Їм нас не зрозуміти: українські спортсмени не можуть уникати росіян за кордоном та мають бути до цього готовими

Михайло Цирук

На початку повномасштабної війни в Україні Юрію Вернидубу стоячи аплодував весь український спорт, та й не лише спорт. На той момент один з найуспішніших українських тренерів, творець луганської Зорі, яка тривалий час була третьою силою нашого футболу, працював у тираспольському Шерифі, однак залишив роботу та повернувся, аби захищати країну від окупантів у лавах армії.

Цей сильний вчинок, вартий величезної поваги, зробив Вернидуба одним з найяскравіших прикладів свідомого представника українського спорту. Не відірваного від реальності багатія, якими є більшість представників топових українських клубів, а по-справжньому «свого», простого та щирого.

Учора азербайджанський Нефтчі, який віднедавна очолює Юрій Миколайович, підписав угоду про співпрацю з московським Локомотивом, у звʼязку з чим українського фахівця зараз очікувано накриє хвиля хейту. Вернидуба у цій ситуації відверто шкода. Ми не можемо залізти до нього в голову, проте з того, що ця людина говорить у публічному просторі, однозначність та категоричність його ставлення до росіян та російської агресії не викликає жодних сумнівів.

Ситуація Вернидуба, коли представнику українського спорту, зокрема футболу, доводиться так чи інакше взаємодіяти з росіянами – не перша і, на жаль, далеко не остання.

Усі ми памʼятаємо, як ще до повномасштабного вторгнення Руслану Маліновському діставалося за виступи в одній команді з Міранчуком та теплі обійми з Головіним, як Олександру Петракову, вже після початку повномасштабки, доводилося виправдовувати виклик у збірну Вірменії гравців з російських клубів недолугими наративами накшталт «спорт поза політикою», та, нарешті, зараз бачимо, як увесь світ робить нарізки з взаємодією українця Забарного та росіянина Сафонова у складі ПСЖ. Тож постає питання, а чи можливо взагалі з цим щось зробити, і якщо так - то як?

Світовому спорту на нас байдуже?

На превеликий жаль, ідеальний світ, у якому Росія та росіяни повністю ізольовані звідусіль, їх не видно, не чути, і, відповідно, перетинатися з ними немає потреби, існує тільки в головах деяких наших громадян, які вірять у те, у що хочуть вірити. У реальності ж російського навколо дуже багато в усіх галузях життя, і спорт – не виняток.

Не менш прикро й визнавати, що загалом світовому спорту начхати на нас та наші ніжні почуття. Так, деякі міжнародні федерації роблять певні жести солідарності, дискваліфікуючи росіян: хтось щиро, хтось просто тому, що так роблять усі – це не так важливо, дякуємо і тим, і іншим.

Але повністю проблему це не вирішує: росіяни все одно залишаються, і цих залишків настільки багато, що ігнорувати їх просто неможливо. Сувора реальність така, що повна, чи майже повна відсутність росіян можлива лише на територіях, підконтрольних ЗСУ. А от виїжджаючи за її межі кожен з нас потрапляє у простір, де вони є, і рано чи пізно з ними доведеться зустрітися, співпрацювати чи взаємодіяти у будь-якій іншій формі.

Цю просту істину має зрозуміти кожен спортсмен, культурний діяч чи просто звичайний громадянин, що виїжджає за кордон. Та якщо на простого громадянина всім байдуже, то спортсмен чи публічна особа повинен, як мінімум, мати чіткий план дій на випадок ось таких прикрих ситуацій.

Наша взаємодія з росіянами – лише наша відповідальність

Ще одна сумна правда в тому, що на більш локальноу рівні, на рівні клубів, дискомфорту українців від необхідності взаємодіяти з росіянами взагалі не розуміють, і кроків на зустріч також не роблять. Не розуміють цього ні в клубах, ні в суспільстві. Ну не дано Пʼєру з Парижа збагнути, чому Ілля з України та Матвєй з Росії не можуть уживатися разом: Матвєй же ні в кого не стріляє, правда?

Щоб почати розуміти такі речі, їх потрібно пережити. Ніхто і ніколи у світі не осягне український біль. Тому ПСЖ ніколи не збагне, чому тримати разом в команді Сафонова та Забарного, а особливо випускати їх разом на поле – погана ідея.

Тому Нефтчі не второпають, що підписання партнерства з Локомотивом одразу після призначення головним тренером військового ЗСУ (неважливо, чинного чи колишнього) виглядає як знущання. Та й навіть якщо хтось з цих клубів розуміє українців чисто по-людськи, це їх ні до чого не зобовʼязує, і тут можна сподіватися лише на жест доброї волі.

Саме тому кожен український спортсмен, чи просто українець, повинен розуміти, що ніхто в цьому світі не буде сприяти обмеженню його контактів з росіянами. Це персональна відповідальність кожної окремої людини, і відповідно, вона сама для себе вирішує, на що вона готова піти у цій взаємодії, а на що – ні. Так само ця людина має розуміти, що їй доведеться відповідати на запитання та агресивні випади українського суспільства.

Вірити у те, що десь у світі для тебе спеціально створять куточок без росіян – безглуздо та наївно. Чи існує спосіб гарантувати собі повне відмежування від росіян? За кордоном - ні. Тому у такій ситуації, як Забарний чи Вернидуб, рано чи пізно може опинитися кожен український спортсмен.

Ні в якому разі не засуджую ні Іллю, ні Юрія Миколайовича, ні будь-кого іншого: зрештою, не маю на це ані морального, ані жодного іншого права. Українські спортсмени просто мають вчитися на досвіді колег, і якщо раніше хтось з них ще міг мати ілюзії, що на новому місці роботи за кордоном йому створять куточок без Росії, то зараз час скидати рожеві окуляри – не створять.

І от тоді доведеться або терпіти хейт, або приймати складні рішення. Відмовлятися від роботи, грошей, свого нового життя. Це справді дуже складно, однак кожен, хто сьогодні наважується представляти Україну за кордоном, повинен усвідомлювати, на що він підписується. Як то кажуть, бачили очі, що купували.

У матеріалі використані фото Getty images