Філіп Ламблен: «Ви зробили б для нас те ж саме!»

Колишній президент Федерації легкої атлетики Франції та великий друг України Філіп Ламблен розповів про те, як він за підтримки французьких партнерів допомагає Києву, Україні та українським дітям під час війни України проти росії.

Філіп згадав про роль відомих українських легкоатлетів у своїй місії – Сергія Бубки та Олени Говорової, поділився враженнями від спілкування з дітьми з України та закликав продовжувати допомагати нашій країні.

- Як почалася ваша історія з Україною? Пам’ятаєте свій перший зв’язок з нею?

- Майже сорок років тому, відразу після аварії на Чорнобильській атомній станції, ми вперше простягнули руку допомоги. Тоді до Франції приїхали діти з постраждалих регіонів. Я добре пам’ятаю, як ми організували благодійний пробіг в улюбленому спортсменами місті Евіан – разом з Сергієм Бубкою та іншими відомими атлетами. Ми зібрали гроші та прийняли велику кількість дітей, і це була наша перша велика гуманітарна місія.

Згодом, коли в Донецьку сталася трагедія – вибух газу, – ми знову не залишилися осторонь і допомогли місту.

На жаль, історія знову випробувала нас три роки тому. Ми зрозуміли, що не можемо стояти осторонь. Разом з Оленою Говоровою, Сергієм Бубкою та міністром спорту Франції ми об’єднали зусилля. Зима – особливо важкий час, тож ми організували масштабну допомогу: солодощі, продукти харчування та інші необхідні речі, які великими автобусами відправили в Україну.

Минулого року ми здійснили першу поїздку, під час якої до Франції приїхали діти. І цього року ми продовжуємо нашу місію – допомагати тим, хто цього найбільше потребує.

- Це наша з вами історія…

-  Так, так! Велика історія, так. Довга історія… Думаю, ви зробили б для нас те ж саме.

- Якщо повернутися в той час, чи можете згадати, що ви відчули, коли Сергій Бубка подзвонив вам і ви говорили про катастрофу в Чорнобилі – як це було?

- Ми відчували, що повинні діяти. Це був не просто жест – це був наш обов’язок. Ми друзі. Не лише друзі між мною і Сергієм, а й між нашими країнами. А тоді сталася катастрофа, і ми знали: першими, хто постраждав, були діти.

Пам’ятаю, як ми прийняли понад сотню, а може й дві сотні дітей у сім’ях наших друзів під час канікул. І коли Сергій запитав мене: «Ти можеш допомогти?», відповідь була очевидною – ми одразу включилися.

Ще тоді, коли він бив світові рекорди, наступного ж дня міг бігти разом з нами під дощем заради дітей Чорнобиля. Ми зібрали небагато, але достатньо, щоб надати їм підтримку.

Я переконаний: якщо ми не здатні щось зробити у важкий момент, то не маємо права називати себе друзями. Справжня дружба – це не слова, а дії.

- Слова мають підтверджуватися діями, так?

- Так, саме так. Дія, а не розмови!

Часто я чув від багатьох людей, навіть політиків: «Цього року це неможливо. У нас немає грошей». І я відповідав: «Як це – немає грошей?».

Наш префект, представник президента республіки в регіоні Північної Франції, якось запитав мене: «- Як справи, Філіппе? І що з дітьми та людьми з України, все гаразд?»,
«- Ні, пане, не гаразд, – відповів я. - Усі кажуть мені: «- Грошей немає». І в мене немає. Що це таке?». Він поглянув на мене й сказав: «- Ми знайдемо ці гроші і все організуємо».

Це була розмова на початку липня. І тепер – усе готово.

Тому важливо не просто говорити: «- Ми друзі» чи «- Ми співчуваємо», а ставити запитання: «- Що ми робимо далі?». І робити.

Я певен, що навіть у росії помічають такі вчинки. І, можливо, запитують: чому вони це роблять? Відповідь проста – тому що ми солідарні. Тому що ми хочемо, аби ви, українці, перемогли, навіть якщо переможний шлях буде важким. Я знаю, як вам зараз нелегко.

- Тобто ви і зараз на зв’язку з Україною?

- Так. Я часто обговорюю важливі питання з Оленою Говоровою. Минулого року я отримав теплий і щирий лист від мерії Києва. Я розумію, наскільки зараз нагальна потреба діяти, і переконаний: ми не можемо залишатися осторонь.

Часто чую на свою адресу слова подяки: «- Дякуємо за твою допомогу». Та для мене це не привід зупинятися, а навпаки – стимул робити більше.

Я мрію, щоб уже цього жовтня або в лютому у Франції ми провели конференцію, присвячену ситуації в Україні та пошуку нових способів допомоги. Сподіваюся, що Сергій Бубка допоможе мені організувати це. Вірю, що такий захід зможе об’єднати багатьох небайдужих і стане справді значущою подією.

- Як я розумію, пане Ламблен, ви здебільшого здійснюєте свою гуманітарну місію в Україні самостійно. Це так?

- Так.

- Це важко? Наскільки важко вам це робити стільки років?

- Це непросто, але ніщо не є важчим за вашу ситуацію.

- Звісно, я згоден.

- У Франції влітку світить сонце, тривають канікули… А у вас – війна. Ви живете з постійним страхом перед бомбами, дронами та іншими загрозами. І я ставлю собі запитання: чому ж ми, у Франції, не мобілізовані більше? Адже нас розділяє лише три години польоту літаком…

Я щиро хочу приїхати до вашої країни. Я вже говорив про це Олені Говоровій: минулого року це було неможливо, але вірю, що цієї зими я зможу здійснити цю подорож. Так, доведеться їхати потягом, але я приїду – щоб краще зрозуміти вашу реальність і організувати ще масштабнішу допомогу.

Я усвідомлюю: не можу бути в цій справі самотнім. Ми всі маємо зрозуміти – діяти потрібно разом, і діяти треба зараз.

- Можливо, у вас є ключові партнери?

- Так, звичайно. Футбольний клуб Лілль, футбольний клуб Ланс. Це дві команди з вищого дивізіону чемпіонату Франції. А також деякі бізнесмени, готові щось зробити. Наприклад, це ще не остаточно, але я на зв’язку з Coca-Cola. І, як я кажу, вони повинні нам допомогти. Також з Nike, і ще з близько десятьма компаніями у Північній Франції – вони були залучені до цього питання.

- Можливо, ви пам’ятаєте якийсь найважчий момент під час повномасштабної війни? Яка була найважча ніч для вас за ці три роки? Можливо, ви отримували повідомлення чи дзвінок з України і дізналися, що хтось загинув?

- Так, це останнє повідомлення від Олени. Це було жахливо…

- Після останніх бомбардувань Києва, так?

- Так, після останніх ракетних ударів… І кілька місяців тому також були події, які неможливо забути.

Ми не можемо стояти, склавши руки, і чекати. Це було б злочином перед совістю. Адже все, що відбувається, – жахливо.

Хочу поділитися ще одним спогадом. Коли діти були з нами, ми іноді організовували для них візити до лікарні. Це траплялося тоді, коли вони прибували з певними проблемами зі здоров’ям, і ми прагнули бути поруч, щоб підтримати їх упродовж тих десяти днів. Ми бачили, як сильно вони уражені війною, наскільки налякані.

І саме тому ми хочемо сказати їм: ми з вами. Ми будемо продовжувати допомагати. Але для цього не можна зволікати – ми маємо діяти вже.

- Ви кілька разів згадували Олену Говорову. Яка її роль у вашій місії?

- Я вважаю, що вона – одна з найважливіших людей для мене, адже є заступницею мера Києва і незмінним мостом між нами та організаторами. 

Минулого року вона приїжджала до Франції, була присутня на зимовому турнірі, де всім наголошувала: ми повинні продовжувати. Ми спілкуємося часто, і вона надихає мене рухатися вперед. Коли я чую від неї: «Я розумію, що важко», я відповідаю: «Ні, Олено, ми мусимо. Ми зробимо». І тоді бачу в її очах радість і вдячність.

Саме тому восени або взимку я хочу організувати дискусію – можливо, першу справжню розмову між українцями, які живуть у реаліях війни, та нами, хто в безпеці. Головне питання буде просте: як ми можемо допомогти вам більше, ніж зараз?

Минулого року у Франції ми разом з нашим міністром спорту здійснили важливу ініціативу – прийняли спортсменів, які готувалися до Олімпійських ігор. Ми повністю профінансували цю програму. Це був неймовірний досвід: олімпійська та паралімпійська команди тренувалися в безпеці, і це надихало всіх нас.

Але я мрію, щоб така підтримка не обмежувалася лише періодом перед Олімпіадою, а стала постійною традицією.

- Пане Ламблен, ви вже кілька разів згадували дітей, які приїжджали з України до Франції. Можливо, вони розповідали вам історії, які вас особливо вразили? Що ви відчували, коли приймали їх у Франції?

- Ви знаєте, багато з того, що діти мені розповідали, належить радше до особистого, ніж до публічного. Але коли я бачив їхні сльози, їхній страх, невпевненість у завтрашньому дні, моє серце стискалося. Це було більше, ніж просто сум. І водночас – кожна мить, коли нам вдається подарувати їм радість, пограти разом, показати інший, світлий бік життя, – це безцінно. Саме тому ми прагнемо організовувати ще більше подібних поїздок до Франції.

Так, є діти, яких війна вже встигла поранити – не лише фізично, а й у душі. Але я переконаний: для нас ця допомога коштує зовсім небагато. Безумовно, дешевше, ніж вести війну.

І водночас я мушу зізнатися: ми робимо замало. Так, цього року приїдуть лише сто чи трохи більше дітей, тоді як тисячі інших залишаться в Україні, і ми не зробимо для них нічого. Тому вважаю найважливішим не лише діяти особисто, а й надихати інших наслідувати наш приклад.

- Тобто ви не зупинитеся у своїй місії?

- Ніколи.