебуваєте зараз?
- Перебуваю в Румунії. Коли виїжджала, то не було чіткого розуміння, куди рухатися. Просто відкрила Google Maps і обрала країну, яка буде ближчою до південного кордону України. Побоялася тоді їхати до Молдови, адже там також на той момент був ризик початку війни. Зараз закінчую роботу в META, і повертаюся нарешті знову назад у рідну творчість та піар.
- Як прийняла нова країна?
- До війни я багато подорожувала, але в Румунії ніколи не була. Я не мала якихось знань про цю країну. Коли приїхала, спочатку займалася побутовими справами – житло, дитина, дитячий садок. Роботу тут не шукала. На фріланс працювала з українськими компаніями. Коли минули перші місяці побачила, що люди тут менталітетом схожі з нами, їх легко зрозуміти, навіть якщо ми говоримо різними мовами. Зі знанням англійської тут досить просто. У Румунії більшість людей і навіть дорослі, похилого віку володіють англійською на належному рівні. Тож навіть з базовими знаннями тут не буде великою проблемою знайти роботу чи навчатися в університеті. Якщо знаєш іноземні мови, тут доступний не лише ринок фізичної праці. Мені здається, дуже багато залежить і від людини ще. Не можу сказати, що хтось за мене щось робив. Негативного якогось ставлення не зустрічала, хоч я знаю, що досвід у наших людей тут досить різний. Наприкінці весни робила багато інтерв'ю для міграційної служби з українцями, щоб вивчити їхній досвід, труднощі та потреби. Серед багатьох респондентів залишалися різні враження. Особисто у мене досвід вливання в життя в новій країні був загалом позитивним.
Якщо порівнювати з країнами Західної Європи, де є якісь програми з житлом, фінансовою підтримкою, тут інша ситуація, але я цього й не шукала.
- У своєму Інстаграмі Ви активно займаєтесь волонтерською діяльністю. Розкажіть, як це почалося?
- Спочатку, коли виїхала, сама лише поповнювала донатами збори. Морально була спустошена, перестала взагалі вести соціальні мережі. Десь через рік моя знайома запропонувала приєднатися до збору для дітей з Херсонської області, які перебувають на деокупованих територіях. Перед Днем святого Миколая зробити дітлахам подарунки здалося дуже гарною ідеєю. Нам дорослим – важко, що говорити про малюків. Подруга запропонувала об'єднати зусилля та зробити перший збір. Я була впевнена, що в мене нічого не вийде. Тож у голові прийняла рішення, що якщо не вийде, то закрию сама всю суму. Поставила за мету, що зберу потрібну суму за два тижні. Мій збір закрився за чотири години. Мої друзі, підписники, відреагували неймовірним чином і ввечері я вже мала подвійну суму. Після всіх закупівель моя подруга сама поїхала до Херсона розвозити ці подарунки. Дивлячись на фото та відео, я усвідомила, що разом ми таким легким способом зробили щасливішими дітей, хоча б на якусь мить. Побачивши відгук, ми з подругами вирішили допомагати військовим. Ми не обирали якісь спеціальні бригади. На початку критерій був один – південний напрямок, те, що ближче до дому. Перші збори були націлені на морпіхів. У хлопців були висадки на лівий берег, була потреба у дронах, човнах. Ми не були всесильними та не могли зібрати мільйони. Звернули увагу, що люди краще донатять, коли бачать реальну суму. Якщо збирають мільйон і відправляю 200, 500, 1000 гривень, вона особливо нічого не змінить швидко. У той же час, коли бачу, що мій знайомий збирає 10 000 гривень і якщо відправлю ті самі 200, вони реально допоможуть закрити збір. Так що нас зібралася невелика компанія дівчат, кожна відкривала свою банку та кінцеву мету в умовні 500 000 ми збирали орієнтовно за тиждень, максимум – два. З кожним новим збором набиралися досвіду і швидше справлялися – час від закриття збору до передачі військовим обладнання ставав меншим. Продовжуємо і зараз.
Віталій Дюга спеціально для XSPORT.ua