«Коли бачиш щасливі очі дітей на п’єдесталі – це й є моя сила». Ірина Мерлені – про спорт та життя між минулим й мрією про перемогу
Перша олімпійська чемпіонка з жіночої боротьби розповіла про роботу тренеркою в Швеції та мрію повернутися в Україну після Перемоги
близько 11 годин тому
Ірина Павлюк
Вона – перша в історії олімпійська чемпіонка світу з жіночої боротьби. Золото Афін, бронза Пекіна, десятки медалей світової та континентальної першостей, звання легенди спорту. Але сьогодні Ірина Мерлені живе зовсім іншим ритмом. Війна змінила її життя, змусивши покинути Україну й почати все спочатку в іншій країні. Втім, у її голосі – та сама сила й віра, які колись вели до Олімпу. Ми поговорили про джерела натхнення, біль розлуки, нову роль тренерки й те, що вона зробить у перший день після нашої перемоги.
«Моїм натхненням зараз є мої сини Артур та Адам і перемоги моїх вихованців»
– Ірино, до війни ви поєднували спорт із творчістю: телебачення, музику, різні проєкти. А що зараз дає вам найбільше сил?
– Скажу чесно, я дуже сумую за телебаченням. Раніше мене часто запрошували в соціальні й сімейні програми, я любила цей темп, людей, колег. Київ до війни – це був найкращий час: я жила в центрі, займалася pole dance, брала уроки фортепіано, записувала мелодії й виставляла їх у соцмережах. І мої підписники писали мені захопливі коментарі про те, що я розвиваюся не лише як спортсменка, а й інші таланти. Але за кордоном усе інакше. Я вже три з половиною роки не в Україні, але точно знаю: кращої країни для мене немає. Наші люди, наш менталітет, щирість, гостинність, рідна земля – це безцінно. Тут важко, але моїм натхненням стали мої сини – Артур та Адам, ну і моя робота тренером. Коли бачу, як діти виступають на змаганнях, як їхні очі світяться на п’єдесталі – я відчуваю гордість і величезне щастя. Це дуже крута інвестиція, яка дає джерело натхнення.
«Коли я стала олімпійською чемпіонкою – я відчула для себе особистість. Я цим жила»
– Ваше золото в Афінах стало символом епохи жіночої боротьби. Як ця перемога змінила вас?
– Якщо раніше я була просто Ірина, то коли стала олімпійською чемпіонкою, відчула: я – особистість. Це була моя найбільша амбіція й найвища ціль. Я
настільки фанатично любила вільну боротьбу, що в спортінтернаті виходила останньою – зачиняла двері за всіма спортсменами і тренерами. Я цим жила.Коли виграла Олімпійські ігри, радості не було меж – я навіть не очікувала від себе, що настрибну від радості на рефері.
– Ви й досі емоційно переживаєте чужі перемоги?
– Так! На чемпіонаті світу в Загребі було стільки щирих емоцій. Коли дівчина з Північної Кореї перемогла й кинулася обіймати суддів – я зрозуміла її так, ніби це була я в Афінах. Це неймовірне відчуття. Я в захваті від Алли Белінської: і на Європі, і на світі вона була на голову сильніша за суперниць. Загалом кожна з наших дівчат зробила максимум, пройшла великий тренувальний шлях. Дуже шкода Ірину Коляденко – вона була дуже близька до бронзи. Після двох олімпійських циклів одразу виступати на чемпіонаті світу – це велика відповідальність і навантаження. Але дівчата молоді – все попереду. На світовому рівні мене дуже вразила американська борчиня Гелен Маруоліс – вона вчетверте стала чемпіонкою світу, була олімпійською чемпіонкою та двічі бронзовою призеркою Ігор. Її техніка дуже індивідуальна, ні на кого не схожа – вона мій фаворит.
«Найголовніше – здоров’я й навчання. Не тисну: хай усе йде природним шляхом»
– Після народження першої дитини ви дуже швидко повернулися на килим і казали, що шкодуєте. Яку пораду дасте для спортсменок-мам?
– Це дуже індивідуально. Когось народження дитини підсилює, а комусь – навпаки – шкодить у спорті. У мене було два кесареві січення, і вже через два
місяці після операції я виступала на змаганнях. Для здоров’я – занадто рано. Я дуже шкодую, що не додала тоді уваги й любові старшому синові Артуру, не насолодилася материнством повною мірою. Вважаю, це було помилкою.
– Ви зараз працюєте тренеркою у Швеції. І ваш син теж почав займатися боротьбою. Як так сталося? Це був його свідомий вибір чи радше продовження вашого шляху?
– Чесно, я думаю, що в нього майже не було вибору (усміхається). Коли ми приїхали сюди, я з першого тренування брала Адама з собою: тренувала дівчат
і хлопців, а він одразу включився. Для мене це було несподівано – я просто раділа, що він поруч, у безпеці, що ми разом на зборах чи змаганнях. Спочатку
я навіть не звертала уваги на його перші кроки в спорті – головне було, що він зі мною. А потім він почав виступати і перемагати. І ось за три роки вже став чемпіоном Швеції. Це для мене приємна несподіванка. В Україні і старший син, і молодшийзаймалися карате, були музика, футбол, плавання… Але боротьба «зачепила» саме тут, і він залишився в ній.
– І все ж таки, яка ви тренерка саме для свого сина? Тут більше «мама», чи більше «наставник»?
– Я ставлюся до Адама так, як і до всіх своїх підопічних. Я пройшла важкий професійний шлях і знаю, як виглядає медаль з обох боків – і перемоги, і поразки. Тому в першу чергу я акцентую увагу на здоров’ї. Кажу дітям: якщо ви будете без травм – зможете боротися і перемагати, якщо ж ні – максимальний результат показати майже неможливо. І ще одне – навчання. Я завжди наголошую: інтелектуально розвинуті спортсмени йдуть далі, розуміють більше, досягають більшого. Адам дуже схожий на мене у фанатизмі до боротьби, але я не тисну на нього. Нехай все йде природним шляхом. Моє головне завдання як мами й тренерки – зберегти його здоров’я й допомогти йому вчитися.
– Старший син зараз в Україні, молодший з вами. Як ви зберігаєте родинний зв’язок на відстані?
– Особливих традицій немає, але ми намагаємося бути постійно на зв’язку. Дзвінки, переписка, відео – майже щодня. Особливо Адам дуже сумує за Україною, за братом, дідом і бабусею. Він ділиться з ними всім: як готувався до змагань, як виступав, що відчував. І знаєте, він дуже нагадує мене в дитинстві – такий же фанат боротьби. Я переживаю за нього, бо знаю, який це важкий шлях. Але кажу йому: головне – навчання й здорові руки та ноги.
«До війни мені подобався мій темп. Тут інший ритм – мені досі важко. Але чиновницький досвід дав упевненість і дисципліну»
– Чи змінилося ваше ставлення до спорту й до себе як до тренерки?
– Я дуже сумую за тим часом до війни. Тоді я займалася справами, які мене надихали. Тут, у Швеції, працюю тренером і ходжу на навчання – вивчаю
шведську, щоб краще пояснювати техніку дітям. Ритм інший, менталітет інший, і це досі дається важко. Дуже сумую за друзями в Україні – дехто пороз’їжджався, дехто лишився. Є друзі, які захищають Україну, і, на жаль, є загиблі – це сильно вплинуло на мій психологічний стан і сприйняття всього,
що відбувається. Вважаю, світ міг би зробити більше, щоб зупинити війну. Щодо управлінського досвіду – це був чудовий період. Я допомагала спортсменам з фінансами, зборами, екіпіруванням, житлом; організовувала поїздки й урочисті зустрічі. Пишаюся, що очолювала спорт у Хмельницькій області – дуже відповідальна посада, яка загартувала й додала дисципліни. Потім переїхала до Києва, працювала на телебаченні, більше зосередилася на дітях – але цей досвід безцінний.
«Хочу, щоб діти сприймали кожен старт як досвід і маленьку перемогу над собою»
– Найболючіша поразка?
– Олімпійські ігри в Лондоні, коли я вперше повернулася без медалі. Було дуже важко. Наступного дня в студії мене спитали, що я відчула – і перше, що прийшло: я подякувала Богу за золото і бронзу Афін та Пекіна. Лондон мене розбив, але я цей спогад відпустила – життя триває, і в борцівському середовищі мене все одно сприймають як олімпійську чемпіонку.
– Як працюєте з психологією підлітків-спортсменів?
– Намагамось не тиснути і не вимагати результату. В Україні в нас у характері – змагатися й перемагати. Тут 200 років не було війни, інший менталітет, люди
нікуди не поспішають, багато хто сприймає спорт як хобі. Тому я більше мотивую. Якщо дитина програє, показую її плюси: «Дивись, тут прийом вийшов,
тут – бал, тут – хороший захист». Хочу, щоб вони сприймали кожні змагання як досвід і ще одну перемогу над собою.
– Чи варто Україні переходити на клубну систему?
– Особисто мені вона не близька. Я готувалася в Україні, і мені подобається наша школа боротьби, наш підхід до зборів і змагань. Щось можна запозичувати, але в кожної держави – свій метод.
– Як утримуєте українську ідентичність за кордоном?
– Я українка – це єдине пояснення. Спілкуюся українською; якщо переходжу на суржик, одразу себе виправляю. Люблю нашу мову та культуру.
– Зміна спортивного громадянства – ваше ставлення?
– Не засуджую. Життя коротке, спортивне – ще коротше. Кожен має право на вибір. Я вірю, що наші діти й онуки будуть ще сильніші, розумніші й талановитіші.
«Публічна позиція і медалі – на одному рівні. Допуск росіян – недопустимо»
– Що сьогодні сильніше працює як голос України у світі: медалі, особисті історії чи публічна позиція?
– Публічна позиція й медалі – на одному рівні. Не можна применшувати особисті історії – багато видатних спортсменів пішли на війну і загинули. Все
має працювати разом.
– Як ставитеся до повернення росіян у спорт? І яка атмосфера у Швеції?
– Недопустимо. Абсолютно категорично проти. Олімпійські ігри створювали заради миру у всьому світі та чесного змагання. У Швеції я бачу повну підтримкуУкраїни, жодного разу не стикалася з пропагандою. Те, що роблять деякі міжнародні федерації, – недопустимо. Моя думка не змінилася.
«Приїду в Україну і обійму старшого сина. Напевно, будемо плакати від радості»
– Коли закінчиться війна, що зробите першим? І яким бачите життя після перемоги?
– Приїду в Україну. Обійму старшого сина – я дуже за ним сумую. Напевно, будемо плакати від радості. Я обожнюю Київ – це моє місто, тут моє коріння. Чим займатимуся – життя покаже. У першу чергу хочу зустрітися з сином, друзями, колегами по телебаченню й відсвяткувати перемогу разом.
P.S. У голосі Ірини – тепло й відповідальність. Вона не романтизує шлях і не ховає втоми, але вперто ставить акценти: здоров’я й освіта для дітей, повага до праці, пам’ять про своїх, публічна позиція без напівтонів. Олімпійське золото зробило її «особистістю», але саме війна навчила цінувати прості речі – дзвінок додому, очі учнів на п’єдесталі, щоденну дисципліну й віру. Її мрія дуже конкретна: повернутися в Київ, обійняти старшого сина і разом відсвяткувати Перемогу. Усе інше – «життя покаже». Та головне уже видно: Ірина Мерлені залишається там, де потрібна її сила – поруч із дітьми на килимі …з Україною в серці.
Поділитись
