Вчора 2
Сьогодні 1
Завтра 0
Розгорнути Згорнути

«Перед виходом на помост Олімпіади я хотіла втекти аби мене ніхто не знайшов». Друга частина ексклюзивного інтерв’ю Лілії Подкопаєвої

Легенда українського спорту поспілкувалась з XSPORT.ua
02 листопада 2023р. 09:04
«Перед виходом на помост Олімпіади я хотіла втекти аби мене ніхто не знайшов». Друга частина ексклюзивного інтерв’ю Лілії Подкопаєвої
Лілія Подкопаєва / фото - Facebook

Одна з головних спортивних зірок незалежної України, абсолютна Олімпійська чемпіонка-1996 року, абсолютна чемпіонка світу та Європи зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповіла про свій спортивний шлях.

В другій частині спілкування Лілія розповіла про враження від перших серйозних змагань у кар’єрі, провал на чемпіонаті світу 1993 року, підготовку до Олімпіади через чемпіонати світу та Європи 1995-го, фурор на турнірі у Ізраїлі, похвалу від першого посла України у Японії, та, звичайно ж, тріумфальний виступ у Атланті-1996.

До вашої уваги друга частина інтерв’ю. Перша частина інтерв'ю Лілії Подкопаєвої.

Лілія, у вас є перші серйозні змагання, які ви запам’ятали? І які мали вплив на вас як молодого спортсмена?

Пам’ятаю, що у нас в той час проводились змагання між спортивними товариствами. Я виступала за спортивне товариство «Динамо», і між нашими спорттовариствами були свої змагання. І от якось мій дідусь купив мені книжки про таких гімнасток як Людмила Туріщева, Ольгу Корбут та Неллі Кім. Їх було складно знайти, а він зміг купити, читав їх мені, а я розглядала фотографії. На одній з них пані Людмила стояла, спершись на велику іграшку у формі пса – він був в її зріст. Я тоді думала: «Боже, де можна взяти таку іграшку?» Ми ж пам’ятаємо, що в тій часи нічого не було. Також я дивилась на її фото з медалями, і мені здавалось, що її рівень це просто космос.

І от на одних зі змагань між відомствами вона мала бути присутньою. Мені про це сказали, і я взяла з собою книжку про неї аби вона поставила автограф. Пам’ятаю, як я до неї підійшла, вона мені посміхнулась, підписала, і написала побажання від себе. А потім, коли я посіла перше місце на змаганнях, вона нагороджувала мене. Ця ваза в формі троянди десь досі в мами зберігається. Я з тих змагань приїхала дуже натхненна. В кар’єрі кожного спортсмена присутні такі моменти, які запам’ятовуються на все життя. Це велика мотивація та поштовх для майбутніх успіхів. От ця зустріч з Людмилою Туріщевою саме такою для мене і була.

Також пам’ятаю як я дивилась Олімпійські ігри 1988 року та 1992 року. З Ігор у Сеулі мені запам’яталась Світлана Богинська, за якою я почала потім слідкувати. Вона згодом приїхала до нас у Донецьк на чемпіонат СРСР, я на місці за нею прискіпливо спостерігала: як вона вдягається, як замотує руки, як розминається. Я, як губка, все це вбирала в себе. Я навіть згодом підстриглась аби зробити зачіску, як в неї. Мені здавалось, що це буде мені допомагати на змаганнях.

Щодо перших міжнародних змагань, то це було у місті Плоєшт, Румунія, у 1993 році. Пам’ятаю, що ми туди їхали дві доби потягом. Так як тоді я ще не була першим номером збірної, то поїхала туди без свого особистого тренера, зі мною, як і з усіма іншими спортсменками, працював тренер збірної України. Я там виступила дуже добре, привізши багато медалей та подарунків.

В той час, кожного разу, коли я поверталась з турнірів, здобувши там грошову премію або отримавши добові, я всі ці кошти витрачала на м’які іграшки. Ви уявляєте, як наш мозок працює? Ми тоді в СРСР нічого толком не бачили і не мали, і тому це все хотілось. В мене була величезна колекція з іграшок, і, часто, коли я була в магазині, я не могла зупинитись, хотіла купити їх якомога більше.

1993 та 1994 рік у вас були підготовчими до потужного 1995-го. Можна так сказати? В 1993-му ви на чемпіонаті світу були без медалей, а в 1994-му – завоювали срібло у вправах на колоді.

Так, так сказати можна. Світову першість у 93-му я повністю завалила, і мені було дуже соромно за свій виступ. Це був мій перший дорослий чемпіонат світу, я тремтіла як осиновий листок, тремтіли коліна… І от все,що можна було зробити не так, я все це і зробила. Потім я не знала, в якому куті сховатись аби мене ніхто не побачив (посміхається, - зауваження XSPORT).

У 1994-му ми поїхали до Австралії, я тоді дуже добре виступила у багатоборстві, а коли у вправах на колоді завоювала свою першу медаль, то це дало поштовх і розуміння, що в мене може щось вийти. Також в цьому році був командний чемпіонат світу у Німеччині. Там в залік особисті виступи не рахувались, але всі команди все одно дивились один на одного аби зрозуміти, хто і як зі спортсменів виступає індивідуально. І от серед усіх я показала перший результат. Пам’ятаю мені тоді тренер збірної Олег Васильович Остапенко сказав: «Подкопаєва, в тебе є все для того аби в майбутньому стати чемпіонкою світу».

Після цього розпочалась підготовка до 1995 року, до чемпіонату світу у Сабае, Японія. Ось тут в мене відбувся зрив. Ми були на тренувальному зборі у Конча-Заспі, це був серпень, в залі стояла неймовірна спека, адже ні про які кондиціонери тоді ніхто не думав. Пам’ятаю, що це була субота, завершилось третє тренування, всі вже пішли, а я залишилась в залі, відпрацьовувати вільні вправи. Тренери Дубова та Лосинська зі мною. В мене постійно щось не виходило. Я попросилась вийти з залу аби попити води, сіла в роздягальні біля шафи, і як заплакала. Я була дуже втомлена, мені було себе шкода, і я, якщо чесно, була просто емоційно спустошена. В мене не було ні сил, ні бажання тренуватись. Я хвилин двадцять не поверталась до зали, до мене вже вийшли тренери, і я їм сказала, що я не хочу тренуватись, ненавиджу гімнастику і взагалі нічого не хочу. Хочу повернутись в Донецьк до мами. Вони це послухали, і, напевно, зрозуміли, що це не просто хвилинна слабкість, а мені справді важко. Поспілкувавшись з головним тренером збірної Олегом Васильовичем, вони дали мені три дні відпочинку. Але мені сказали, що до Олімпіади залишається менше року, я – гімнастка номер 1 в країні, капітан команди, і що на мені лежить велика відповідальність. Правда, я не могла тоді адекватно сприймати інформацію адже була дуже втомлена. Мені потрібно було перезавантаження. Пам’ятаю, що коли мене відпустили з бази, я поїхала в центр Києва, гуляла, відвідала театр, побувала в багатьох різних місцях. З цієї міні-відпустки я повернулась відновлена, з бажанням працювати, і розумінням, що зараз потрібно трохи додати, а після Олімпіади вже можна буде робити все, що захочу.

Чемпіонат України напередодні Олімпіади у нас був Білій Церкві. Я там виграла все, що можна було. І там я вперше виконала свій елемент: подвійне сальто вперед з поворотом на 180 градусів. Його якраз треба було протестувати перед виконанням на міжнародній арені. Для нас це було дуже важливо адже в нас вдома тоді обладнання було дуже старе, не сучасне взагалі. І ми так думали, що якщо я змогла показати цей елемент на таких снарядах, то потім на якісних в Європі чи США він точно вдасться.

На чемпіонаті світу у Японії все було інакше. По-перше, нас там «зустріла» акліматизація. Адже там зовсім інший часовий пояс, і тіло стає ватним. Дорослій людині потрібно 2-3 дні на акліматизацію. А тут ми приїхали, і нам потрібно було тренуватись. Це було дуже складно. Але коли я на пробному тренуванні зробила свій елемент, то всі судді, які теж під час свого тренування практикувались у своїх навичках, були просто шоковані. Це був фурор. І цей елемент і досі залишається неймовірним, адже ніхто не може його повторити в тому виконанні, в якому я його виконала.

І ось на цьому чемпіонаті світу я стала чемпіонкою світу. І тоді і зараз, кожного разу, коли я чую гімн України і бачу як підіймається наш прапор, на моїх очах виступають сльози. Коли я стояла на п’єдесталі у Японії, то мені було складно повірити в те, чого мені вдалось досягти. Адже я – проста дівчинка з Донецька, яка стояла на п’єдесталі пошани чемпіонату світу! Лунав наш гімн, підіймався прапор України, прапор країни, яку на той момент мало хто знав у світі. Пам’ятаю як після змагань до мене підійшов посол України в Японії Михайло Павлович Дашкевич, який всього півроку тому як відкрив українське посольство там, і сказав: «Ти своїм виступом зробила в Японії для України більше ніж ми за півроку». Такі слова запам’ятовуються на все життя. Ввечері в готелі я увімкнула по телевізору повтор того дня на чемпіонаті світу, і коли дивилась на свій виступ, то не могла повірити в те, що на екрані справді я. «Ущипни себе! Щоб дівчинка з пролетарського району Донецька стала абсолютною чемпіонкою світу – це не може бути реальністю», - казала я собі.

Коли ми повернулись до дому, було багато поздоровлень, багато уваги, всі дарували квіти. Мені, не буду приховувати, було дуже приємно відчувати цю увагу, і вона мене трохи розслабила. Пізніше ми приїхали до США на передолімпійській збір, в організації якого нам дуже допомогла українська діаспора. Її тоді, можна сказати, очолювала Лариса Барабаш, також ще була така дівчина Христя Кош. Вони нам дуже допомогли. Я з багатьма представниками діаспори спілкуюсь до сих пір. Цікаво, що завдяки нашій діаспорі я вперше познайомилась з творчістю Квітки Цісик. Пам’ятаю, ми кудись їхали, і дівчата нас запитали, яку музику ми слухаємо, ми відповіли, що якусь радянську, я вже не пам’ятаю. А вони нам взяли і увімкнули пісні Квітки Цісик. І я до цього часу її слухаю і вмикаю своїм дітям. І от на тому в зборі в США мені, якщо чесно, не дуже хотілось тренуватись, я була дуже розслаблена. Після повернення до України зі мною поговорили і головний тренер збірної, і мій особистий тренер. Якщо коротко сформулювати те, що вони мені сказали, то воно б звучало так: «Слухай, якщо ми будемо так тренуватись, то не бачити на Олімпіади, як своїх вух». Як ви зрозуміли, це були серйозні розмови. Я трошки образилась на них, але все ж розуміла, що вони були праві.

У січні 1996 року мене запросили на показові виступи до Франції – на мене очікували 20 шоу в різних містах країни. Я напередодні турніру дуже сильно захворіла, була слабка настільки, що мені потрібно було набирати форму з самого початку. А виступати нам потрібно було кожного дня з постійними переїздами. І тренування було всього одне на день, і те – таке, наскільки було можливо потренуватись в таких умовах. Аби набрати форму, ми з тренером Олегом Остапенком кожного дня вставали о 6:30 ранку на пробіжку і зарядку. В перші дні у Франції я не могла пробігти навіть коло на стадіоні – я задихалась, сил не було взагалі. І от так кроком за кроком, день за днем я набирала форму. І, якщо на початку я зі свого виступу робила тільки одне сальто, то в кінці – вже повністю виконала всю олімпійську програму. Ми набрали шалену форму.

1996 рік взагалі був випробуванням для мене і для моєї родини. Як ви знаєте, рівно за місяць до того як я стала абсолютною олімпійською чемпіонкою померла моя бабуся. А напередодні чемпіонату Європи, під час ранкового тренування, я впала, і зламала два ребра. Руки, якщо чесно опустились, адже я розуміла, що за 4 місяці повернутись в форму буде нереально. І от під час того як я тренувалась через біль, до нас в тренувальний табір приїхали американські журналісти з NBC аби зняти сюжет про мій шлях до Олімпіади. Вони так робили і до тієї Олімпіади, і зараз в них є ця програма. Вони показують шлях головних претендентів на медалі. Під час спілкування з нами вони постійно допитувались про мою травму, просили мене виконати ті елементи, які я не могла зробити через неї. Більше того, вони практично вимагали від нас показати їм знімок перелому. Було не по собі, якщо чесно, від такої їхньої поведінки. Знімок ми їм, до речі, показали.

Напередодні Олімпіади був міжнародній турнір у Ізраїлі. Я там мала виступати два дні. Перший день – це обов’язкова програма, а другий – імпровізація. Я дуже боялась робити свій елемент, адже ще не виконувала його після травми. І коли я в перший день його показала, то, як кажуть, видохнула. А імпровізацію на наступний день я вийшла виконувати під відому місцеву композицію Hava Nagila. Ми програму під цю композицію поставили ще у 1994 році напередодні чемпіонату Європи. І от в Ізраїлі ми вирішили знову її випробувати. Коли я почала виступати, то, ви б бачили, що відбувалось: увесь зал встав, почав танцювати і співати цю пісню. Щоб ви розуміли, я була в такому шоці, що забула свою програму. Але там вже було і не важливо (сміється, - зауваження XSPORT.ua). Я зробила всі акробатичні етюди, а в танцювальній частині щось як почала виконувати… Потім тренер в мене запитала, що це було, а я кажу, що коли зал встав і почав співати, мене воно так зачепило, що я все забула. Ми на тих змаганнях, до речі, здобули перемогу в команді, а я виграла багатоборство та всі снаряди.

Після цих змагань ми виступили ще на чемпіонаті Європи у Англії, де я стала абсолютною чемпіонкою Європи. Перемога на європейській першості додала мені більше впевненості в собі, але в той же час і нервозності, адже на пресконференції після змагань в мене запитали, чи не боюсь я, що не стану олімпійською чемпіонкою, адже багато гімнастів ставали абсолютами на чемпіонатах Європи та світу, але на Олімпіаді медаль не здобували. Мене це запитання трохи роздратувало, адже як ми можемо знати, що буде в майбутньому? Ми можемо лише підготуватись аби зробити все від себе залежне для результату. Після такого запитання я сама для себе вирішила, що зроблю абсолютно все аби стати абсолютною чемпіонкою Олімпійських ігор. Якщо буде потрібно гризти землю, я її буду гризти.

Лілія, ви виступали на багатьох великих міжнародних змаганнях: чемпіонатах світу та Європи, інших турнірах. Відносно них, Олімпіада це космос в плані події?

Так, це космос. Навантаження у спортсменів зовсім інше. Пам’ятаю, як наш головний тренер Олег Васильович підійшов до мене перед змаганнями з багатоборства, і запитав, чи я не хвилююсь. Я кажу: «Я не те, що хвилююсь, я боюсь». Він каже: «Та перестань, тут же виступатимуть всі спортсмени, які були на чемпіонаті Європи та світу. Ти ж їх всі перемогла. Просто зроби те, що ми робимо кожного дня у залі». Коли ми вже стояли перед виходом на помост, я хотіла втекти, заховатись аби мене ніхто не знайшов. Адже коли ти виходиш на арену Georgia Dome, і майже 50 тисяч глядачів в унісон скандують «USA! USA!», фотографують все, аплодують... Гул стоїть такий, що в тебе звинить в вухах. Ти намагаєшся погрузитись в себе аби твій внутрішній маятник заспокоївся.

Але коли ми вже вийшли на помост, і я підійшла до першого снаряду, то трохи заспокоїлась, і змогла взяти себе у руки. Я бачила тільки снаряд і тренера. В мене був такий стан, що я майже нічого не чула. Коли в мене потім запитували, чи пам’ятаю той чи інший момент з виступу, я кажу, що взагалі нічого не пам’ятаю. Я була немов у власній бульбашці, крізь яку не проходив звук. Під час виступу я зірвала мозоль, рана почала кровоточити, я сама собі думаю, що зараз промокне моя накладка, і я не зможу на брусах нормально виступити. Знаєте, кажуть, що потрібно розслабитись і отримати задоволення від виступу? Яке там задоволення? Ти просто нікого не чуєш і нічого не бачиш. Пам’ятаю вже як я завершила вільні вправи, тренер Остапенко мене вітає, і каже: «Вітаю, ти друга». Я кажу: «Чому я друга? Я ж гарно виступила». Він каже: «Ну зараз ще подивимось на китайську гімнастку…». А потім, вже після Олімпіади, він зізнався, що бачив, що китаянка, як кажуть в спорті, «попливла». В неї вже погляд був не сконцентрований, вона «горіла». Коли вона виконала перший стрибок у вільних вправах, і зробила великий крок, що є великою збавкою оцінки, то Олег Васильович підійшов до мене і привітав з золотом. Мене також відразу почали вітати інші команди. Але поки не показали остаточну оцінку Мо Хуейлань, я не починала радіти. В решті китаянка припустилась декількох помилок, і з призового місяця, опустилась на шосте.

І на завершення розповім вам цікавий факт: на Олімпійських іграх в США я вперше почула гасло «Слава Україні!» Це було після мого фіналу, коли підіймався прапор України, звучав наш гімн, і наша діаспора вигукувала «Слава Україні!»…

Тарас Праведний
Рейтинг:
(Голосів: 7)

Коментарі 0

Увійти
Залишати коментарі на сайті дозволяється тільки при дотриманні правил.

Рейтинг букмекерів

Букмекер місяця