«Все можливо, якщо вірити до кінця». Історія сили та віри від Олени Кравацької

Ірина Павлюк

Олена Кравацька – одна з найуспішніших українських фехтувальниць. Її ім’я добре відоме на міжнародній арені: олімпійська чемпіонка та срібна призерка Ігор у командній шаблі,  чемпіонка Європейських ігор й неодноразова медалістка чемпіонатів світу та Європи. Але за титулами стоїть не лише спортивна історія, а й особиста: баланс між материнством і кар’єрою, благодійні проєкти, пошук внутрішньої рівноваги під час війнии.

У відвертій розмові Олена поділилася з XSPORT тим, що справді наповнює її життя, які уроки дали перемоги й поразки, і звісно – про що вона мріє та до чого йде.

«Навіть без професійного спорту мої дні зараз максимально наповнені».

– Олено, як ви зараз живете, чим найбільше наповнені ваші дні?

– Зараз у мене непростий емоційний період, тому я наповнюю дні всім, що заряджає енергією. Це тренування – йога, кросфіт, прогулянки біля моря, час із сином.

Він щойно пішов до школи, і я проводжу з ним багато часу, допомагаю адаптуватися, спілкуюся з вчителькою. Паралельно навчаюся, беру участь у благодійних проєктах, роблю інтеграції з людьми, щоб втілювати свої ідеї й допомагати дітям та військовим. Навіть без доріжки спортзалу чи великих стартів – мої дні наповнені максимально.

– Якщо не фехтування – то що дає вам найбільше радості та ресурсу?

– У будь-якому разі це спорт. Без нього я вже не можу – він надихає мене в різних формах.
А ще мене дуже наповнює життя біля моря: світанки, прогулянки, ранкові церемонії. Духовний розвиток, книжки, мотиваційні виступи, фільми – усе це дарує ресурс і радість.

«Коли я побачила, що дівчата, з якими я змагалася, беруть олімпійське золото, зрозуміла: це можливо і для мене».

– Ви колись розповідали, що у фехтування вас привів батько. А який момент став тим самим «поворотним», коли ви вирішили залишитися в спорті назавжди?

– Так, мене у фехтування привів тато, ще й дідусь займався цим видом спорту. Але справжнім переломним моментом став 2008 рік, коли українська команда виборола золото в Пекіні. Це були дівчата, з якими я змагалася, і тоді я зрозуміла: Олімпіада – можлива для мене, а разом із нею і золото. Відтоді я зовсім по-іншому поставилася до спорту – максимально серйозно й відповідально.

– Які риси характеру допомогли вам вирости з юної спортсменки в олімпійську чемпіонку?

– Насамперед наполегливість, терпіння і рішучість. Вони й сформували мій характер і дисципліну, які рятували в найважчі моменти.

– Чи бували моменти, коли хотіли все кинути? Що зупиняло?

– Були, і чимало. Найважче – під час повномасштабної війни, коли я тренувалася в Італії з маленьким сином. Було відчуття: чи витримаю, чи зможу дійти до кінця? Але щоразу повертала одна думка: якщо здамся зараз – легше не стане, а другого шансу стати олімпійською чемпіонкою більше не буде. Саме це тримало мене в строю.

«Я не можу відокремити золото від змін. Це одне ціле».

– В одному з інтерв’ю ви називали олімпійську перемогу особливим моментом. Якщо подивитися на неї зараз – що для вас цінніше: сама медаль чи внутрішні зміни, які вона запустила?

– Я дуже рада всім тим змінам, які зі мною відбулися саме після Парижа, але я не можу сказати, що цініші зміни або медаль, тому що я вважаю, що якщо б не було цієї медалі, дуже багато змін зі мною б не відбулися.Цей процес між собою пов'язаний

– Для вас важливіше було саме «золото» чи шлях, який ви пройшли до нього?

– І те, і інше. Якби я пройшла цей шлях і залишилася без золота, емоційно могла б зламатися. А якби отримала медаль без цього шляху — теж не стала б тією, ким є зараз. Тому це нерозривні речі.

– Як змінилося ваше життя після Олімпіади? Чи відчули ви додатковий тиск або очікування від суспільства?

– Моє життя змінилося кардинально. Перше, що я зрозуміла –  усе можливе, якщо вірити й працювати. Самоцінність можу дати собі лише я, і ніхто не здатен її відібрати. Я навчилася цінувати процес, а не лише результат – щастя приходить уже в дорозі.  Тому змінилося дуже сильно ставлення до маленьких речей і саме до моментів зараз.

Тиску від суспільства я не відчуваю – я чітко знаю свої кордони. Але очікування, звісно, є: люди хочуть бачити мене на доріжці, чекають нових перемог, ще однієї Олімпіади. І я приймаю це як мотивацію.

«Я за якість, а не кількість: дві години з любов’ю кращі за три дні без енергії».

– Ви мама й спортсменка. Як вдається поєднувати виховання сина та тренування? Чи виробили власні «лайфхаки» для балансу?

– Це завжди складний баланс. Бути ідеальною мамою і водночас ідеальною спортсменкою неможливо. Перед Олімпіадою найбільше страждав син – йому не вистачало мами. Я розуміла, на які жертви йду. Я не маю «секретних лайфхаків», але я точно знаю, що для того, щоб встигати і тренуватись, і давати любов сину, потрібно все ж таки мати свій час, наповнювати себе. Тому що коли в тебе немає взагалі енергії і ресурсу, ти не зможеш не віддаватись на тренування, не віддавати сину.

Тому я все ж таки більш за якісний час, який я провожу з дитиною. Нехай це буде дві години за день, але це буде настільки наповнені любов'ю і радості, ніж я буду з ним три дні або 24 на 7 поспіль. Але я не буду в моменті з ним.

– У ситуаціях, коли спорт стикається з родиною… Ви залишилися поруч із мамою та сином замість чемпіонату світу. Як проживали цей період і що допомогло вам знайти внутрішню рівновагу?

– Зараз ніякому випадку не шкодую про це рішення, бо розумію, що це був мій останній час поруч з мамою. Це був дуже складний час. Так, я не поїхала на чемпіонат світу, але те що я відчувала поруч біля мами в першу чергу. Описати словами це буде замало.

Рятували, звісно,  мої люди поруч та особиста терапія – було дуже багато болю та я випускала ці емоції, давала їм волю, плакала. А ще – море, світанки, турбота про тіло, спорт. Вони тримали мене «в житті», не дозволяли остаточно розвалитися. І досі тримають. Я тримаю свою рівновагу.

– Ви писали в соцмережі, що «ідеальної мами не існує – і це нормально». Що для вас означає бути «достатньо хорошою мамою»?

– Для мене бути достатньо хорошою мамою означає мати довірливі стосунки з дитиною.  І щоб твоя дитина тебе не боялася, але поважала. Щоб міг розповісти про все, що з ним відбувається. Це дуже така тонка грань. Я особливо її помічаю вже коли дитині тільки вісім років.

Якщо моя дитина не боїться, не боїться проявляти мені свої почуття, а розказувати все, що в нього коїться в житті, то це вже дуже гарно для того, що я гарна мама для нього.  І, звісно, – любов, турбота, спільний час.  Тому в мене є дні з сином, коли я тільки для нього, я прибираю телефон, я з ним сміюся, башкетую, на батутах стрибаю, на картинг ми їздимо і проводимо час так, як йому хочеться, і цим його насичує.

«Коли мова йде про дітей, я стаю дуже чутливою і хочу дати хоча б щось, що можу».

– Ви відкривали збір для дітей-сиріт, проводили благодійні аукціони. Що для вас благодійність – частина відповідальності чи спосіб зберегти внутрішній баланс?

– Це більше, певно, про баланс.  Особливо коли мова йде про дітей – я стаю надзвичайно чутливою. Дивлячись на те, як росте мій син, я ще гостріше відчуваю біль тих, хто залишився без батьківської любові чи елементарної підтримки. І тоді хочеться зробити хоч щось – дати їм частинку тепла, можливість відчути, що вони важливі.

Коли ж ідеться про допомогу військовим, тут для мене більше про відповідальність. Ми всі можемо і маємо підтримувати армію: хтось фінансово, хтось словом чи справою. Це наш спільний обов’язок.

– Чи плануєте розширювати такі соціальні проєкти? Можливо, зробити їх постійними?

– Звісно, хочу їх робити на постійній основі та розширювати, але все ж таки це все залежить від мого стану. Ось ці декілька місяців в мене не було ніякого ресурсу, ніякої енергії на те, щоб щось робити. Хоча навіть у цей період я виставила на аукціон свою шаблю і спрямувала кошти на допомогу дітям і військовим.

Зараз я відчуваю, що поступово повертаюся до себе. Уже планую кілька благодійних заходів на наступний місяць – і для дітей, і для наших захисників.

– Ви також проводили челенджі для жінок зі схуднення. Звідки з’явилася ця ідея і що ви самі винесли з такого досвіду? Чи плануєте проводити щось подібне ще?

– Так, я дійсно проводила різні марафони для жінок, і не тільки для схуднення, в принципі, для їх розуміння, як будувати свої відносини з їжею і як відчувати себе, своє тіло. Все почалося з того, що я пройшла багато  курсів, то ж так можу назвати себе нутріціологом, проте не дієтологом, бо не маю медичної освіти. Проте я добре знаю, наскільки спорт, сон і харчування впливають на результат.

Тому мені завжди це приносило дуже сильне задоволення, коли я змінювала бачення людей і ставлення до їжі, як змінювалося їх тіло, їх ясність, їх відношення. І я дійсно від цього кайфувала. Чи планую робити ще? Бажання є, але поки що бракує часу. Якщо відчую достатньо ресурсу й натхнення, обов’язково реалізую новий проєкт.

«Здаватись завжди рано. Навіть якщо доводиться повзти вперед».

– На вашу думку, спортсмени мають бути активними в соціальному житті країни чи це виключно особистий вибір кожного?

– Я вважаю, що це вибір кожного. Так, спортсмени, особливо топові, мають величезний вплив і можуть надихати своїм прикладом. Але якщо це буде з примусу - це буде нещиро, для картинки й не відгукуватиметься іншим.

– Ви згадували, що під час війни були моменти, коли «просто не могли зібратися і плакали». Чи були у вас особисті методи або ритуали, які допомагали повернути внутрішню рівновагу?

– У  моменти, коли я була на змаганнях, а в Одесі лунали вибухи й моя дитина сиділа в укритті, жодні ритуали не допомагали. Це неможливо пояснити словами: ти на доріжці, від твого виступу залежить олімпійська кваліфікація, а думками ти поруч із сином. Ну як ти тут можеш себе заспокоїти й засередитись на фехтуванні?

Я зрозуміла: щоб витримати, потрібно хоча б під час ключових стартів знати, що він у безпеці. Тому відправила його в інше місто. Це дало мені можливість зосередитися і вистояти.

– Чого вас навчила найбільш болюча поразка у спорті?

– Я, якщо чесно, не можу навіть пригадати, яка в мене була найбільш болюча поразка. Напевно, найбільш переломним періодом стало, коли ми не потрапили на Олімпійські ігри в Токіо. Проте всі падіння, які в мене були в спорті, навчили мене тільки тому, що здаватись завжди рано.

– Спорт – це більше про характер чи про техніку?

– Для мене спорт – це більше характер. Техніка й фізична форма можуть бути ідеальними, неважливо, як ти рухаєшся, біжиш, йдеш або просто повзеш в напрямку своєї цілі, кале якщо в тобі немає тієї внутрішньої сили, віри, тобі не допоможе техніка і гарна фізична форма.

– Що б ви сказали собі 18-річній, якби могли повернутися назад у часі?

– «Ніколи в собі не сумнівайся». Навіть якщо всі навколо говорять «завершуй», навіть якщо тобі здається, що не вийде – вір у себе і не здавайся. І навіть ні на хвилину не задумайся про те, що може не вийти.

– Ситуація з допуском російських спортсменів викликала багато суперечок. Для вас особисто спорт сьогодні – це ще майданчик для чесного змагання чи вже дзеркало глобальної політики?

– Звісно, що це дзеркало глобальної політики. Які можуть бути «чесні змагання», коли до стартів допускають представників країни-агресора? І після цього ця, я навіть не хочу її називати жінкою-людиною, вона вдягає футболку з зображенням їх жахливого призидента. 
Але єдине, що ми можемо робити – всіляко доводити, що ми сильніші. Не мовчати, говорити про це і на своїй землі, і на міжнародних аренах.

«Моя найбільша мрія зараз – жити у вільній Україні без війни, щоб дитина почувалася в безпеці».

– Олено, як ви бачите своє майбутнє у спорті – плануєте повертатися на доріжку, чи вже тренерство, менторство, власні проєкти?

– Я дуже хочу ще раз поїхати на Олімпіаду. Моє велике бажання – здобути золоту медаль в особистих змаганнях на чемпіонаті світу та на Іграх у Лос-Анджелесі 2028 року.

Але моє повернення залежить не лише від мене. Потрібно вибудувати все так, щоб син був у безпеці, щоб удома все працювало навіть тоді, коли мене немає. Я несу відповідальність за сім’ю, за фінанси, за організацію багатьох процесів. Це непросто, та  я роблю все, аби мати можливість знову вийти на доріжку спокійною й зосередженою.

Тому так, я, звісно, бачу себе далі і ментором, і спікером, і якісь власні проєкти. Але в першу чергу -  хочу поїхати до LA-2028 року і здобути золоту медаль.

– Які мрії маєте сьогодні – спортивні, особисті, життєві?

– Моя велика мрія зараз – це жити у вільній країні іі в країні, в якої немає війни. Я хочу, щоб мій син ріс у безпеці й ніколи не чув звуків сирен.

Про бажання в спорті, раніше розповіла. Що стосується особистого життя  - мрію про повноцінну сім’ю, про чоловіка поруч, з яким ми будемо разом виховувати сина.

А в ширшому сенсі – я бачу себе людиною, яка надихає. Хочу ділитися енергією, досвідом, допомагати людям вірити у свої сили й втілювати мрії. Це моя велика мета.