Колишній гравець збірної України служить в ЗСУ. Контузило під час обстрілу, потрапив в госпіталь і готується повертатися на фронт

Колишній гравець збірної України, багатьох українських клубів і тренер харківського «Рулав Одд» Олексій Лазаренко після початку повномасштабного вторгнення росії пішов служити в Збройні сили України.

У розмові з Олександром Сукманським в програмі PROХОКЕЙ він розповів про те, як допомагав російським і білоруським гравцям виїжджати з України, про службу в армії і про післявоєнне відновлення нашого хокею.

Про мову

Хочу заздалегідь попросити вибачення – буду говорити російською мовою. Можливо цю програму подивляться наші «друзі» хокеїсти з недружньої країни, може якісь висновки для себе зроблять, можливо щось переосмислять. Буду говорити для двох аудиторій: української та російської.

Про службу в ЗСУ

Шлях мій в ЗСУ почався в Харкові. Я для себе іншого варіанту, крім як вступити в ряди нашої армії, не бачив. Те, що сталося 24 лютого, не залишило мені жодних шансів зробити по-іншому. Хоча я не дуже уявляв себе зі зброєю в руках. Але це війна і доводиться робити багато «брудних» речей. Довелося пройти через деякі моральні протиріччя, щоб все-таки зважитися на цей крок.

Але побачивши те, що коять з Харковом, що коять з усією Україною, я для себе чітко розставив пріоритети і вибрав цей шлях. Розуміючи всю його небезпеку, все, що може зі мною на цьому шляху трапитися.

Про те, як прийняв рішення йти в ЗСУ

Завдяки спорту, завдяки двом вищим освітам змалював ситуацію вже 24 числа. Десь о першій годині ночі розбудив маму, розбудив дітей і десь за дві години до обстрілу, до початку воєнних дії я їх вивіз в Полтаву, зняв готель на три дні.

Вони поїхали о третій годині ночі. О четвертій годині я подивився виступ цього недо-президента рф, цього недомірка і зрозумів, що все почнеться сьогодні. В принципі, я правильно вчинив. Зробив деякі заходи, які допомогли б мені врятувати життя в разі потрапляння снаряда кудись в будинок.

О 4:40 він закінчив виступати і о 4: 51 Харків почув перші звуки артилерійських залпів.

Морально я був готовий. Я навіть на спав, дочекався ранку – і пішов в військкомат. Там був хаос, плутанина. Місто перебувало в стані шоку.

Про те, як вивозив росіян з України

Але спершу о п'ятій ранку я поїхав за нашими хокеїстами російськими. Вони перебували в готелі. Розумів, в якій вони виявляться ситуації, що вони залишаться на одинці самі з собою, будуть кинуті. Я поїхав і забрав їх усіх до себе додому, 12 людей: казахи, білоруси і росіяни. Вони всі жили у мене вдома, поки я їх не вивіз в росію.

Чи правда, що в цілому вивезли близько 80 росіян? Так. Це були хлопці з «Краматорська», СК «Сокіл», «Маріуполя», «Кременчука» і наші харківські – всі, хто звертався за допомогою. Ми зробили це спільними зусиллями з Федерацією хокею України, СБУ і, скажімо так, певні рухи були від Федерації хокею росії, яка допомагали безперешкодно проїжджати російські блок-пости. Тобто, я за цей час раз п'ять побував на окупованій території, вивозив хлопців.

Слава Богу, всі спрацювали добре, я живий повернувся. Потрапляли і під обстріли, і під прямі артилерійські обстріли, але всіх вдалося вивезти.

Про подяку

Чесно кажучи, для мене це було неважливо. Але й досі багато пишуть, висловлюють співчуття у зв'язку з тим, що відбувається, свою позицію. Практично всі, кого я вивіз, давали про себе знати. І Олежка Мікульчик, головний тренер СК «Сокіл», він неодноразово писав, навіть коли я на фронті вже був, пропонував допомогу.

Багато хлопців збирали якісь гроші, намагалися відправити з росії через білорусь, через якісь системи. Всі повелися дуже гідно. Ті, хто був у мене, а пройшло через мене близько 90 осіб разом з сім'ями, дітьми, вели себе дуже гідно, молодці.

Всі хлопці проявили себе з хорошого боку. Всі все бачили, всі все розуміли. Можливо, у когось була своя думка, але, принаймні, при мені її не висловлювали, оскільки бачили мій настрій, настрій містян.

Я спеціально всіх провозив по Харкову. Всі бачили які руйнування були в Харкові, як стріляють. Всі це чули і особисто ховалися від ракет. Можливо, повернувшись в росію вони себе будуть якось інакше вести, зітреться це з пам'яті. Адже потрапляючи туди, ти потрапляєш в інший світ. Це просто задзеркалля.

Про вплив телевізора на росіян

Моя колишня дружина зараз живе в росії і каже, що її тато зомбі. Вони кінчені. Вони реально думають, що ми нацисти, фашисти. Вони реально в іншому світі живуть, в іншій реальності.

Я, буває, дивлюся якісь уривки з передач. Коли вони говорять, що підтримують, не можу називати це спецоперацією, що вони підтримують цю війну, що вони підтримують вбивства українців, говорять про якісь 8 років, коли ми бомбили Донбас…

Я кажу: «Хлопці, відкрийте Google, знайдіть фотографії Донецька, Луганська з 2014 по 2022 і подивіться в якому стані вони знаходяться і що сталося з Харковом, з Маріуполем вже за місяць війни. Думаючій людині все стає зрозуміло. Але навіщо їм думати? У них своє кіно.

Про те, чи вірив в початок війни

Якщо чесно, до кінця не вірилося. Хоча десь всередині себе я насторожено сприймав всі їх прогулянки вздовж наших кордонів. Але повірити в те, що вони дійсно нападуть, я не міг.

А коли почали закривати аеропорти, стягувати важку техніку, то я в цей час грав в хокей. Це була перша гра першої ліги харківського аматорського турніру. Ми грали, були в чудовому настрої, хороший хокей був.

Але побачивши ці новини, побачивши, що росія закриває небо над Таганрогом, над Ростовому, я зрозумів, що сьогодні все почнеться.

Про ставлення до білорусі

Мудаки вони. Як до них ще можна ставитися. Г*ндони вони. У прямому сенсі цього слова. Ця людина сиділа Гордону розповідала казки про те, що клянеться, що жодна ракетка з його території не полетить, жоден солдат не зайде... Як до нього можна взагалі серйозно ставитися?

Він клоун. Інтернет вже кишить цими мемами, коли він показує «звідки з території України готувався напад. Якби не превентивний удар...» Якщо правильно казати, то зал*па він кінська.

Про льодові арени в Харкові

У «Салтівський лід» прилетіло дві ракети – це «Град» був. Його потрібно буде повністю відновлювати. У «Дафі» прилетіло в кінотеатр, сама арена не зруйнована, але частина трибун, підтрибунних приміщень зачеплена. І, наскільки я знаю, «Палац спорту» не зачеплений.

Про Бориса Колесникова

Я в перший день війни зателефонував Валері Середенко. У мене з ним непрості стосунки були. Але почалася війна і це не час з'ясовувати у кого хр*н більший. Я подзвонив, сказав, що якщо йому в чомусь потрібна моя допомога, то я поруч.

Він написав: «Зателефонуй, будь ласка, Борису Вікторовичу, він чекає твого дзвінка». Я набрав йому, ми в телефонній розмові, скажімо так, обнялися і потиснули один одному руки.

Борис Вікторович дуже допомагав нам. Коли я залишився з хлопцями-хокеїстами, їх було дуже багато, їх потрібно було годувати. Він дуже пристойно допомагав грошима. Федерація хокею України допомагала, і Борис Вікторович Колесніков дуже пристойно допомагав. Він мені періодично пише, запитує, як справи, чи живий я, здоровий.

Я знаю, що дехто не дуже добре сприймають моє спілкування з ним. Але я не розумію, як в такий важкий час для країни можна чинити інакше. Нам погано, країні погано, люди гинуть, а ми ще між собою будемо сратися – цього мені не зрозуміти.

Коли війна закінчиться, то нам потрібно зібратися всім разом і відроджувати хокей, адже ми розуміємо, в якому стані він буде. Всім людям, які люблять його, які зацікавлені в ньому, потрібно відновлювати стосунки.

Про конфлікт Суперліги і Федерації

Це все одно, що в армії я з одним побратимом дружу, а з іншим – ні. Як ще це можна прокоментувати? Навпаки, зараз потрібно дати хлопцям підтримку.

Наскільки я знаю, Георгій (Зубко) і Борис Вікторович (Колесніков) розмовляли. Начебто знайшли якісь точки дотику для відновлення відносин.

Я вважаю так, що ми українці, ми Україна, іншої позиції окрім як об'єднуватися, забувати все і ставати стіною на шляху ворога, я не бачу.

Про відсторонення росіян і білорусів

Я думаю, що на Заході трохи собі соломки підстелили. Насправді все всі розуміють, всім зрозуміло, чому їх прибрали з усіх видів спорту, з усіх змагань. Думаю, Захід звик і вашим, і нашим.

Я так розумію, що все одно Захід сподівається, що все це закінчиться і вони будуть шукати способи повернути збірну росії на те місце, де вона була.

Про службу в армії

Можу сказати, що на тому напрямку, де ми були, ми закриваємо найгарячіші точки, там було дуже спекотно. Загалом, ми завдання, яке ставило перед нами командування, виконали. Але не вистачало нам, ми не бачили тієї допомоги, про яку йдеться.

Я просто іноді не розумію. Ми отримуємо якісь мільйони, але, з банального, у нас навіть рацій немає. Все, що у нас є, все це ми купували самі. Тепловізори там. Один хороший коштує близько 10 тисяч доларів. Бінокль – тисячу. Ми з напарником виконували специфічні завдання, але навіть для цього у нас нічого не було: автомат, певні наші установки – і все. Все інше ми купували самі.

Звичайно, якщо говорити об'єктивно, росіяни перевершують нас в артилерії, в кількості живої сили, в кількості важкої техніки.

Арестовича я розумію, він не може говорити, що все пропало. Але буває таке, що хлопці зупиняють снаряди своїми тілами. Це правда. Більшість серед тих, хто стоїть на передовій, молодці, знають, для чого вони там знаходяться. Знають, за що вони б'ються. Я багато випадків різних бачив, коли це більше, ніж героїзм.

Знаходитися там досить страшно. Не варто кривити душею: росіяни ювелірно працюють артилерією, мінометами, РСЗВ. Якщо вони дроном побачать, що двоє людей йдуть через поле, то будуть за ними полювати, крити їх мінами. І працюють вони дуже чітко.

Але якось більше 100 днів ми вже стоїмо. І зараз помічаю, що рух пішов. Якщо отримаємо те, що нам обіцяють... у відкритому бою ми сильніші – однозначно. Скільки б їх там не було. Ми сильніші, ми мотивовані, ми, скажімо так, працюємо набагато успішніше, ніж вони. Про що, до речі, говорить і захист Маріуполя, і зараз Сєвєродонецька. Людина, що думає, все побачить. Всі розуміють, чого нам не вистачає. Про це всі кричать, кажуть, але я поки особливих рухів не бачу.

А які у світу варіанти? У них немає інших варіантів, окрім як допомогти нам. Всі ж розуміють, який зараз режим в росії. Зараз світ зробить вибір: або ми далі розвиваємося, або скочуємося назад до неандертальців.

Думаю, все буде нормально, все буде добре.

Про мовне питання

Для мене ніколи мовне питання не було гострим. Це все абсолютно надумано. Харків – російськомовне місто, Донецьк – теж. На передовій 90% говорять російською.

Я не дуже добре говорю українською. Я намагаюся говорити, мене хлопці поправляють, кажуть: «Давай вже краще російською, навіщо ти язик ламаєш?» Але це взагалі не питання. Ми вільна країна, вона тим і відрізняється, що говорити в ній можна якою завгодно мовою.

Так, документація, все це повинно бути лише рідною мовою, українською. Але розмовляти можна будь-якою мовою, хоч і англійською.

Я в госпіталі, до речі, познайомився з багатьма бійцями іноземного легіону: американці, естонці, англійці. Естонці прекрасно говорять російською мовою, так, намагаються українською, але говорять російською.

Але ми ж вільна країна. Ми протиставляємо себе росії тим, що у нас свобода. Якщо у нас свобода, то, вибачте, буду говорити тією мовою, якою захочу.

Ми за цю свободу платимо своєю кров'ю зараз: і російськомовні, і україномовні хлопці. Ми всі на полі бою один за одного, всі ми захищаємо нашу країну.

Ті, хто піднімає це питання, їм потрібно просто лящів надавати. Звичайно, багато хто зараз може про мене щось сказати, але взагалі похр*ну. Нехай йдуть на передову – і там кажуть, а не сидять в коментарях пишуть. Я ж теж багато таких розумників бачив.

Про те, як потрапив в госпіталь

Нас відводили, ми повинні були з напарником виконувати певне завдання, повинні були чекати евакуаційні машини, щоб нас перевезли на іншу позицію. Почався обстріл, ми перебували на відкритому майданчику, невелика посадка – і відкрита місцевість.

Ми спочатку потрапили під «Град» – ззаду нас торохнуло. Ми встигли впасти, зреагували. Впали на траву, нормально так відскочили – і почали бігти в напрямку командного пункту нашого, тому що там були окопи. В цей час по нам почали садити з мінометів. Ми від цього теж нормально втекли.

Але ввечері почався літак, почався «Ураган» – і там вже дуже близько прилетіло. Мій напарник впав в окоп, я на нього зверху – метрах в трьох від мене грюкнуло. Я встав і вже особливо не розумів де я, що я – з носа кров пішла, з вух. На ліве вухо взагалі нічого не чув. Нас землею присипало десь на півметра. В принципі, без подряпин, але з контузіями.

Нас вже з госпіталю виписали, на десять днів відправили на реабілітацію і будемо повертатися в розташування. Контузія – це не привід не воювати далі. Тим паче, ми робимо специфічні речі. Те, що ми зараз робимо, воно особливо цінується на фронті. Тому ми повертаємося. Сподіваюся, після війни побачимося, тому що там не знаєш, як пощастить.

Там так криють, що іноді лежиш в окопі, воно летить все поруч і ти молишся, неможливо вже нічого зробити, молишся, щоб не залетіло нічого в окоп, осколки там.

Ми розуміємо, що хороший солдат – це живий солдат. Тому намагаємося зберігати свої життя. Але це не завжди виходить.

Про те, що потрібно робити з хокеєм після війни

Для початку нам потрібно всім об'єднатися – це головне завдання. Якщо ми об'єднаємося, відкинемо своє «я», будемо працювати всі на користь українського хокею, то, думаю, домовимося як нам його вибудовувати.

Суперліга і УХЛ повинні бути єдиним цілим. Після такої війни хокейна спільнота не має права ще між собою сваритися.

Зрозуміло, що потрібно будувати арени, підіймати школи, потрібні нові тенденції, нові віяння в українському хокеї в плані ставлення до дітей. Тому що, як показала ситуація, ми всі були в легіонерах і ледве-ледве нашкрібали своїх. Це ж факт. А що буде після війни?

Якщо ми не будемо ростити своїх, то у нас не буде хокею. Кого ми будемо сюди везти? То ми везли росіян, білорусів, а кого зараз повеземо? Хто захоче з ними зв'язуватися зараз?

Чемпіонат обов'язково потрібен після війни. Хоч в одне коло. Потрібно зібрати всіх пацанів, знайти фінансування. Зрозуміло, це не буде топ, але все одно. «Сокіл» повинен обов'язково грати в міжнародних кубках, «Донбас» повинен грати в Лізі чемпіонів. Ми просто повинні показати світу, що, незважаючи на всі криваві і страшні події в нашій країні, ми не ламані, ми об'єднані, стоїмо разом.

Потрібно допомогти всім клубам відновитися після цієї війни. «Маріуполь» повинен відродитися. Поки в іншому місті. Але я сподіваюся, що ми повернемо Маріуполь. Я в цьому навіть не сумніваюся. Ми повинні зробити все, щоб хокей вижив. Ми сильна нація. Ми вже більше 100 днів показуємо це цим покидькам. Покажемо всьому світу, що вміємо не тільки сидіти за столом і красиво говорити, але і робити конкретні справи. Як ми зараз робимо їх на фронті.

Так і буде.

Заключне слово

Хлопці, не забувайте, що в країні йде війна. Я розумію, що хочеться красиво фотографуватися в ресторанах, але давайте не забувати про тих хлопців, які кожен день за вас ллють кров. Просто подумайте і нехай вам стане соромно викладати такі фотографії і зніматися в таких місцях. Думайте про те, що завдяки цим хлопцям ви зараз живете, завдяки тим, хто зараз ходить під смертю. Просто пам'ятайте про це. Віддавайте належне пацанам.

Тут є і 18-річні. Я багатьох бачив. І всі стоять за Україну. Стійте, будь ласка, і ви. Нехай життя триває, ми не проти. Але пам'ятайте, що є й інша сторона у вашому житті. З повагою.

Литовський агент раніше грав в Україні. Розповів про те, як шукає клуби нашим хокеїстам в період війни

Повний відео інтерв'ю з Олексієм Лазаренко: