«Немає нічого неможливого». Ірина Ромолданова – про силу спорту, війну, тренерство і покоління нових чемпіонок

Ірина Павлюк

Попри всі виклики, українські тхеквондисти тримають свій рівень – борються, перемагають і доводять, що сила духу не вимірюється лише медалями.

Серед тих, хто формує це покоління – Ірина Ромолданова, заслужена майстерка спорту України, багаторазова призерка чемпіонатів Європи та світу. Сьогодні вона тренує в ДЮСШ №26 міста Києва, де під її керівництвом виросли чемпіонки України-2025 Анна Крутова та Юлія Соловʼян, а Марія Камиш здобула бронзу на Polish Open-2025. Уже в листопаді Анна Крутова представлятиме Україну на чемпіонаті Європи в Афінах. І це лише початок великого шляху команди, яку виховала Ромолданова.

Ми поговорили з Іриною про шлях у спорті, найскладніші бої, війну, тренерство, підтримку команди та тих, хто надихає її продовжувати – попри все.

«Спорт став для мене частиною життя»

Фото: Tom Pennington/Getty Images for BEGOC

– Що вас вперше зачепило в тхеквондо – момент, коли захотілося займатися серйозно?

– Тхеквондо я займаюся з семи років. Спочатку це було просто хобі – як у багатьох дітей, які шукають себе у спорті. Але після того, як я побачила, як Анна Сорока здобула золоту медаль на чемпіонаті Європи, я зрозуміла, що хочу тренуватися серйозно й досягати таких самих високих результатів. Саме тоді спорт став для мене не просто заняттям, а частиною життя.

– Який ваш найяскравіший спогад з дитинства, пов’язаний зі спортом?

– Найяскравіший спогад – це моя перша перемога на змаганнях. Тоді я вперше відчула, як приємно бачити результат своєї праці. Ще один спогад – коли я отримала травму на змаганнях. Була зима, на вулиці холодно, і мій тренер ніс мене на руках до клініки. У той момент я зрозуміла, що це не просто тренер, а людина, на яку можна по-справжньому покластися.

– Хто з тренерів чи наставників справив на вас найбільший вплив і чому?

– Найбільший вплив на мене справив мій тренер – Нам Олег Вячеславович. Він для мене не просто тренер, а справжній наставник по життю. Саме завдяки Олегу Вячеславовичу я досягла своїх найгучніших результатів, отримала важливі знання, віру та успіх. Він навчив мене своїм прикладом, що у спорті, як і в житті, неможливе стає можливим, якщо наполегливо працювати й не здаватися. Я щиро пишаюся тим, що мені так пощастило мати такого тренера.

«Коли здається, що сил немає – згадую, заради чого починала»

– Чи були моменти, коли хотілося кинути спорт і зайнятись чимось іншим?

– Як і в кожного спортсмена, у мене були складні періоди, коли виникали сумніви й бажання відступити. Іноді здається, що сили закінчуються, що результат не відповідає зусиллям. Але в такі миті згадую, з чого починала, скільки вже пройдено і чого я хочу досягти. Коли я стояла перед вибором – здатися чи продовжити, – я згадувала свої мрії і щоразу вибирала спорт. Бо це не просто заняття – це частина мене, мій шлях, моя історія. Любов до спорту, підтримка тренера та команди завжди допомагали подолати ці моменти.

– Яка ваша головна внутрішня мотивація – перемоги, самовдосконалення чи щось інше?

– Моя головна мотивація – це коли я бачу, що мої учні стають кращими. Для мене важливо, що ні я, ні мої вихованці не стоїмо на місці – ми постійно рухаємося вперед, удосконалюємося й здобуваємо нові перемоги.

«У спорті не все буває справедливим, але треба вміти тримати удар»

– Найскладніший поєдинок у кар’єрі – і що він вас навчив?

– Найскладніший поєдинок у моєму житті відбувся під час кваліфікаційного відбору на Олімпійські ігри 2016 року. У вирішальному бою за ліцензію я виконала удар у голову з розвороту, але судді не зарахували ці бали. Саме вони могли стати вирішальними для перемоги. Тоді я зрозуміла, що в житті й у спорті не все завжди буває справедливим. Проте цей момент навчив мене приймати поразки з гідністю, продовжувати боротися й не втрачати віру в себе, навіть коли результат здається несправедливим.

– Як ви відчували підтримку країни та колег на міжнародних змаганнях?

– Я завжди відчувала підтримку від своєї команди Nam Team, від колег, знайомих і навіть від усієї країни. Дуже приємно отримувати повідомлення зі словами віри й підтримки – це надихає та дає сили для результату. А після перемог – найтепліше відчуття, коли тебе зустрічають в аеропорту чи на вокзалі з посмішками, квітами й щирими емоціями. У ці моменти розумієш, що спорт об’єднує людей і дає сили працювати ще більше.

– Які речі у професійному спорті досі залишаються «несправедливо непоміченими» для українських спортсменів?

– Передусім – це щоденна праця, яку не завжди видно за межами змагань. Люди часто бачать лише медаль, але не бачать сотень годин тренувань, болю, травм, поразок і відновлення. Багато українських спортсменів тренуються у складних умовах, без достатнього фінансування, якісного обладнання чи стабільної підтримки. Тим паче зараз, коли в Україні триває війна, підготовка до змагань стає ще складнішою. На жаль, така самовідданість і мужність не завжди отримують ту повагу й визнання, на які заслуговують.

– Як війна змінила український спорт і ваші власні перспективи?

– Війна сильно вплинула на український спорт. Багато спортсменів були змушені залишити свої зали, чи навіть країну, але ніхто не залишив свою мрію. Ми навчилися тренуватися в складних умовах, під сиренами та у сховищах. Українські спортсмени сьогодні – це символи сили, стійкості та незламності нації. Особисто для мене війна стала випробуванням і водночас мотивацією. Вона навчила мене цінувати те, що маю, радіти кожній хвилині свого життя та працювати ще наполегливіше, бо знаю: за мною стоїть країна, яка бореться і вірить у своїх людей. Дуже прикро усвідомлювати, що багато українських спортсменів, які загинули від рук ворога, так і не змогли здійснити свою спортивну мрію. Ми повинні пам’ятати їх і своїми перемогами продовжувати те, що вони не встигли втілити.

«Бути тренером – означає віддавати частинку себе»

– Що вас надихнуло стати тренером?

Ще коли я сама активно займалася спортом, я вже знала, що хочу стати тренером. Мені завжди подобалося ділитися з дітьми своїми знаннями, допомагати їм ставати кращими, підтримувати на шляху до перемог. Я хочу втілити у своїх вихованцях те, чого мені самій колись не вдалося. Бути тренером для мене – це не просто професія, а можливість передати частинку себе і своєї любові до спорту іншим.

– Чому саме ДЮСШ №26 – що вам у ній подобається, чим вона особлива?

– Тут панує дружня атмосфера, взаємоповага й підтримка. Мені подобається, що тренери й адміністрація працюють як єдина команда, щиро люблять свою справу й віддаються їй на всі сто відсотків, мають спільну мету – виховати сильних, цілеспрямованих і впевнених у собі дітей.

– Ваші перші враження від учнів – чи був хтось, хто вас здивував?

– Коли я вперше зустріла своїх учнів, мене здивувала їхня енергія (посміхається – ред.). Вони з кожним днем показували, що в кожного з них є величезний потенціал – потрібно лише допомогти йому розкритися. Кожен намагався бути кращим за інших і зробити все, щоб тренер звернув саме на нього увагу.

– Як ви працюєте з керівництвом і командою – що особливо цінуєте?

– Зі Святославом Сиротою працювати одне задоволення. Дуже приємно, що є такі люди, які підтримують спорт і всіляко допомагають його розвитку. Ціную щирість та взаєморозуміння.

«Учні – це моє віддзеркалення»

– Як ви мотивуєте дітей, коли у них не виходить?

– Моя мотивація для учнів полягає у щирій підтримці та вірі в їхні можливості. Я завжди намагаюся дати зрозуміти, що все обов’язково вийде, якщо не здаватися та впевнено рухатися вперед. Також мотивую дітей власним прикладом – часто тренуюся разом із ними, показую техніку, виконую вправи. Вірю, що коли учні бачать, що їхній тренер працює поруч, це надихає їх ставати кращими та працювати з більшим заохоченням.

– Які якості ви намагаєтеся розвивати в кожному учні – і чому?

– У своїх учнях я намагаюся розвивати віру в себе, повагу, самодисципліну, наполегливість і відповідальність за свої вчинки. Адже без режиму, самоконтролю та відповідального ставлення до справи навіть найкращі здібності не приносять результату. Саме ці якості допомагають не лише у спорті, а й у житті – долати труднощі, досягати мети й залишатися людиною з сильним характером.

«Найголовніший урок – немає нічого неможливого»

– Чим ви займаєтеся поза спортом – хобі, захоплення, маленькі радості?

– Поза спортом я люблю проводити час з родиною та друзями – вони дають мені підтримку й натхнення. Люблю музику та подорожі – саме в такі моменти відновлюю сили й знаходжу нові ідеї та вправи для тренувань. Також навіть поза залом ми з командою цікаво проводимо час – ходимо на батути, катаємося на ковзанах, разом дивимося фільми. Такі моменти допомагають зберігати позитив, підтримувати дружні стосунки й зміцнювати командний дух.

– Який урок життя вам дав спорт і який ви передаєте учням?

– Найголовніший життєвий урок, який я отримала завдяки спорту, полягає в тому, що немає нічого неможливого. Коли маєш мету, віру і наполегливість, будь-яка вершина стає досяжною. Спорт навчив мене, що справжній успіх – це поєднання праці, терпіння і внутрішньої сили.

– Хто вас надихає у житті і спорті – приклади людей або події?

– У житті та спорті мене надихає мій тренер – Олег Вячеславович Нам. Його приклад, професіоналізм і людяність показали, яким має бути справжній наставник. Також мене надихають мої учні – їхня праця, щирість і бажання розвиватися нагадують, заради чого я обрала цей шлях.

– Якби не спорт – ким би ви стали і що для вас було б найважливішим у житті?

– Я не раз задумувалася над цим питанням, але навіть не можу уявити своє життя без спорту. Спорт став для мене частиною мого життя. У ньому – мої емоції, друзі, перемоги, досвід і шлях, який сформував мене такою, якою я є сьогодні.